MENU
Гаряча лінія з пошуку зниклих безвісти в Україні
Документування воєнних злочинів в Україні.
Глобальна ініціатива T4P (Трибунал для Путіна) була створена у відповідь на повномасштабну агресію Росії проти України у лютому 2022 року. Учасники ініціативи документують події, у яких є ознаки злочинів згідно з Римським статутом Міжнародного кримінального суду (геноцид, злочини проти людяності, воєнні злочини) в усіх регіонах України

Подібні статті

‘Для чого випустили 8 ракет у садочок?’ — Охтирчанка розповідає про загибель синаРозстріляна Чернігівщина: місцеві мешканці згадують перший місяць війниКам’янка: стародавнє село, стерте з лиця землі Знову мріяти — поранена в Руських Тишках дівчина потребує допомогиРуські Тишки: фосфорні бомби, вантажівки з пральними машинками і покинуті трупи росіянКоробочкине: пів року під обстрілами. ФоторепортажВасиленкове: село, через яке пройшла лінія фронтуКатівня в Пісках-Радьківських: поліція знайшла чергове місце злочину російської арміїУ Липцях на Харківщині знайшли катівнюЧетверо медиків загинули під час евакуації пацієнтів психіатричної лікарні у Харківській області ‘Тримали людей в боксах’ — після деокупації на Харківщині знайшли вже 10 катівень Тиждень у неволі: у Куп’янську окупанти утримували в неволі п’ятьох підлітківВовчанський агрегатний завод: російська катівня за чеченськими лекаламиЖити в окупації 4 місяці, піднімати український прапор на площі. Дві історії з ВовчанськаНа заводі у Вовчанську росіяни ‘катували струмом навіть батюшку’, — заступник директора заводуКатівня на заводі, морг на фермі і дорога життя через дамбу – як живуть люди на тимчасово окупованій частині ХарківщиниВ окупований Ізюм передали ліки для онкохворих – незважаючи на обстріли з боку росіянУ Борівській громаді на Харківщині пошкоджено та розграбовано більшість шкілНа Харківщині російські окупанти розстріляли волонтерів – розвідкаУ міськраді Дергачів показали, що зробили російські війська з громадою (фото)

‘Я розуміла, що буде яблунька, буде небо, буде сонце, а мене вже не буде’

13.02.2023    доступно: in English | На русском
Андрій Діденко

Ці слова сказала одинадцятирічна донька Євгенії Савинської, дружини військового з села Киїнка на Чернігівщині. Численні обстріли змусили родину евакуюватися до Чернігова, а потім на Хмельниччину. Євгенія зізнається, що зараз найбільше її турбує моральний стан дитини.


— Працюю вихователем в дитячому садочку. Мій садочок пошкоджений. На жаль. Але зараз вже проводяться ремонтні роботи і планують скоро відкриватися. Життя ніби стало на паузу. Найгірше — це переживання моєї дитини. Я бачу, як війна вплинула на неї — дитина в 11 років мені сказала таку фразу: “Мама, я думала, що зараз помру”. Я кажу: “Доню, як ти зрозуміла?”

Вона каже: “Я зрозуміла, що буде яблунька, наша шовковиця, буде небо, буде сонце, а мене вже не буде”.

Ця відповідь дуже доросла, зріла. І це насправді лякає.

Мій чоловік — військовий, його підрозділ саме стояв там, де ми мешкаємо. Під магазином нам виділили місце для поранених, якщо будуть поранені. Був обстріл. Коли розгрібали завали після нього, одного хлопчика з п’яти частин збирали. Чому я кажу “хлопчик”, тому що ми знайшли потім його шапку та документи. Там було написано прізвище, ім'я і рік народження — 1998. Я пам'ятаю, що його звали Дмитро.

Тоді загинуло 35 призначенців у нашому районі. Один 98-го року, інший — десь за тридцять років. А ще був чоловік, який вийшов на пенсію за тиждень до війни. Коли почалась війна, він сказав, що піде воювати, попросив зброю. І він загинув через 4 дні після того, як пішов воювати. Тобто, людина вже була на пенсії, він не мусив цього робити.

Євгенія Савінська, село Кієнка

Євгенія Савінська, село Киїнка

— Скажіть, будь ласка, а де Ви ховалися, коли відбувалися ці атаки?

— У нас двоповерхові будинки, в центральному будинку є бомбосховище. Більш-менш облаштоване. Ми слухали новини. Привели сховище до ладу, зробили запаси провізії, принесли речі, з якими ходили влітку на природу, газові балони. Тому що довгий час у нас після обстрілів не було ані газу, ані води, ані світла. Діти ховалися там.

Мій чоловік військовий, він з 2014 року воює. Так збіглося, що його разом із побратимами направили сюди. Чоловікова зубна щітка була одна на всіх, вони її по колу передавали, обдаючи окропом, і кожен чистив зуби. Тому що нічого не було. Перед цим на Ріпкинському напрямку в них згоріла техніка, БМП. З усіма їхніми речами.

Перший обстріл я застала вдома, мене попросили винести окропу. Там був військовий лікар, треба було продезінфікувати окропом щось. Я чекала, поки закипить каструля і чайник із водою. Ще три хвилини, і я понесла б усе це. Але раптом почався обстріл. Вбило хлопців, які стояли біля магазину. Після першого обстрілу я одразу вимкнула і перекрила газ, тому що я боялася, що може спалахнути все. А потім я побігла між обстрілами до бомбосховища, бо розуміла, що моя дитина хвилюватиметься. Так швидко, як тоді, я ще ніколи не бігала. 

Ми не спали, звичайно, взагалі. Все гриміло, все тряслося. У бомбосховищі дуже багато людей було.

Маленька кімнатка 20 м.кв., там було близько тридцяти осіб. Таких кімнаток було декілька. Ще тваринки були: котики, песики. Все змішалося, коні-люди. Важко було, такі інтенсивні були обстріли. Потім нас із дитиною і ще декілька осіб чоловік вивіз. А згодом взагалі вже всіх евакуювали.

З Киїнки переїхали в місто. Ми поїхали до батьків чоловіка. Вони в центрі міста жили. Там теж було дуже гучно, постійні літаки, прильоти. В Киїнці стояли хлопці, я відчувала себе потрібною, ми щось завжди робили, допомагали. А там ми прийшли, сіли і я нічого не можу зробити. Тоді я зібрала своїх подружок, сусідок, і ми пішли здавати кров.

Чернігів, наслідки російських бомбардувань Джерело: Depositphotos [чернігів]

Чернігів, наслідки російських бомбардувань Джерело: Depositphotos

Ми тільки здали кров, виходимо з цього центру, навколо черги кілометрові, було дуже важко з продуктами, і тут пролетів літак на Чорновола. Це дуже близько, в радіусі 3 км усе постраждало. Ми з дівчатами ховалися десь чотири або п’ять годин. Маленькими перебіжками з одного бомбосховища до другого, до третього. Хоч там іти хвилин 20-25 до батьків чоловіка, ми чотири з половиною години добиралися. Батьки там, звичайно, посивіли. Вони вже думали, що не повернемося.

17 березня ми виїхали на Хмельниччину. Вже не було у всьому місті води, світла. З їжею були проблеми. Чоловік попросив нас виїхати, щоб він не розривався, а міг спокійно виконувати свою роботу і був спокійний за нас. Коли ми були на Хмельниччині, десь через дні три, вночі я прокинулася від того, що донька плакала. Вона сказала:

“Мамо, чому я не цінувала своє життя? Чому я не цінувала свою школу, своїх друзів? Свої гуртки?”

Вона займалася співом, італійською мовою, ходила до художньої школи. Її малюнки навіть виставляли на різних показах. І ось вона каже: “Чому я це не цінувала? Такого життя, як було в нас до війни, у нас уже не буде”. От саме це її розчарування найбільше мене вразило. Не бомби, а саме те, що так постраждала морально дитина.

Матеріал підготовлено за підтримки Prague Civil Society Centre
 Поділитися