Люди стукали у двері потяга та благали: ‘Пустіть нас, ми з дітьми! ’

— Мене звуть Валентина. Приїхали ми з Краматорська разом із чоловіком.

— Як розвивалися події 2014 року у вашому регіоні?

— 2014 рік був дуже складним. Ми були якраз у Краматорську. Почалися бомбардування. Ми вийшли з під'їзду й раптом такий гуркіт гучний! Дивимося, люди як мухи розбіглися на всі боки. Сказали: ракету збили. Ми живемо саме в центрі, поруч зі штабом. Позаду нашого будинку телевежа. Подруга вийшла з тролейбуса, бігла через поле додому. Біжить — і раптом ракета падає біля неї. Вона потім потрапила в лікарню. У центрі міста — вулиця Дворцова, там теж ракета впала, але не розірвалася. Залишилася в землі, її потім ланцюгом обгородили.

Був такий випадок: ми місяць жили у селищі у сестри, а там неподалік завод “Кондиціонер”. Виходимо всі на вулицю з під’їздів, чуємо, раптом: “бабах-бабах” — поруч будинок злетів. Я дуже вразлива, вирішила поїхати додому. Взяла таксі, їду додому, дивлюся на всі боки, у нас там траса, посадка, будинки.

Розповідали, що обстрілюють машини та автобуси з цієї посадки. Отак ми їхали. Коли приїхала додому, ви знаєте, я стіни цілувала.

Потім я винесла на балкон куртку з хутра, думаю, нехай провітриться, нас не було, міль літає. І раптом летить “Град”. Неподалік аеродром, і цей “Град” повільно-повільно летить повз наш будинок, вогники сяють. Я на четвертому поверсі, а друг на п’ятому. Я хапаю цю куртку, щоб іскра не влучила, бо пожежа буде.

Поїхали ми на дачу, коли почали стріляти, а там блокпости. Десь бойовики стояли, а десь наші. Нічого не зрозуміло. Раптом обстріл, почали бомбардувати. Кажуть, завод “Енергомашспецсталь” бомбили. Потім ми ще поїхали у Слов’янськ, їдемо трасою, з одного боку будинки приватні, звичайні, а з іншого такі великі будинки стояли, для наших слуг народу. Ви знаєте, як в мультику, жодного будинку не було. Все розбито. Десь тільки фундамент, десь уламки. Жодного цілого будинку. Це жахлива сцена.

Їхав автобус вранці, віз на роботу людей, біля критого ринку цей автобус підірвали, всі люди загинули. Одна загибла жінка тільки оформила пенсію, в лікарні працювала. У 2014 ріці я пережила інсульт через ці події.

— Як війна 2022 року увірвалася у Ваше життя?

— На вулицю вийшли, а там люди біля під’їзду зібралися, почали обговорювати все. Ми навіть не думали їхати. Нам нікуди їхати. Ми вдвох із чоловіком у Краматорську. Почали облаштовувати підвал неподалік. Молоді хлопці прибрали, стелажі нам принесли. І ми на цих стелажах спали. Ноги не згиналися, уявіть цей жах. І величезний шар пилу. Але ми туди бігали. Як тільки сирена завиє, бігом з четвертого поверху туди. Щодня, кілька разів на день. Потім облаштували сховище в сусідньому будинку на першому поверсі. Уявіть собі, волає сирена, ми вибігаємо з четвертого поверху, повз будинок, швидко-швидко у підвал. Він [чоловік] уперед, я за ним. Відбій — назад повертаємося. Отак увесь час ми бігали. Чоловік каже: “Більше нікуди не піду”.

— Чи виникали у Вас труднощі з доступом до продуктів харчування?

— Нічого ніде не було. Магазини були зачинені. У Будинку торгівлі тільки один відділ працював: хліб, цукор був. Ми запаслися стегенцями, м’ясом. Усе залишили там.

— Що спонукало Вас евакуюватися з Краматорська?

— Вийшла я на вулицю, відчуття таке, ніби безповітряний простір. Людей немає, нікого немає. Я кажу чоловікові: “Слухай, я їду, їдьмо”. — “Я не поїду”. — “Я поїду сама”. Покидали речі, якийсь одяг, калоші, вискочили на вулицю. Дивимося, вдалині машина біля підвалу. Я кричу: “Зупиніться, почекайте!” — “Що ви хотіли?” — “Відвезіть нас, будь ласка, на вокзал”. — “Ви що, не чуєте, яка сирена? Ні!” Але з Божою допомогою він нас відвіз.

Приїхали на вокзал, а там величезна черга, щоб зайти на територію вокзалу. Якась нікому не потрібна реєстрація, яка сповільнювала процес. Йдемо, йдемо — зупиняємося. Бачимо, їдуть машини наші військові в бік аеродрому, це я так думаю. У нас поруч аеродром, прямо в місті. Потім росіяни його підірвали. Там дуже багато жертв було. Почало сутеніти, сирена як заволала, люди як кинулися, щоб зайти у вокзал! Потяги були, здається, на Хмельницький, точно не пам'ятаю. Нам все одно було куди, аби поїхати. І цей натовп як придавив нас! Я вже сумки кинула, думала, що не виживу...  

Потім нас волонтер до поїзда на посадку відвів. Скрізь темно, рейки, ступаєш і не бачиш, куди ступати. Люди зайшли у вагони та ввімкнули ліхтарики: там вогник, там вогник. Мене останню заштовхали. Ми ледве знайшли собі місце. Їхали весь час у темряві, не дозволяли вмикати світло. Ми штору відсунемо, подивимося — темно. Їхали дуже повільно. Зупинялися, довго стояли, не знаю навіть скільки.

Зупинилися в Лозовій, почали у двері потяга люди стукати, благати: “Пустіть нас, ми з дітьми, відчиніть двері!”

Потім розповіли, що вони від бомбардування ховалися під містом, а коли йшов наш потяг, вони побачили та сюди побігли. Їх також забрали.

 —Чи були Ви свідком руйнувань цивільних об’єктів?

— Розбомбили наші заводи. У нас вісім заводів: НКМЗ, Завод лиття і пакувань, машинобудівельний,  верстатобудівельний, “Кондиціонер”, ламповий, цементно-шиферний, металургійний. Заводи щодня обстрілювали. Місто також. То школу, то інтернат, то дві школи, то лікарню. Частіше інфраструктуру. Думаю, що всю знищили. Мені здається, там вже немає куди стріляти. А зараз вони почали навколо міста по селищах гатити. Я зараз сиджу з вами, а сама думаю...

— Чи були Ви свідком жертв серед цивільного населення?

— Наша знайома була свідком. Вона каже: йшла жінка з донькою, дівчинці голову відірвало. Мати побачила таке. У 2014 році було теж саме. З гаража йшли два чоловіки, два друга, одному голову знесло. Можете собі уявити?

— Чи плануєте після закінчення війни повернутися додому?

— Зараз телефонують і кажуть, що бомбили біля нашого будинку. Кажуть, на дорозі яма величезна. Я не знаю, куди та як нам повертатись. Нікуди.