‘Не дивись! Горить наша хата’
Мене звати Людмила, народилася та живу у селі Мощун. Тут батьки мої народилися, онуки, діти. Усі ми тут народилися.
Оцей будинок ми з чоловіком будували. Не доїдали, не допивали. Стільки вивезли полуниці, щоб торгувати та заробити на хату. Тут у нас живе дев’ять осіб. Онук мій на інсуліні. У нього цукровий діабет. Діти раніше виїхали, нас забрати намагались, а у мене господарство: свиня була, кури, кролі. Кажу: “Я не покину! Як же я поїду?” Сиділи тихенько, я суп на кухні готувала. Чоловік влітає та каже: “Людо, який суп! Вимикай та тікаємо. Ти чуєш, що відбувається!?” Ми в чому були побігли до хати моєї мами. Там живе брат. Ми там переховувались у льосі. Тільки добігли до хати, воно як влупило! Туди, де котел стоїть. Нас землею накрило, ледь добігли до льоху. Вскочили туди, я чую, такий ляск, наче шифер б’ють.
Кажу: “Толю, здається, це наша хата”. Він каже: “Не дивись! Горить наша хата”.
Я вискочила, кричу: “Нумо гасити пожежу”, а він каже: “Куди гасити?! Дивись, вже з вікон вогонь йде”. Миттєво все було. Я так кричала. У льосі сусідка була, вона попросилася до нас. Вона каже, мовляв, я так кричала, що вона думала наче у мене дах поїхав. Години дві та все, хати немає. Усе згоріло. Єдине, що встигли вхопити, — це документи на хату. А так усе згоріло. Гроші, золото, одяг, уся техніка. Ну, уявіть, у хаті мешкало три родини, у кожного була своя пральна машина, свій холодильник, своя морозильна камера, кавомолка, кавоварка. Обжилися, дітки повиростали, онуки з’явилися, у мене вже правнучка є. І оце таке … Ми залишилися без нічого.
Сиділи три дні та три ночі. Без їжі, без нічого. Що там у льосі? Капуста квашена, огірок, помідор, компоти. У нас були коти та собаки, усі з нами. Ми так досиділися, що вже неможливо було. На другий день я пішла до сусідки, у них хата вціліла, кури були, вона казала приходити та брати яйця. Я пішла, набрала яєць і ми їх сирими їли. Собак і котів годували. А потім вже діти наші, які поїхали до Тернополя, подзвонили Гаріку [волонтеру], який усіх забирав.
Нас спершу вивезли до шпиталю у підвал. А потім наша сусідка забрала нас до готелю “Конгрес”, у Пущі, де її донька працювала. Ми прийшли, з нас одяг зняли, дали чистий. Ліжко дали, усе попрали, нагодували. А потім діти телефонують і кажуть: “Що ж ви там сидите? Їдьте до нас”. У мене сваха в Тернополі, вони до неї туди поїхали. Ми на потяг і теж туди поїхали. Там ми були до 13-го травня. А 14-го травня повернулися сюди.
— Яким для вас був перший день війни?
— Тут такий гуркіт був, коли летіли гвинтокрили! Я думала, нам дах знесуть. Вони так низько летіли. Усі сусіди повискакували, позадирали голови, ледь не вітали. Ми ж не знали, що це росіяни. А я ще чоловікові кажу: “Ти знаєш, це не наші. Це, мабуть, Америка нам дала ці гелікоптери”. А вони сидять, ноги звісили, автомати тримають і на нас як на дурнів дивляться, що ми дивимося на них. Вони до Гостомеля до аеродрому долетіли та як почалася там стрілянина... Почали бомбити, тоді ми зрозуміли, що це росіяни. Ось так ми дізналися, що вони вже тут.
Якби не наш Мощун, вони б до Києва дійшли. У них на картах Мощун було відзначено червоним кружечком.
Багато наших хлопців тут полягло, але наші висадили в повітря мости та дамбу, Ірпінь розлився й вони не могли йти далі. Це їх трохи зупинило. Стільки їх тут поклали, що наші хлопці, напевно, два дні їх вивозили машинами.
— Чи багато людей загинуло?
— Людей п’ять чи шість убили точно. А так… У когось серце не витримало, у когось інсульт. Моя подруга й досі не знає, де її син. І серед убитих немає, і серед живих — також. Одного застрелили, коли він виходив із льоху. Там і лежав. Одного на трасі застрелили, одного на вулиці. Багато людей загинуло на дачах. Коли ми виїхали, вони [росіяни] творили що хотіли. Навіть кросівки моєї онуки забрали. Жіночу білизну забирали. Машини пральні. Електрочайники забрали, а підставки залишили. Розуму не вистачило зрозуміти, що вони без неї не працюють. У зятя ковдри, подушки та матраци забрали. Мародували повним ходом.
— Чи думали, що буде повномасштабне вторгнення?
— Ми не вірили у це. Не вірили, ну не може бути. Ми ж скільки років були наче брати та сестри, як кажуть. Що ми йому зробили? Я не знаю, я шокована. Ну хай би там інша країна, щось не поділили… Все ж було дружньо, мирно… Ми не очікували, ми думали, що він налякати хоче. Чи показати себе. Ніхто не думав, що от таке буде, ніхто. А в результаті я в калошах, робочій куртці та штанцях приїхала до свахи. Єдине, що встигли схопити — документи.
— Чи змінилося ваше ставлення до росіян?
— Знаєте, хоча мені вже 67 років, якби мені дали автомат, я б їх стріляла усіх. Не дивилася б чи воно молоде, чи старе. Якщо він не розуміє, що в нього вдома є діти та батьки, а таке робить з іншими… Це не людина, це скотина! Розумієте, це зомбована скотина. І він сидить у бункері команди роздає, а вони, дурні, наших дітей знищують. Хоч у самих теж є діти. То хіба це люди? Ні! Це не люди, це звірі.
Інтерв’ю опубліковано за фінансової підтримки чеської організації People in Need, у рамках ініціативи SOS Ukraine. Зміст публікації не обов’язково збігається з їхньою позицією.Матеріал підготовлено за підтримки Посольства США у межах проєкту «Узагальнення та розповсюдження даних про злочини, скоєні російськими воєнними в Україні»