‘Люди топили сніг та ставили пастки на голубів’, — маріуполець

У 2014 році були просто квіточки у порівнянні з тим, що трапилося 24-го лютого 2022 року. Так, були бойові дії в районі, але не в самому місті. За містом, на відстані десь 20-30 км. У 2015 році, всі знають, у січні дуже сильно прилетіло по місту. Були жертви, були руйнування. Це, можна сказати, був перший досвід міста, що зазнало руйнувань і жертв. До 2014-го року все було тихо та дружньо. Люди їздили до Росії працювати, жити.

Але у 2014 році вони показали своє обличчя. Потім скільки вони казали: “То не ми, то не ми”. Я думаю, ми всі побачили, хто вони, а хто не вони.

Як місцеве населення ставилося до росіян? Точно не скажу, але, мабуть, 50% на 50%. З 2014-го року місто почало розвиватися: забудовували, красу наводили. Я не знаю, від чого то все залежало, але місто почало розквітати. Тобто до 14-го воно стояло, як було при Радянському Союзі, можна так сказати, а потім почало розвиватися й розвивалося б далі.

— Як війна 2022 року увірвалася у Ваше життя?

— Почули усі. По місту дуже сильно прилетіло, десь о п’ятій ранку. Ми ж там недалеко від лінії розмежування. Потім почалися прильоти по околицях міста. Інтернет ще був, зв’язок був, всі дивилися новини та зрозуміли, що бомблять усю Україну. Люди почали масово виїжджати, дуже багато людей повиїжджало. Молодці, що встигли це зробити. Тому що ті, хто не встиг, на жаль, не всі змогли потім виїхати.

Я відправив дружину з дітьми до родичів. У Запорізьку область. А сам залишився в місті. До мене мама приїхала, тому що в селищі, де вони жили, недалеко від Маріуполя, вже почала працювати російська авіація. Матері дуже страшно стало, вона запитала: “Можна до тебе приїхати в місто?” Вона приїхала до мене, я залишився з нею. Ось так.

— Чи були руйнування цивільних об’єктів пов’язані з перебуванням там військових?

— Я вам скажу так: у тому селищі немає жодного військового об’єкту. Тобто там військових не було. Ні частин, ні військових об’єктів. Жодних критичних інфраструктурних об’єктів, звичайне селище. Росіяни ніби працювали по військових, але там не було військових.

— Чи були Ви свідком руйнувань цивільних об’єктів?

— У перші дні в районі, де я живу, було дуже гучно, все тремтіло, але по району не прилітало. А потім влучило у школу біля мого будинку, в мій будинок. З часом з десятка будинків, можливо, два залишилися цілі.

— Де місцеві жителі перебували під час обстрілів?

— Хтось був у квартирах, хтось — у підвалі. Хтось з підвалу не виходив, хтось у підвал навіть не спускався. Люди вирішували самі, де їм перебувати під час постійних обстрілів і бомбардувань. Ми були у сховищі: із квартири поїхали, бо там дуже гаряче стало.

— Чи відомо Вам про жертви серед цивільного населення?

— Дуже багато людей загинуло. Загинули навіть люди, які перебували у сховищах. Підвали завалювало, бо верхні поверхи падали прям на підвали. Я не знаю офіційну статистику, але там загинуло дуже багато людей. Їх сусіди ховали прям у дворах. Були такі ситуації, що будинок стоїть, з одного боку стріляє український танк, а з іншого — російський. Люди сиділи в тому будинку, не знали, що їм робити. Як можна виходити з будинку, коли два танки працюють один по одному?

— Чи виникали труднощі з доступом до харчових продуктів?

— У Маріуполі була гуманітарна катастрофа. Води не було, світла не було, газу не було. У кого залишились продукти у морозильних камерах, тому дуже пощастило. У кого не залишилися... Люди з магазинів продуктових виносили їжу.

Усе було розгромлено, тому що людям потрібно було якось знайти їжу. У кого такої можливості не було, робили пастки, ловили голубів по дворах.

Так і харчувалися. Топили сніг. Добре, коли плюсова температура була й дощ капав. Тоді збирали воду. Що назбирали, з того й готували.

Ми виходили на вулицю, але ми не знали, коли будуть прильоти, тому що вони майже не закінчувалися. Могло затихнути на хвилину, могло на годину, могло не затихати. Тобто вийшов, приготував — добре, не приготував — ну що ти зробиш. Готували всі на вулиці. Під обстрілами. Хтось просто виходив із військовими покурити, але вже в сховище не повертався. Навіть таке було.

— Чи був у вас доступ до медичних послуг?

— У нас був лікар-волонтер чи фельдшер, хто він там, я не знаю. Він допомагав дітям: там купа дітей була, всі у замкнутому просторі. І інфекція була, і отруєння, і повітря не вистачало. Він усім чим міг — допомагав.

— Як Ви евакуювались із вашого населеного пункту?

— Коли зайшли російські війська, нам сказали: “Всі на вихід”. Вони зачищали всі будинки. Заходили в кожен дім, в кожен підвал. Побачили, що там військових немає, сказали: “Виходьте”. — “Куди?” — “Там автобуси евакуаційні”. Приїхали ми туди, а там всі автобуси з російськими номерами. Просто вивозили людей в Донецьк, Ростов. Того дня, напевно, 40 автобусів було. Усі забиті. Ще люди виїжджали на своїх автівках. Хтось на трьох колесах, хтось автівку штовхає, хтось тягне когось. Автівки забивалися, трамбувалися. Багато того дня людей виїхало, тому що місто було вже фактично окуповано.

Ми спочатку дісталися свого селища, а потім я поїхав до своєї родини в Запорізьку область. Село теж було вже в окупації, але нам пощастило, що сусіди виїжджали. У них автівка, вони взяли нас із собою. І ми поїхали до Запоріжжя. Їхали 12 годин. Доки добиралися, блокпост на блокпості: ми проїхали 25 блокпостів, п’ять з яких були наші. На кожному перевіряли, ми виїжджали не просто автівкою, ми їхали колоною автівок. Тому що там неможливо було захотіти та поїхати. Там був певний час, я не знаю, зелений коридор чи не зелений.

Проїхали колоною, у нас двоє дітей було, вони нас сильно не перевіряли. Деякі машини, можливо, навіть не доїхали до Запоріжжя. Був один момент, коли авіація пролітала та пускала ракети в наш бік. Не по самій колоні працювали, а по наших позиціях.

Діти побачили літаки, ракети, злякалися, щось горіло за пагорбом. Бог милував, нашу колону не обстрілювали.

— Чи відомо Вам, що відбувається у Маріуполі зараз?

— Зараз міста немає. У самому місті жити просто нереально. Немає світла, немає води. Кажуть, що там будують нові будинки. Але всі ми розуміємо, як воно будується: вони будують на околицях. Побудували, повз місто йдеш, бачиш: ой, які красиві гарні будинки. А в середині міста, як було все розвалено, розбомблено, так і залишилося.