‘Ми просто любимо Україну. За що нас так?’ — пенсіонерка з Маріуполя не може стримати сліз

Мене звати Віра Микитівна Тята. Я жила з чоловіком, але поховала його у 18-му році. Залишилася сама. Усе життя пропрацювала у дитячому садочку вихователем. Десь 48 років. Я жила у Маріуполі. Вулиця Лавицького 24, кв.65. Важко, звісно, згадувати, що мій будинок зруйнували.  

У 2014-му році почали одразу бомбардувати Східний Маріуполь. Ми ближче до порту, а Східний — з іншого кінця міста. Ми були стурбовані, нічого не розуміли. А коли почали гинути люди, коли почалися руйнування, я потихеньку почала збирати свої речі. Я зібрала літні речі, документи й так вони у мене стояли. А потім мені телефонує племінник, десь із Якутії. Як там у вас ситуація? Це вже 24-го лютого [2022 року] було. Я кажу: “Толя, поки що у нас усе добре”. А потім уже почалося, десь четвертого березня почалися сильні обстріли. Ми з сусідкою ховались у туалеті. Подушками прикривалися. У нас п’ятиповерховий будинок, у мене квартира трикімнатна.

А потім почали машини палати під будинком, шибки усі вилітати, влучили у трансформатор, загинули на першому поверсі сусіди та сусід з третього під’їзду.

Ми ховалися, під нами був магазин. Там не сховище, але підвал. Я теж там кілька ночей провела. Але було дуже холодно. Таня [сусідка] каже:  “Давай у тебе будемо у туалеті ховатися”. Потім усе сильніше та сильніше посипалися “Гради”. Насамперед у під’їзді повилітали усі шибки з рамами та двері. Потім вікна на балконі моєму постраждали. Я євроремонт тільки зробила. У балкон мій влучив уламок. Як він загальмував, я не знаю, ми в цей час у туалеті сиділи з сусідкою. А потім ми з нею пішли до ліцею. У сховище. Там, звісно, жодних умов не було.

Ми пішли туди десь 10-го березня. Там вже готували їсти на цеглинах. Кашу, макарони варили. Як бомбардування закінчуються, чоловіки біжать до медичної філії, несуть стільці, шкільні парти, все, що тільки можна, щоб хоч на чомусь посидіти. З дитячого садочку носили матраци. Я взяла з будинку ковдру, а сусідка провізію якусь та спальник. Ось так ми на стільцях там з нею проживали. Волонтери нам привозили воду і якісь продукти. А ще у мене в холодильнику м'ясо залишалося, ми приносили якісь крупи й там готували. Сміливці виходили на поріг і готували нам. Зранку якусь кашу. В обід суп якийсь …

Були діти, навіть немовлята були. Будь-якого віку були. Одна родина була, у них десь п’ятеро дітей було. З медичної філії принесли якісь парти та дошки, зробили тапчан. Матраців настелили й там жили. Звісно, що насамперед годували дітей.

Що відбувалося на вулиці?

Нас бомбардували так, що вікна здригалися. Іноді було так страшно, що ми аж присідали. Бомбардували, бо там неподалік був якийсь яр, там наші були. І ми все зрозуміли, слово таке було — відповідь дають. Ті стріляють, зараз буде відповідь. Оце ми якось розуміли та намагались не виходити зі сховища. Були певні правила, як поводитися. Але ви знаєте, я вже багато чого забула.

Скільки часу провели у підвалі?

Мабуть, днів 12. Я не пам’ятаю, чи 8-го, чи 12-го ми прийшли, а потім уже діти прийшли за мною. Вони були в порту, у них там менше з моря обстріли. А заходили зі сторони Волновахи. Коли Волноваху розбили, вони вже на Маріуполь пішли. Десь числа 18-го діти приїхали, ми прийшли додому, у нас був папуга там. Через папугу прийшли, щоб щось взяти. А я нічого не могла зрозуміти. Сумки взяли, які я давно збирала, та побігли до них. Того ж дня вирішили їхати, бо вже неможливо було там перебувати.

Бомбардування страшні, вибухи страшні, машини палають, будинки усі чорні стоять. Наш будинок увесь чорний: згорів, розбомбили. Вікна усі повилітали, двері повилітали, у мене подвійні двері, але теж усе повилітало. Балкон зруйнований впав.

У сусідки на п’ятому поверсі балкон у квартиру завалився. А сусідка моя залишилась у ліцеї. Вона мені потім одного разу зателефонувала, але у мене не було телефону, він залишився у квартирі, я не змогла з нею поговорити. Але інша сусідка приїхала і сказала, що у мене стінка [меблі] завалилась, вікна повилітали. Я не знаю, усі чи ні, але, коли я ще була там, усі були потріскані, хоч ми їх стрічками позаклеювали.

Що зараз із вашим майном?

Я не знаю, усе залишилося там. Усе, що ми наживали з 63-го року. Усе, що було… На кухню новий холодильник купила, “відірвала від себе”, як то кажуть. Ми з чоловіком працювали. Пічку купили, євро вікна. Балкон новий зробили. Усе це зруйновано. Сусідка з п’ятого поверху казала, що вилетіли подвійні двері. Палицю хтось підставив.

Що з сусідами?        

Розумієте, багато людей повиїжджало одразу. Багато людей ховались у сховищах. Залишалися на другому поверсі в однокімнатній квартирі молодий чоловік з дружиною. Ми з Тетяною залишилися на п’ятому поверсі. Залишилася сусідка, у неї чоловік з інвалідністю, ходив з ходунками. Інші усі виїхали.

Як ви виїжджали з міста?

Діти зателефонували та кажуть: “Що ви собі думаєте!? Вже пів Маріуполя немає, а ви сидите”. Розбомбили стоматологію по вулиці Миру. Під час обвалу там багато людей загинуло. Потім почалося у Драмтеатрі, де люди ховалися. Будинки навколо усі зруйновані. Драмтеатр теж. Діти нам зателефонували та кажуть: “Терміново виїжджайте”. Вони приїхали, мене забрали. Що змогли, те взяли, поспішали у паніці, не знали, що робити. Встигла взяти лише ковдру та сумку, яку збирала раніше. Виїхали ми з їх будинку, Полуніна 11, доїхали до Гагаріна, до міської лікарні. Там була велика черга машин: люди на розбитих машинах їхали, з вибитими вікнами, простріляні машини їхали. Ми їхали замість 20 хвилин — 6 годин, поки виїхали за місто. А там вже трохи розвантажилася траса. Хтось поїхав у один бік, хтось — в інший.

Російські військові обстрілювали автомобілі мирного населення?

Були такі випадки. Але до нас. Коли ми виїжджали, не було такого. Були машини простріляні, без вікон. Але ми чули, що до нас відбирали гарні машини. Вийшов чоловік на російському блокпосту показати документи, його відштовхнули, а машину забрали. При нас потрапили під обстріл чоловік та дружина: йому руки відірвало, а дружині — ноги. Люди, як могли, намагалися виїхати. Оголосили зелений коридор, таким чином ми виїхали. Ми виїхали 18-го здається, десь о дванадцятій годині. Ми приїхали до Ананьєва, Одеська область.  Ну і куди їхати? Брат у мене в росії. Туди ми — ні. Навіть попри те, що це ближче. Вирішили сюди.

Що плануєте робити далі?

Ви знаєте, дуже хочеться поїхати у своє рідне місто. Але люди, які звідти приїхали пізніше, кажуть, що там повністю розбите місто. Поховано стільки людей… Ховали спершу у скверах людей: мирне населення, у яких будинки зруйнували. А потім у парках почали ховати. А потім не було де ховати,  ховали людей біля будинків. Неможливо їх було нікуди нести, ховали їх біля будинків. Сусідка про яку я розповідала, яку вбило снарядом, її поховали чоловік із дружиною, які мешкали на другому поверсі.

Її поховали поряд із будинком. У пляшку поклали [записку]: хто вона, звідки, з якої квартири. Але я не думаю, що там викопали могилу, напевно, присипали землею.

Коли виїжджали сусіди з п’ятого поверху, бачили на Шевченка багато хрестів. Це все дуже жахливо. І влітку кажуть, там така антисанітарія. Хоч окупанти й оголошують, що дадуть воду… Нічого цього немає. Усе зруйновано, усі труби розбиті… Яка там вода? Я не знаю, як зараз там. Не знаю. Нічого доброго. Ви ж чули про Азовсталь. Теж, бідні хлопці. Я не знаю, що ще сказати, я без сліз не можу говорити.  

Чи змінилося ваше ставлення до росіян?

Ви знаєте, я — мати, у мене син в росії. Для мене і той син, і цей. Але син, який живе в Україні, звісно навіть чути нічого не хоче. Він злий дуже. І хоча я кажу: “Валеро, це ж твій брат рідний…” Люди всі змішалися, усі були брати, усі, начебто, жили дружньо. І тут таке. Хто винен у цьому? Хіба ми винні? Звісно, ні.

Але так вийшло, ми любимо свою країну — Україну. Свою Батьківщину, хоча я і не тут народилася. Але я працювала тут та прожила все життя.

Близько шістдесяти років. Відтак, Україна для мене рідна. А Валера також народився в Україні, старший син теж народився в Україні, в українській школі навчались. І от так от вийшло. За що нас так!? Не знаю… Що ми зробили? От не можу я говорити без сліз…