Рік Маріупольського Драмтеатру: Спогад зсередини

Ми записали це інтерв’ю давно, але публікуємо зараз, у річницю атаки на Драмтеатр у Маріуполі. Раніше ми говорили із Людмилою Соколовською, яка жила поруч із театром і бачила момент удару ззовні, та доктором Вадимом Заболотним, який під час війни знайшов прихисток у театрі, але виїхав у переддень трагедії.

Лілія Михайлюк разом з близькими пережила авіаудар. Уся її група з шести людей вранці 16 березня перебувала у різних частинах Драмтеатру, і всім вдалося вибратися живими та евакуюватися.

Будучи корінною маріуполькою, вона жила на проспекті Миру, 133. 15 березня вона разом із сусідкою увімкнула телефон, щоб додзвонитися до знайомих з інших міст (зв’язку по Маріуполю не було). По телефону вони почули, що в Драмтеатрі відбудеться евакуація і їм варто негайно збиратися і бігти туди: “Якщо ви побачите ці автобуси, зупиняйте їх хоч на ходу”. На той час у них уже не було їжі: шість днів їм довелося ділити кілька пачок печива “Марія”, отриманих від тероборони, на шістьох людей. Навколо не вщухали артобстріли, вибухи від авіабомб та танкові бої. 10 березня в будинок Лілії влучив снаряд, двоє її сусідів із квартири поруч загинули.

“Ми не впізнали своє місто, — описує свої враження від побаченого дорогою до Драмтеатру Лілія: розбомблені будинки та вулиці, згорілі автівки, трупи. — Коли ми йшли проспектом Будівельників, ми побачили два танки з літерою Z. Вони стояли з виразом: ‘Як ви взагалі дозволили собі вийти?’, — таке враження було. Ми думали, що нас там взагалі розстріляють”.

“Маріуполь плакав. Це не те місто, яким воно мені пам’ятається у мирний час”

Драмтеатр був іншим світом, — згадує Лілія Михайлюк, яка після тижнів пекла навколо своєї оселі побачила вцілілу історичну будівлю, польову кухню, людей, що гуляли з песиками, та загалом доволі мирне життя, підтримуване завдяки самоорганізації. Після реєстрації група Лілії знайшла собі “місце для шістьох” на третьому поверсі будівлі, щоб чекати на евакуацію.

“Я стояла біля центрального входу, мій чоловік — у холі, наша дитина, дівчинка-підліток, була на третьому поверсі разом із сусідкою. Ще одна людина перебувала в медпункті, а Маша взагалі в ту мить вийшла провідати свого дядька, — пригадує 38-річна жінка. — Це все відбулося настільки неочікувано, що я лише почула гуркіт та викрикнула від того, що я підлетіла догори від вибухової хвилі та впала на землю. Я піднялася і почала себе обмацувати. Я розуміла, що мені треба бігти й шукати рідних”.

Серед плачу та криків у хмарі пилу Лілія та її чоловік змогли знайти одне одного, після чого поспішили на третій поверх до доньки. Зрештою вся група знайшлася. Навколо все ще було гаряче, тому Лілія та інші спустилися до підземного сховища, яке витримало удар. Дехто, навпаки, намагався звідти вийти. Чи вціліли всі інші сховища та входи до них — Лілія не знає.

15 березня відбувалася велика евакуація, тож багато людей, включно з Вадимом Заболотним, виїхали з Драмтеатру. Однак приблизно тисяча людей ще лишалась у стінах будівлі. Скільки з них загинули — досі точно невідомо.

“Немає Драмтеатру. Скинули бомбу і все — він розсипався. Ця частина, куди скинули бомбу, була повністю зруйнована. Було дуже багато поранених, загиблих. Коли ми виходили, волонтери кричали не дивитися по сторонах тим, у кого слабка психіка”

У будівлі виникла пожежа, тож групі Лілії Михайлюк довелося шукати новий прихисток на наступну добу, яким стала філармонія. Згодом вони дісталися до Мелекіного, потім до селища Ялта і зрештою — до Бердянська, звідки виїхали на евакуаційних автобусах.

“Від Бердянська до Запоріжжя було 13 блокпостів. Відстань 100 км ми долали 27 годин”

На блокпосту перед селищем Василівка до автобуса зайшов деенерівець та сказав: “Ну що, жінки, ви дивитисе не те телебачення. Наш Донецьк обстрілюють. Ми терпимо — і ви будете терпіти”. Після цього, каже Лілія, автобус не пропустили і змусили людей ночувати в автобусах, голодними і в жахливому холоді.

Згадуючи про перший блокпост української армії, Лілія ледь стримує сльози. Вона говорить, що плакав тоді весь автобус, а вона відчувала себе найщасливішою людиною в ньому.

На момент нашої розмови першого липня 2022 року Лілія Михайлюк все ще не може адаптуватися до звичайного життя. У Маріуполі вона працювала в приватній школі адміністратором. На відео жінка виглядає спокійною, однак всередині вона сильно нервує. Багато її знайомих загинули: когось вбило снарядом, хтось — пішов захищати країну.

“Мені хочеться їх вбивати”, — відповідає Лілія на питання про її ставлення до росіян. У неї склалося враження, що атакою на Драмтеатр Росія прагнула свідомо знищити українців, пригадуючи удари по інших скупченнях людей у Маріуполі та постійні обстріли навколо театру, які заважали евакуації поранених.