MENU
Гаряча лінія з пошуку зниклих безвісти в Україні
Документування воєнних злочинів в Україні.
Глобальна ініціатива T4P (Трибунал для Путіна) була створена у відповідь на повномасштабну агресію Росії проти України у лютому 2022 року. Учасники ініціативи документують події, у яких є ознаки злочинів згідно з Римським статутом Міжнародного кримінального суду (геноцид, злочини проти людяності, воєнні злочини) в усіх регіонах України

Подібні статті

‘Дорогами йдеш — а там снаряди, як тюльпани з землі стирчать’ ‘Моя евакуація нагадувала кадри з бойовика…’ ‘Росіяни стріляли абикуди, зруйнували інтернат для дітей’ ‘Снаряди летіли без кінця і краю...’ ‘У шоковому стані я свою дитину мало не віддав…’ На побитих машинах було написано ‘Діти’ ‘Земля кличе, хата кличе. Хочу додому’ ‘Я розуміла, що буде яблунька, буде небо, буде сонце, а мене вже не буде’‘Для чого випустили 8 ракет у садочок?’ — Охтирчанка розповідає про загибель синаРозстріляна Чернігівщина: місцеві мешканці згадують перший місяць війниКам’янка: стародавнє село, стерте з лиця землі Знову мріяти — поранена в Руських Тишках дівчина потребує допомогиРуські Тишки: фосфорні бомби, вантажівки з пральними машинками і покинуті трупи росіянКоробочкине: пів року під обстрілами. ФоторепортажВасиленкове: село, через яке пройшла лінія фронтуКатівня в Пісках-Радьківських: поліція знайшла чергове місце злочину російської арміїУ Липцях на Харківщині знайшли катівнюЧетверо медиків загинули під час евакуації пацієнтів психіатричної лікарні у Харківській області ‘Тримали людей в боксах’ — після деокупації на Харківщині знайшли вже 10 катівень Тиждень у неволі: у Куп’янську окупанти утримували в неволі п’ятьох підлітків

‘Якщо тільки хата ціла — поїдемо додому’

24.03.2023    доступно: in English | На русском
Тарас Війчук, Олександр Війчук
Наталія з Бахмута. У 2014-му році вони з чоловіком бачили “референдум”, росіян, які висаджувалися з КамАЗів, палаючий Слов’янськ. 24 лютого 2022 року, поки шукали, де зняти пенсію, почули перші вибухи. Виїздили 7 квітня з вокзалу Краматорська, за день до трагедії.

Я Наталія. Я з Бахмута, з Донецької області.


Як розвивалися події 2014-го року у вашому регіоні?

Нас зачепив “референдум”, хоч ми з чоловіком на нього не ходили, навіть не думали. Біля нас був опорний пункт, там голосували. Ми не ходили, ми це не підтримували. А коли почали стріляти у 2014-му році… Вже тепло було, а вони в обідраних штанях, прости господи, обідранці. Бігали по двору з автоматами. А я чоловіку кричала: “Дай мені цеглину, я йому з п’ятого поверху по лобу дам!” Господи прости, я їх терпіти не можу, чесно скажу.

Ми бачили це. Як вони висаджувались у нас на обороні, з КамАЗів. Вишколені. ‘Красені’ російські.

У нас у Бахмуті є завод кольорових металів. Так от наш завод і Кольчугінський завод у Росії, вони контактували. Наші їздили туди — в Кольчугіно — навчатися, а звідти присилали кольчугінських: кацапи присилали своїх учнів сюди, на практику. Їм як молодим спеціалістам тут і квартири в першу чергу давали, усе. У нас селище, чесно сказати, все кацапське, все цими кольчуганами заселене. Завод з 1953-го року існує, от з 1953-го року вони, падлюки, у нас і живуть.

Наталія, мешканка Бахмута

Наталія, мешканка Бахмута

Чи були ви свідком обстрілів регіону у 2014-му році?

У 2014-му році прилітало. Було таке, що і по селищу прилітало, бабахкало. Ми, бувало, на балконі стояли й дивились, як Слов’янськ горів. Темно, а на обрії видно — палає. Літаки літали — падали, пікірували.

Я не знаю, як одного разу мужик вивернув, що літак нікуди не влетів: ні в дах, нікуди. Літак ішов у піке, а пілот вивернув. Ревіло страшне!

Ці “деенерівці” як господа, як хазяї містом тинялися: з пивом, з автоматом. Під прокуратурою стояли… Як вони казали? “Закінчився ваш час, зараз настав наш час”. Таке от було.

Як війна 2022-го року увірвалась у ваше життя?

Я вранці прокинулась (чоловік у спальні спить, а я — в залі), дивлюсь, а він — в інтернеті. Я його питаю: “Валєра, що вдома?” А він каже: “Почалася війна. Наташа, війна”. Ми що, почали вдягатися, вийшли. А у нас селище таке чималеньке. Бачимо, біля банкомата вже купа людей, за хлібом у магазин не зайдеш. А нам потрібно було пенсію отримати. І ми оце почали курсувати: шукати, де в банкоматі можна пенсію зняти. Прийшли аж у центр. Тролейбуси вже не ходили, та ми дісталися центру. Стали в “Сільпо”, там банкомати видавали по 3 тисячі гривень на людину.

Я стояла в черзі — і почалася стрільба. Я чоловіку кажу: “Я вийду в аптеку (поряд з торговим центром аптека була), хоч бинтів куплю, щось купити треба”.

Тільки вийшла і почали стріляти. А поруч ринок, це ж центр міста. Кричать: “Зачиняєм аптеку, виходьте, зачиняєм аптеку!”

Десь на базарі вибухнуло, бозна-де. Дівчата-продавці кричать: “Ну його до біса! Зачиняєм — і додому!” Отак і почалось 24-те.

Чи були ви свідком руйнувань цивільних об’єктів?

У мене зуб заболів, треба було в стоматологію (як завжди щось трапляється в найбільш невідповідний момент). Треба було їхати зуб видаляти, тож довелося їхати в місто: перекладними, окільними шляхами добиратися до стоматології (тролейбуси вже не ходили).

Поїхали, дорогою бачимо: там скло висипане, тут скло висипане. А потім їхали назад, а там лікарня — і теж скло вибите. Фото: Depositphotos [бахмут]

Поїхали, дорогою бачимо: там скло висипане, тут скло висипане. А потім їхали назад, а там лікарня — і теж скло вибите. Фото: Depositphotos

Поїхали, дорогою бачимо: там скло висипане, тут скло висипане. А потім їхали назад, а там лікарня — і теж скло вибите. Проїжджали магазин (є у нас торговельна точка, “1000 дрібниць” називається): магазин скляний і немає жодного вітража. Перехрестя Горбатого й Артема: там у нас була дев’ятиповерхівка (там мого чоловіка двоюрідний брат з жінкою живуть, вони зараз у Кременчуці). Так там розбили телецентр: не вщент, але будівля розбита. Хату подруги розбили: ані вікон, ані дверей немає. Вони тепер десь у сусідів живуть. У сусідів, напевно, підвал є, тож сусідка дала їм ключі.

Чи були ви свідком жертв серед цивільного населення?

В мене однокласник загинув. Обстріл був… У нас мікрорайон Будьонівський є, приватний сектор. Туди грохнули й вбили. Коломойцев Микола. Чоловіку 62 роки було. Вони ж не дивляться: приватний сектор, не приватний, — б’ють, аби бити.

Я не дивуюсь, я дивлюся в телеграмі, як вони валяються, кацапи: хто без голови, хто так, кого вже накрили… Чоловік мій казав, у телеграмі писали: на початку війни всі собаки були худючі — шкіра й кістки. А зараз усі собаки й лиси від’їлися… А я кажу: “Господи, невже вони кацапщину їдять?”

Як відбувалась ваша евакуація з Бахмута?

Увечері син дзвонив — не додзвонився. А потім телефонує і кричить: “Мамо, ви думаєте виїздити?” По вотсапу дзвонить і кричить: “Виїздіть негайно!” Я діду кажу, а дід: “Я не поїду, я не хочу. Виїзди сама”. А я йому: “Я без тебе не поїду, будемо тут”. А він мені одразу казав: “Наташа, ти не уявляєш, що тут буде коїтися”. Ввечері я лягла (у мене поличка є, я коли на диван лягаю, її на себе ставлю, а вже на неї — ноутбук), а чоловік у спальні був. І ні з того, ні з сього як шарахне! Аж ноутбук підскочив. Раз вибухнуло, два, три! І син знову телефонує…

Син все не міг додзвонитися, а потім вже серед ночі дзвонить: “Ма, ви де?” Я кажу: “Вдома”, а батько каже: “Поки не спускалися”. Син на це: “Виїжджайте, збирайтесь і виїздіть негайно!” Ми ще трохи побули. Їжу підкупали. Думала підкупити ще їжі, бо війна, магазини позачиняються — ніде нічого не купиш. Чокнуті. Запасалися… А потім почала прати — і знову як шандарахне, сильні вибухи почалися. Машинка-автомат пере, а я розгубилася, мене від страху трусить, не знаю, що робити. Кричу: “Валєра, вимкни машинку, я не можу!”

А потім, бувало, виходимо в магазин — а вони б’ють і б’ють. З кожним разом все ближче і ближче гуркіт.

Тоді вже чоловік сказав: “Як собі знаєш, а треба виїздити”. І почав на гарячу лінію в міськвиконком телефонувати. Телефонував, мабуть, цілий день, поки додзвонився. На гарячій лінії жінка відповіла: “Чекайте, я вам перетелефоную”. Подзвонила вже ввечері, о 23:30, я ще не спала. Телефон дзвонить — а мене теліпати починає, в мене істерика. Чоловік бере слухавку й питає: “Відмовляємось?”. Я кажу: “Відмовляємось”. І він вже у слухавку каже: “Вибачте, в дружини тиск піднявся, їй недобре, ми не поїдемо”.

А потім знову довелося серед ночі виходити на вулицю, щоб не шандарахнуло. Між небом і землею… Туди-сюди, туди-сюди шугало. Тоді син знову зателефонував — і таки вдвох вони мене вмовили. Знову мене трясло, але зібралася з силами. Вирішили їхати. 7-го числа ми поїхали.

Уранці 7-го квітня я пішла хоч хліба й огірків взяти в дорогу. І чую, в магазині дівчата кажуть: “Таксі не ходять, нічого не ходить, взагалі. Увесь транспорт став”. Фото: Depositphotos

Уранці 7-го квітня я пішла хоч хліба й огірків взяти в дорогу. І чую, в магазині дівчата кажуть: “Таксі не ходять, нічого не ходить, взагалі. Увесь транспорт став”. Фото: Depositphotos

Уранці 7-го квітня я пішла хоч хліба й огірків взяти в дорогу. І чую, в магазині дівчата кажуть: “Таксі не ходять, нічого не ходить, взагалі. Увесь транспорт став”.

А ми вийшли, якраз хлопець під’їхав. Чоловік питає: “Довезеш до міста?” Каже: “Довезу”. Так ми й потрапили до центра. А там вже нас посадили на автобус евакуаційний і вивезли до Краматорська. А в Краматорську ввечері почали людей вантажити на львівський потяг. Ми думали, в Хмельницький поїдемо. Аж тут о 18:45 кричать: “Виходьте всі!” З гучномовця кричать: “Негайно покиньте приміщення вокзалу, виходьте!” А там намет був надутий — ми в нього і сіли. Думаємо: невже нам тут і доведеться ночувати?

А потім почали всіх виганяти з території вокзалу — за вокзал, бо на Барвінкове розбомбили шляхи. А куди нам о 18:45 подітися, як за п’ятнадцять хвилин (о 19.00) комендантська година почнеться? Куди подітись, як з Краматорська їхати кілометрів сорок? Ми стояли-стояли, не знали, що й робити. Вже й місцеві (хто збирався виїжджати) почали роз’їжджатися. Аж десь о пів на дев’яту оголосили, що можна сідати на Львів — ми туди бігом. Сіли в потяг. А вранці їхали, дивимося телеграм, а там показують, як у Краматорську вибухнуло і діти лежать убиті…

Чи плануєте після закінчення війни повернутися додому?

Ми виїжджали на місяць. Навіть холодильник залишили увімкненим, бо в ньому м’ясо лежало. Якщо тільки хата ціла — то поїдемо додому.

Літературна редакторка: Марина Гарєєва, випускова редакторка: Емілія Приткіна.
Інтерв’ю опубліковано за фінансової підтримки чеської організації People in Need, у рамках ініціативи SOS Ukraine. Зміст публікації не обов’язково збігається з їхньою позицією.
 Поділитися