‘У мене назавжди залишився той страх’

Світлана мешкала в Маріуполі. Разом зі своєю літньою мамою вони стали заручниками російської війни та свідками страшної реальності. Зрештою родині вдалося виїхати. Світлана досі не знає, чи верне додому, її не відпускає страх, що у кожному дворі міста гинули люди.

У 2014-му я дуже хвилювалася: моєму сину тоді мало виповнитися 16 років, а я боялася, що у 16 йому доведеться отримувати паспорт. Думала: “Який паспорт він отримає?” Це мене чомусь дуже хвилювало. Слава богу, їх швиденько вигнали, але не без втрат, бо тоді згорів наш міськвиконком (зараз “мерія” це називається чи якось так). Тоді теж гинули люди. А хтось, звісно, тоді радісно зустрічав [окупантів], — не розуміли, що це, я так думаю.

Потім у нас було неприємне заворушення, коли загинули люди та згорів наш поліцейський відділок (теж у центрі міста). Я так і не зрозуміла, що там сталося: мабуть, одні сили проти інших пішли, так воно все й згоріло. Ну, слава богу, нас звільнили від того, ми видихнули. І потрошку-потрошку… Довго звикали до тих пострілів, бо ми їх чули дуже часто і дуже багато. Ми інколи бачили, як з однієї сторони стріляють і як з другої сторони стріляють.

Мама в мене погано чує, тому коли вона там щось садила, ми казали: “Мамо, вже стріляють так, що треба бігти!”

А вона на це: “Та нічого, ще нічого не чути!” Їй було легше в цьому плані. Потім звикли.

У 2015-му році був обстріл мікрорайону Східний, там теж були жертви. А потім тиша-тиша — і якось ми спокійніше почали до того ставитися й заспокоїлися. Місто в нас дуже добре розвивалося. Воно ставало найкращим містом, правда, наш мер Бойченко дуже добре його розвивав. Найгірше — це в нас була екологія. Теж боролися з цим, бо два заводи великі металургійні. Заводи старі, вони ніяк не могли відразу стати чистими, тому боролися. Та все було добре (навіть з тією екологією) і всі ми були щасливі, тільки тоді ми цього не розуміли.

Як війна 2022-го року увірвалась у ваше життя?

Ми розуміли, що, можливо, щось станеться, але ми звикли. Помилка всіх маріупольців, мабуть, у тому, що ми звикли до пострілів, ми звикли до того, що це є поруч. Думали, що ми — дуже укріплене місто, адже в нас були наші хлопці з “Азова”. Моя робота була на березі моря (ми й жили на березі моря), це Лівий берег. Там вони [азовці] займалися, бігали, тренувалися. По… бульвару Перемоги (невже я навіть це забуваю?). Я могла йти на роботу і бачити хлопців: кожного ранку і вечора вони займалися спортом. То були красені. То був, правда, цвіт нації… Тому ми не думали, що нас так швидко захоплять. Думали, що знову Східному дістанеться (це теж Лівий берег, але окраїна, там мої родичі жили).

Діти мої (вони дорослі) на той час жили в Києві. Працювали, навчалися. Діти мені казали: “Мамо, виїжджай!” А як виїдеш, тут робота, квартира. І тут їхня бабуся, моя мама: їй на той час було 86 (зараз 87). Тому виїхати, кинути роботу, кинути все, — то було важко.

Але 23-го лютого я просто зрозуміла, що то буде. Чому? Бо я слухала виступ Путіна, який сказав, що він визнає “ДНР/ЛНР” у “адміністративних кордонах”.

І я зрозуміла, що нас будуть захоплювати, бо ми — Донецька область, отже “в адміністративних кордонах”. Але що це буде Україна вся — ні, цього я не думала. Ну а 24-го прокинулись від пострілів. У нашому під’їзді винаймав квартиру хлопець-азовець (я не знала його добре, так, віталися). А як постріли почули, я визирнула у вікно й побачила, як його родичі сідають в автівку та виїжджають.

Спочатку все було: світло, телебачення. Ми дивилися “Єдині новини”. Десь на третій день я вже зрозуміла, що так не буде. Треба вже збиратися, мабуть, бо всю війну не вдасться по телевізору передивитись. Ще тоді ми звикли до нормального життя, тому у нас ні запасів особливих не було, нічого. Були, як у всіх, прожити можна було. Ще був газ. А потім (я не пам’ятаю точно, на четвертий чи п’ятий день) потрошку зникав газ, світло, зв’язок. Перше, що зникло, це зв’язок, і це було дуже важко, бо ти не знаєш, де твої діти, що взагалі коїться в Україні. Нам казали, що нас захоплять зараз, бо стріляли звідсіля. То такі звуки були, страшне. Будинок наш старий був. Я і так боялася, що він розвалиться, і без війни. Тріщини пішли по будинку, але він витримав. Якби не пожежа…

Де ви переховувалися під час обстрілів?

Мама в мене 86 років, ледве ходить. І поки ми спустимося, посидимо у підвалах з сусідами (нас було шестеро людей)… Тоді звуки обстрілів стихають, та ми ще сидимо, а потім починаємо розходитися по квартирах, бо треба поїсти зготувати, щось зробити.

Вже розуміли, що ми в такому місті, в якому ми не виживемо. Мені було складно, бо поки ми з мамою піднімемося, поки вона дійде до дверей, а вже знову обстріли.

І треба вже знову спускатися й ховатися. Та й чи сховаєшся… Ну що стоїть в нормальному українському підвалі? Закрутка! А це скло. Тож коли ми там собі ладнали місце, де спати, я завжди думала, що-небудь трапиться — і все це скло посіче всіх людей. Але ховалися, а куди діватися.

Як відбувалася ваша евакуація з міста?

3-го я вийшла на балкон і почула, що зелений коридор і буде евакуація. У кого є транспорт — треба переїжджати через міст наш та їхати до театру, там усі збираються. Театр — це центр міста. Хто не може, у кого немає транспорту — той на площу. З мамою ми б нікуди не дійшли, навіть до площі нашої Лівобережної. Але у нас був сусід, а в нього — машина, тож ми до нього попросилися. Він зібрався з дружиною, я з мамою і ще сусідка — п’ятеро людей. Усе, що я змогла з собою взяти: це рюкзак шкільний, в який я щось наклала, вода та дві сумочки. Ліки, такі целофанові, вода, трошки їжі. Я працювала в санаторії-профілакторії “Азовсталець”, а вже у центрі міста (між Центральним і Портовським районом) був санаторій-профілакторій “Чайка”. І я домовилася: раптом що — ми туди з мамою приїдемо, якщо зможемо.

Ми поїхали. Я, правда, думала, що ми їдемо евакуйовуватись. Ми доїхали через міст (він ще тоді цілий був), доїхали до театру й побачили, що там дуже багато машин і всі зупиняються. Наш сусід зустрів знайомих, а вони нам сказали, що не випускають, бо обстріли. Спочатку домовлялися за зелений коридор, а потім ніякого коридору. Тоді я кажу, що треба якось виїжджати, бо нас підпирають, ми тут застрягнемо. Щастя, що ми там не застрягли, бо ми тільки й змогли дістатися до того театру і там би й залишились. Тоді сусід запитав: “Куди вас вивезти?” Я згадала про санаторій-профілакторій “Чайка”, попросилася туди. Згадала його, бо розгубилася.

Ти стоїш посеред міста, наче прожила все життя там, але не знаєш, куди їхати. А потім згадали про цю “Чайку“. І ми з мамою приїхали туди.

Там все була організовано, там був директор, який взяв на себе всю організацію. Нам пощастило, що це як заїзд: санаторії, профілакторії — це заїзд, а до заїзду люди готуються. Вони набрали їжі, продуктів. У них були запаси води на випадок пожежі, можна було воду брати. То п’ятиповерхівка велика була. І був великий бак для води, куди привозили воду. Але, розумієте, що таке санаторій-профілакторій — це скляна споруда. Вікна — зі стелі до підлоги йдуть. То було страшне, ховалися за стінами, а всюди скло. Ми проживали на другому поверсі в коридорі, бо було дуже холодно в кімнатах (звісно ж, опалення не було). Там був коридор, а посередині хол з видом на море. Таке спокійне море було — і всі ці постріли… Ми чули гуркіт літаків. Ми знали, що то літаки не по нашу душу, то вони летять в сторону Лівого берега (ми вже знали, що там ховаються азовці, погранці, ще хтось, хто міг, ховалися на “Азовсталі”).

А потім, дійсно, вже захопили з західної сторони Маріуполь. Розбили той пост, де стояли наші ЗСУ. І можна було виїжджати — на свій страх і ризик. Поки ми їхали через міст, стояли наші ЗСУ, вони нам махали, мовляв, проїжджайте швидше. Наші сусіди намагалися ще заїхати [до Маріуполя], когось ще вивезти. Але їх вже не пропустили. Бо там так лупили! По всій дорозі, як ми їхали, були зруйновані будинки. Ми це і раніше бачили з горішніх поверхів, а це побачили, що стріляють, бахають… Тут збирається якась колона (всі ми були з білими ганчірками, а в когось ще були написи “Діти” на вікнах), а тут розбита вщент автівка. Хтось доїхав, хтось не доїхав... Тут же лежали трупи. Хтось вже починав хоронити, але на той момент (ми виїжджали 17-го березня) не дуже хоронили, бо земля була промерзла. Не до того було та й викопати могилу було важко. Розумієте, зайвий час на повітрі — то шанс, що тебе вб’ють. Найнеобхідніше робили й ховались. Дорога була… Я не знаю, яким ми дивом виїхали на тій автівці. Бо дорога була вся побита, то не передати.

Чи були ви свідком руйнувань цивільних об’єктів?

Родичі мої зі Східного переїхали ще ближче до “Азовсталі”. Теж Лівий берег, недалеко від мене. Але якраз Східний на цей раз менше постраждав, ніж наш район.

Той район, де вони ховалися, вже знесли повністю. Росіяни знесли його повністю, там не залишилося жодного будинку.

Наш ще залишився будинок. Це мамин будинок (я жила останнім часом з мамою). А мій будинок вже знесли, як мені сказали. Він теж вигорів: у нас були пожежі і там, і там. Коли ми виїжджали 3-го березня, тоді я, дійсно, все побачила. Так [до цього] я бачила тільки свій двір та вирви (у своєму дворі, в інших дворах) та тільки чула: там згорів будинок, там розбитий. А коли ми вже сіли в машину та їхали з Лівого берега до міста, ми проїхали частину Лівого берега, їхали повз завод “Азовсталь”, то ми вже бачили зруйновані будинки, — і все це було під гуркіт пострілів, снарядів. І вже ми бачили зруйновані будинки.

Ми бачили трупи, які лежали, і то трупи були не військових. Військові, я думаю, на той час, забирали своїх, мабуть. А то були цивільні люди і їхні тіла ніхто не забирав. Їх просто ніхто не забирав. Добре, якщо вони були хоча б чимось накриті. А так лежить людина... [Не забирали], бо то було страшно. Люди виходили, а їх стріляли. Люди гинули, коли готували їжу. Трохи пізніше люди почали готувати у дворах. Сусіди кооперувались і готували… Тоді гинули люди. Коли вони йшли в магазин, або шукали воду, або ще щось.

Чи були ви свідком жертв серед цивільного населення?

Перший труп був навпроти нас, у нас був гастроном “Маріуполь”. І там, я не знаю, що сталося, але лежав труп жінки на вулиці. То була така дикість для нас. Зараз я це майже спокійно кажу. А тоді це була така дикість. Було страшно, бо казали різне. Ніхто не знав, хто її вбив. Вогнепальне.

Але коли завили собаки — то було страшне. Бо собаки були голодні й вони вже підбиралися до неї…

Коли люди бігали в той гастроном, вони відлякували собак, а що там далі було… Ми не дуже хотіли на те дивитися. Мої родичі жили біля хлібозаводу (там можна було набрати води, набрати якогось сухого молока, з якого готували хліб, ще чогось) і вони туди ходили. Невістка розповідала, що чоловік її пішов, щось приніс звідтіля. А вже інші сусіди пішли — й не повернулись. Бо їх там просто розстріляли. Так, було таке. Вони [невістка з чоловіком] ховалися, вони пізніше мене виїхали й ховалися теж у підвалах. І вона розказує, що сиділа вона з чоловіком і сусідка з чоловіком. Вони учотирьох сиділи у під’їзді, в підвалі, а там була якась дірка (типу вентиляції), — й туди залетів чи уламок, чи ще щось, так у них на очках вбило жінку. Вона сиділа ближче, ніж ми з вами зараз [сидимо]. А чоловік її стояв навпроти. І тоді вони вже зрозуміли, що треба тікати звідти.

Мій знайомий загинув недалеко, п’ять-сім хвилин від мене йти пішки. По старому — Комсомольський бульвар, а по новому — Морський бульвар. Повністю зруйнували їхній будинок. Він загинув зі всіма, майже зі всіма, сусідами. Там один-два залишилися живими, їх витягали. В підвалі завалило їх. Загинув. Це те, що я знаю про самих близьких. Сусід наш теж прибігав, все казав: “Прочиняйте вікна, на провітрювання ставте, щоб не вибило вікна”. Він ще хотів, щоб вікна не вибило... Здається, його не стало. Мені сказали, що його не стало…

У нас були люди, які жили поряд з роботою й іноді бігали до себе додому, коли більш-менш затишшя було. От вони приходили й розповідали: була вагітна жінка, її чоловік спустився варити їжу, а вона залишилася у квартирі. Його чи осколком вбило, чи снарядом. Казали, що сусіди не знають, як піднятись до неї й сказати, що його вже немає… Ще один сумний випадок був, коли батько з дівчинкою маленькою, ще дошкільного віку, теж вийшли приготувати їжу — і дитині відірвало руку. Ще тоді хтось мотався, хтось їздив містом, то її підхопили й повезли в якусь лікарню. У нас на 17-му мікрорайоні залишалася [лікарня]. Пологовий біля нас був зруйнований.

У театр відправили жінок. Як мені казали, відправили вагітних жінок, породіль і їх помістили в тій частині, де були гримерки. Бо там було дуже багато народу. І якраз в ту частину влупили. Якраз в ту частину. Залишилися живими ті, хто був попереду. Більш-менш. Слава богу, на той момент з “Чайки” нікого не вбили, тільки один старий чоловік… Ходив-ходив, пішов чи до свого будинку, чи когось провідати. Він єдиний, кого я знаю, що не повернувся з нашої “Чайки”. А так… Трупи лежали. Ніхто не ховав їх на той час. Я не бачила [щоб ховали]. Багато ще людей було, у нас були лікарі поруч, вони бігали до своїх родичів, родичам за 80 років, а вони десь на п’ятому поверсі живуть, не ховаються. Їх намагалися перевести в “Чайку”. Вони не пішли.

І таких було багато самотніх літніх людей, які гинули від голоду. Так, це так було. Бо хто їм принесе їжу?

Якщо родичі загинули, наприклад. Залишалася там якась бабуся, яка лежала, вона не могла ні пити, ні їсти — жила, поки жила. Коли знайомі чи сусіди знаходили тіло… Що робити? “А що робити — виносьте на балкон. Бо мінус і хоча б не розкладеться”. Я не знаю, скільки на балконах в Маріуполі знайшли людей, коли вже можна було їх знаходити. Страшно, дико звучить. Хтось мені розказував, що люди прийшли з роботи, а будинок горить, їхня лежача мама горить там. Таке було і так вона згоріла, ніхто не зміг її дістати. Бо то враз, знаєте. Наш будинок старий, він дерев’яний. Навіть зараз там залишається чотири стіни, а всередині все згоріло. Нічого немає. Люди від пожеж теж гинули.

Бувало вивозили сусідів, котів, собак, а не могли вивезти своїх батьків. Бо в різних районах були — і туди просто не можна було потрапити. Жінка одна сиділа в підвалі, це теж знайомі розповідали, вона сиділа з дитиною і з мамою (мама як моя, майже не ходила). Лупили так, що… Коротше, вона взяла дитину і виїхала, а маму залишила. А тепер вона не знає, як жити з цим. І вона не може знайти свою маму. Вона вивезла дитину — і стала шукати свою маму. Але вона не може її знайти. І вона з цим живе.

Чи плануєте повернутись в Маріуполь після закінчення війни?

Взагалі я часто про це думаю. Але я не знаю. Те, що я повернусь туди подивитись, — це стовідсотково. У мене ще жевріє надія, в невістки залишилась квартира. Вона каже: “Ми її заберем, хто б там не жив”. Поки там ніхто не живе, слава богу. Бо теж околиця, поки ще не відібрали. Вона каже, будемо там жити разом. Але я не знаю, у мене назавжди залишився той страх. Діти кажуть: “Ми повернемось, ми там все відбудуємо, ми будем відбудовувати”. А в мене залишився той страх, що там у кожному дворі трупи. Це стовідсотково, хто б мені що не казав. У кожному дворі там трупи. В кожному підвалі. І під новими будинками — там трупи. Страшно, що там дуже близько до тієї Росії. Як у Харкові, як у багатьох містах. Ніхто з нас не очікував такого.

Інтерв’ю опубліковано за фінансової підтримки чеської організації People in Need, у рамках ініціативи SOS Ukraine. Зміст публікації не обов’язково збігається з їхньою позицією.