В ‘Азові’ є побратимство

Про свій шлях до “Азова”; книжку, яка змінила світогляд; справжній образ України; відчуття підтримки й перемогу — розповідає Руслан, боєць бригади “Азов”.

Звати мене Руслан, прізвище — Романов, псевдо — Панк. Сам я народився та зростав на Луганщині, у місті Сорокине (колишній Краснодон). Мені 29 років. Наразі я чинний боєць бригади “Азов” [колишній полк “Азов”].

Як хлопець з Луганщини потрапив до бригади “Азов”?

У 15 років мені до рук потрапив підручник з трьома літерами — УПА. Я його прочитав — і після цього моє бачення себе та світу кардинально змінилося. Змінилося через те, що я зрозумів, що у нас є своя армія, у нас є своя історія. Зрозумів, що ми — країна з дуже давньою історією. Так само й наш тризуб — це один із трьох найдавніших символів: містичних, езотеричних, символів сили.

В “Азов” я пішов наприкінці 14-го, на початку 15-го року. Пішов, бо бачив, що саме в “Азові” є, скажімо так, побратимство. І плюс у мене були там знайомі, з котрими я запізнався, коли переїхав у 12-му році в місто Марії, у Маріуполь. Мене набрали й спитали: “Руся, ти як? Ми вже воюємо. Що ти, де ти?” Я кажу: “Я на Заході України, думаю, що мені робити”. Після того я приїхав до Києва з Кам’янця-Подільського, там я пройшов КМБ [курс молодого бійця] за два тижні. Це курс, котрий взагалі-то мав тривати три місяці, а я його склав за два тижні, — й після того я потрапив в “Азов”.

В “Азові” те, що я прочитав у підручнику [про УПА], я почав бачити в людях: виховання, гідність, честь, так званий кодекс. Дуже багато цікавих людей приходило до “Азова”: в кожної людини була якась своя окрема історія. Людина не йшла туди, бо так [склалося], людина свідомо йшла саме туди. Бо, по-перше, націоналістичні або патріотичні рухи існували в Україні ще до того, як було створено УПА, і це саме Слобожанщина, Вільне Поле, Вільне Козацтво. Козацький дух зароджувався саме в степах. І, відповідно, коли я почав спілкуватися з різними людьми в “Азові”, вони мені почали пояснювати [все це].

У нас була своєрідна освіта: був кабінет, куди ти міг прийти, з тобою могли поговорити за історію: що таке історія, як вона нас стосується, чому ми мусимо її знати, задля чого вона нам потрібна. Нам усе це пояснювали не задля того, щоб ми, як в інститутах, вивчали це з дат чи імен.

Нам це пояснювали задля того, щоби людина усвідомлювала: хто вона, якого вона роду, де вона народилась і яке значення ця земля має саме для неї.

І після того всього я зрозумів, що насправді на так званому Донбасі [відбувалося], адже “Донбас” — це російська назва, у нас “Донбасу” не було, у нас була Слобожанщина, а потім поділ на області: Луганську, Донецьку тощо. “Грузія” — це інший яскравий приклад, адже насправді це — “Сакартвело”: грузини не говорять: “Ми з Грузії”. Це для нас — “Грузія”, ця назва так само нав’язана Росією.

Спочатку, не маючи жодного уявлення про війну, хіба що з книжок, з фільмів, думав, що там складно. А як книжку [про УПА] прочитав — думав, як так партизани, наші упівці, невелика група людей йшла проти цілих батальйонів і клала їх у лісах, у полях. Я почав задумуватися, що їх спонукало [боротися]. А коли я побув у “Азові” півтора роки, то я зрозумів, що їх спонукало: це якраз було побратимство, про яке я й хочу зараз поговорити. Якщо твій побратим бачить, що у тебе якісь проблеми, то їх вирішують (звісно ж, законними шляхами), залагоджують будь-які питання: психологічні, фізичні, фінансові, моральні. Якщо ти хочеш розвиватися, то тобі в тому допомагають, а не навпаки, і це дуже важливо. Так само є люди, котрі знають, як правильно і просто розповісти тобі: “Що таке Україна? Хто такі українці?” Це, я навіть слів не можу підібрати… Це, знаєш, така атмосфера, де одне одному допомагають, коли ти десь на базі або коли ви в бою.

Ти на це все дивишся та розумієш, що ти мусиш захищати їх, а вони — тебе, а разом ми боронимо нашу державу, її соборність.

Від усіх тих знань тебе розпирає — і ти хочеш йти у бій знов і знов. Це не зомбування, як про нас пишуть, що ми — “зомбовані нацисти”, “терористи” (усі знають, скільки було різних шаблонів). Люди починають спілкуватися з тобою і починають розуміти, що ці шаблони тріскаються, все, їх немає. Вони розуміють, що, можливо, інколи ти в чомусь досвідченіший, ніж вони. А ти їм пояснюєш: що це таке, чому ти туди повертаєшся.

Потім я почав обирати інші роди військ: мені було цікаво, як, наприклад, у Нацгвардії (3018). Потім мені стало цікаво у ЗСУ (три роки пробути в морпіхах). Але, можливо, той фундамент, котрий заклав мені цей азовський дух, азовський рух, він лишився. І я знайшов себе, знову ж таки, в “Азові”. Бо я чудово розумів: якщо почнеться повномасштабна війна — я повернуся туди. І, як бачиш, я дотримався свого слова.

І я пішов не через те, що я такий крутий чувак, а через те, що там є команда, там є люди, котрих ти можеш назвати братами не по крові, й це вкрай важливо. Ви дружите сім’ями, і це не так, що двоє дружать: вас може бути ціла купа, ви постійно одне з одним спілкуєтеся. І, знову ж таки, повторююсь, дуже велика кількість цікавих людей. Тобто вони йдуть [у “Азов”] свідомо, але всі ті знання там зростають. Ніхто не народжується патріотом, ніхто не народжується воїном, все це здобувається протягом життя. Це як, до прикладу, ти хочеш підвищення, хочеш собі квартиру, машину, свій бізнес — і ти це здобуваєш. Тобі це не дають просто так: “На, тримай, будь ласка”. А ти такий: “Клас! Супер!” Але це трошки інше, це здобувається дуже тяжкою працею — над собою, колективною працею і, на жаль, інколи кров’ю. Ці знання отримуються дуже тяжко й розуміння того всього отримується дуже тяжко. Можливо, тому я й обрав “Азов”.

Чи підтримували люди Луганщини окупаційну владу у 2014-му році?

У 14-му я потрапив під так звану окупацію (але тоді цього слова не було) і я бачив, як то було насправді. Насправді це все було трошки по-іншому. Я вважаю, що Луганщина була все ж бідним регіоном, у нас дуже часто страйкували шахтарі. У мене батько шахтарем був, я малий ще їздив з ним на ці страйкування: там був чай, якесь печиво, хліб, якась бульба — це все, що ми там їли. Ми жили у наметах тижнями. І ти малий все це бачиш. Я лише в 10 років спробував, що таке ковбаса, серйозно. Не те щоб я сильно голодував, але я до того веду, що там був досить-таки бідний регіон. Через це люди там змучені працею.

Освіта була, але здобути її було тяжко: на неї теж були потрібні гроші. Через це все людям було все одно. Їм було головне, щоб їх ніхто не чіпав, бо, відпрацювавши на заводі (а я працював на ТСОФі), або на хлібокомбінаті, або в шахті (у шахті я не працював), ти вже не хочеш нічого. Ти хочеш лише прийти, якогось пива влупити, поїсти й лягти спати. Все, це твоє дозвілля. Про який розвиток може йтися, якщо ти, як коняка, там лупашиш.

Коли всі ці білі колони з так званою “гуманітаркою” туди заїжджали, — так, там були деякі, котрі це підтримували, але це були далеко не всі люди, як казали.

Я постійно намагався й намагаюся і зараз людям пояснити, що люди з Луганщини, Донеччини, так званого Донбасу, це — не проросійські люди.

Там дуже багато адекватних людей, котрі пішли добровільно воювати за Україну, дуже багато. Коли була компанія на Донбасі у 14-15 році, це нас торкнулося, таких, як я. Хоча я не мав жодного досвіду, не знав, що таке автомат (я його бачив лише в іграх чи книжках), але я теж пішов. Можливо, я пішов через те, що мені щось в душі підказало: “Ти мусиш іти”. І плюс мої хлопці, мої побратими, так само сказали: “О, ходи до нас, чому ні”. Я запитав: “Чому ‘Азов’?” Вони мені те ж саме розповіли: “Слухай, ти навіть не уявляєш, тут така двіжуха, ми всі одне за одного”. Я сказав: “Окей. Я тільки за”.

І от усе, що я сказав вище, от розуміючи це зараз… Я думаю, що якби це все поставити на повтор, щоби знову пройти, то я б знову погодився.

Чи були дії росіян проти цивільного населення у 2014-му такими ж жорстокими, як і зараз?

Я вважаю, що це було так само, але територія, де відбувалися бойові дії, була меншою і фази війни, порівняно з повномасштабною, були менші. Це було так само, але наче на нижчому рівні, якщо так можна сказати. Тобто на нижчому рівні, але все одно воно було. Зараз масштабніше, розгорнутіше, якось так. Тому для мене однаково, лише масштаб збільшився. Був випадок, коли я вийшов на зупинку: а у 2014-му році стріляли. І там, дійсно, були трупи людей, і казали, що це — українці. Я ще тоді розумів, як вони можуть сюди заїхати однією машиною? Яка розвідка, якщо у вас тут все на мазі, як вони сюди заїхали й розстрілюють цивільне населення, знищують інфраструктуру… Одна машина — і ціла армія…

Яким було для вас 24-те лютого та чи очікували ви повномасштабного вторгнення?

Ну я ще десь з кінця 17-го року зрозумів, що мусить бути так зване логічне завершення. Тобто воно не може бути [точково], бо руки надто загребущі. Я розумів, що це тільки питання часу. Найцікавіше, що це розумів не тільки я: азовці це так само розуміли та знали. Тільки у мене було моє суб’єктивне уявлення, а там люди вже знали.

А прийшло воно [24-те лютого] в моє життя о п’ятій ранку. Я був у Львові. Я дев’ять місяців після закінчення всіх цих шестирічних подій, контрактів і війн, вирішив трошки знайти себе в цивільному житті. Я вивчився на айтівця та на тестувальника програмного забезпечення і 26-го я мав йти працювати у SoftServe, тут у Львові… Але 24-го лютого я обрав трошки іншу компанію. Це було питання кількох годин. Думаю: “Капець, туди пішов в 14-му, довелось було виїхати без нічого, і [так само] зараз”. І я розумію, що я йду, бо ніяк інакше. Тікати, я перепрошую, а понту? Як, куди й нащо тікати? Це моя земля, чому я повинен вдруге зі своєї хати тікати?

Після того, як я звідси поїхав (або втік навіть), то на запитання: “Де ти живеш?”, я відповідав: “Уся Україна — моя домівка”, бо фактично й фізично воно так і було. Після двох годин жорсткої такої бісогонитви я подзвонив другу Сполоху й спитав: “Ви ще тут?” Він каже: “Та, на автобус чекаю”. Я кажу: “Ну то все, я теж зараз буду”, — і через пів Львова пішки, бігом, аби встигнути. Знову ж таки за азовський дух: ти дзвониш своїм і ти біжиш, бо ти розумієш, що ти вже там, ти вже з ними.

Яким був ваш військовий шлях?

Починав я в “Азові” з артилерії. Спочатку я взагалі був ковпачковим: це коли ти знімаєш ковпачки зі зривників, вкручуєш їх у снаряд і або переводиш у сповільнений, або залишаєш так. А ще ти чистиш гільзи, чистиш снаряди, такий собі прибиральник. А потім я вже дійшов до навідника гармати, потім до старшого навідника гармати, а потім я десь місяць був командиром гармати, поки мій командир гармати був у відпустці.

Потім я так само змінив свій фах, бо вирішив спробувати інший рід військ і, відповідно, іншу професію — і пішов у піхоту, став звичайним піхотинцем. Мені дали ПКМ, мені було це по-своєму цікаво. А після того я зрозумів, що дуже важливо зараз навчитися якомога більше: зрозуміти, як з цього працювати, що то таке, задля чого воно, — і я почав потроху вчитися ще новому. Я почав стріляти з РПГ (так як я кулеметник) або “мухи”. Мені стало цікаво — і я пішов далі. Зараз я командир взводу.

А саме в “Азові” я починав звичайним РПГшником. Запитали: “Хто вміє стріляти?” Кажу: “Ну я”. Питають: “А скільки?” Я кажу: “Ну було, я що рахую? Кілька разів було”. Уточнюють: “Вмієш?” Я відповів: “Вмію”. “Знаєш?” — “Знаю. Давайте я, якщо ніхто [інший не згодився]”. Потім у нас була своя невелика команда, там нас було до десяти людей. Дуже часто змінювалися посади: то командир відділення, то замкомандира відділення, то командир взводу — і так я став командиром взводу.

Коли тебе ставлять на якусь посаду — дивляться, чи ти маєш до цього певні навички [певний хист]. Це так само як снайперів відбирають окремо, як артилеристи стають артилеристами, танкісти — танкістами й так далі. Тобто всі війська дуже важливі, коли ми співпрацюємо.

Немає окремого якось елітного суперкрутого снайпера, є ось ця єдність.

І ти можеш дуже швидко стати будь-ким: після командира взводу стати гранатометником, якщо це необхідно, якщо справа цього вимагає. Тому у нас є ієрархія, але немає такого, мовляв, я цього робити не буду. Якщо потрібно, то ти мусиш це робити. Та якщо тобі тяжко, то тобі в цьому допоможуть.

Для чого росіяни нищать цивільну інфраструктуру нашої країни?

Ну якщо це лікарні — то зрозуміло, задля чого: щоб не “ремонтувати” людей і бійців, щоб бійці знову не йшли в бій. Інша інфраструктура, наприклад, заводи, — теж зрозуміло, задля чого: щоб не було хліба, одягу тощо. Я почав звертати увагу на школи, інститути й інші освітні, історичні заклади. І коли ти проходиш повз них, то ти розумієш, що все робилося навмисно. Якщо вони там були, вони починали дерти усі підручники, ламати картини, рвати вишиванки. Це ж не снаряд туди влучив, а зробила людина, й це дуже чітко помітно з того безладу, який вони влаштували. І я вважаю, що це робиться навмисно. Там видно, що це не снаряд був, це знищили люди.

Вони намагаються нам підмінити нашу історію. Ось як, у тому ж фільмі, виглядає українець? Якийсь там хохол пузатий, а в нього галушки, горілка, сало, він такий в шароварах — гоп-ца-ца! А насправді ж усе зовсім по-іншому, насправді йдеться не про не гоп-ца-ца й не про сало. Або та ж музика, є ж так звані весільні чи ще якісь пісні, їх як послухаєш… У них образ українця та українки — це якась повія та якийсь алкаш, такий образ створюється, і так постійно. Це ж теж про освіту: ти слухаєш — і твій мозок сприймає, що так воно і є, образ такий: хохли, сало, горілка.

У школах так само, та само картина…

Тобто вони навмисно це все руйнують, знищують, спалюють, неважливо як саме — просто знищують. Це неможливо не помітити.

Як неможливо не помітити те, що, коли вони заходять в українські школи, то вони одразу прапори свої вішають, одразу все своє чіпляють. Будівля не змінюється, змінюється лише її зміст.

А ще я помітив, що вони ріжуть собак, їдять… Собаки (та й усі тварини), вони або розстріляні, або кістки валяються … Виникає питання щодо їхньої адекватності. Є така людина, Сергій Валерійович, він сам є кінолог (у нього є своя “кавказятня”, як він її називає) з кавказькими вівчарками. Він зняв свій аматорський фільм. Цей фільм, скажімо так, “яскраво” показує те, наскільки вони все знищують, навіть тварин. Ну що тобі ця тварина зробить? Там дуже жорстоко, є сцени, я перепрошую, як із фільмів жахів, тільки це у нас, в Україні. Назва фільму “Війна на чотирьох лапах”, він також перекладений англійською, аби люди, котрі проживають закордоном, розуміли, що в нас справді повномасштабна війна з ворогом, який не має ні совісті, ні честі, ні гідності. Це розумієш, якщо дивишся всі ці фото та відеоматеріали.

Що означатиме для вас закінчення війни?

Вибити ворога зі своєї території — це зараз наша найперша задача. Бо по факту зараз ми через нього дуже страждаємо (ну якщо це можна так назвати). Я вважаю, що нашою остаточною перемогою буде, по-перше, повернення наших кордонів, наших земель. Потім — це має бути виявлення на наших територіях усіх, хто розбігся (щоб потім знову воно не почало проростати, як гриби після дощу, вже усередині країни). Це друге. І третє — це українізація. Але українізація не в стилі шароварщини (не гоп-ца-ца, сало, горілка й оселедець, закручений на ніс), а саме така українізація, якою вона й має бути. Вона має бути інтелігентною, це найперше. Людям потрібно показати, що таке Україна, от як нам в “Азові” це показали: [розповіли] за історію, взагалі за Україну, що це таке і з чим його їдять, і хто ти такий, якщо ти — українець. Це має проходити дуже лагідно, без тиску: ми мусимо створити такі умови, щоб людина, яка проти України, просто звідси втекла і все. От я вважаю, лише тоді це буде остаточна перемога.

І плюс до цього всього, як я вже казав і буду повторювати, потрібна єдність, бо вони століттями намагаються нас роз’єднати та якось поділити.

Це, з точки зору війни, дуже цікаво — “Розділяй і володарюй”. Вони цим користуються постійно та намагаються так зробити. Тож мусимо зробити так, щоб у них цього не вийшло.

Чи є у вас ненависть до росіян?

Я б не сказав, що у мене до них ненависть. По-перше, вони прийшли у мій дім — і я мушу вигнати їх зі свого дому (так, ми всі мусимо це зробити). Я б не сказав, що у мене (чи в моїх побратимів) є якась ненависть, на кшталт: “А, я буду цього кацапа чи москаля катувати, бити”. Ні.

Це є ворог. А що з ворогом роблять? Його знищують. І нашого співіснування не має бути, бо ми їм не брати. Я дуже хочу, щоби ми з ними ніяк не перетиналися. Най вони собі у своїх болотах, у своїх степах живуть, як хтять, але без нас. Побудувати такий кордон та створювати такий союз з тими державами, котрі зараз нас підтримують, щоби того більше ніколи не було. Зараз Україна — приклад боротьби добра зі злом, я так вважаю, бо нас, на відміну від них, небагато. І Європа зараз починає це розуміти. Коли вже буде такий кордон, через який вони до нас не залізуть ніяк, — ось тоді ми зможемо нормально існувати та розвиватися. Тому що ми (за своєю природою і культурою) нікому лиха не бажаємо. Ми між собою сваримося, гриземося, але потім ми миримося, сідаємо за спільний стіл та розв’язуємо свої питання. Я вважаю, що тільки так, жодного співіснування. Їх не потрібно далі знищувати, їх потрібно звідси вигнати та встановити правильні кордони.

Чи шкодували хоча б раз про те, що ви азовець?

Ніколи. Про це навіть не шкодують бійці, які побували в полоні. Вони зараз цим ще більше пишаються, а я пишаюся ними. Ті, хто був на “Азовсталі”… Для мене це — воїни, для мене це — герої, я вважаю, що, в порівнянні з ними, я, вибачте, ніщо. Бо в таких понадлюдських умовах потрібно бути якимись машинами, щоб так довго утримувати ворога в дуже далекому тилу! Не в кілометровому, а в десятикілометровому тилу, утримувати ворога стільки часу, не маючи жодного контакту з “великою землею”, як вони казали. Тому я пишаюсь “Азовом”. “Азов” тоді й особливо зараз нарешті розкрився для усього світу й люди побачили, хто ми насправді такі.