Маріуполь. ‘Мого чоловіка вбив снайпер’

Харківська правозахисна група фіксує свідчення воєнних злочинів РФ, зокрема, у Маріуполі. Ольга Леус жила за 5 хвилин від Драмтеатру. Її будинок обстріляли, а чоловіка вбив снайпер. Ми поспілкувалися з маріуполькою Ольгою Леус у центрі “ЯМаріуполь” у Львові, куди Харківська правозахисна група приїхала, щоб допомогти маріупольцям, які живуть у Львові після виїзду з рідного міста.

Ми вірили, від усього серця вірили, що такого не буде, як воно сталося. Був прильот в мою квартиру. Мій чоловік Володимир вийшов надвір, щоб подивитися стан будинку. Може, вже потрібно збиратися й кудись тікати. І в цей момент він був позбавлений життя снайперським пострілом.

Мене звати Леус Ольга. Перший день війни був порівняно звичайний. Тому що я жила та працювала в центрі міста. Війна почалася на околицях. І до кінця дня не було зрозуміло, що то щось дуже серйозне.

А де ви жили? В якому місці?

Я жила в самому центрі міста в п’яти хвилинах пішки від Драматичного театру.

В Маріуполі?

Так, місто Маріуполь.

Почався робочий день. Десь близько обіда вже стала відчутна паніка. Вишукувалися черги біля аптек, магазинів, банкоматів. Магазини перейшли на роботу з готівкою, картки вже не приймали. Бої точилися десь на околицях. В Кальміуському районі, в Лівобережному районі. Ми вірили, від усього серця вірили, що такого не буде, як воно сталося. І що війна десь там і закінчиться. Ситуація загострювалася щогодини. Вибухи було чутно все ближче й ближче. Були прильоти в сусідні будинки, біля нас кінотеатр “Перемога”, туди влучила міна. Спочатку ми перебували вдома, тому що почувалися там відносно безпечно.

20-го березня був прильот в мою квартиру. Та кімната, яка постраждала від цього, була вже заблокована ковдрами, бо холодно було дуже. Влучило просто в квартиру. Ця кімната зруйнована.

У цей день постраждав мій молодший син: йому на той момент було вісім років, він отримав поранення в ногу. Бої точилися вже в центрі міста, ці окупанти позбавили нас можливості отримати медичну допомогу. Ми від якихось людей дізналися, що в ПК “Молодіжному” (це через дорогу від нас) був облаштований польовий шпиталь, туди звозили поранених. Ми туди пішли, але дитину з собою не брали. Пішли просто проконсультуватися, отримати якісь ліки або перев’язувальні матеріали. Там дівчина з нами поспілкувалася, надала рекомендації, як нам поводитися. Наступного дня (або через день) ПК “Молодіжний” згорів. Я навіть не знаю, що там з цими людьми сталося, сподіваюся дуже, що вони встигли полишити ту будівлю.

Були дуже сильні обстріли нашого району. Щось потрапляло в будинок. Ми чули, як він здригається. Це така капітальна сталінка. Але в якийсь момент ми подумали, що нам потрібно вже її полишити. Бо боялися, що верхні поверхи на нас можуть впасти.

Мій чоловік Володимир вийшов надвір, щоб подивитися стан будинку, може, вже потрібно збиратися й кудись тікати. І в цей момент він був позбавлений життя снайперським пострілом.

Ми цей постріл чули. Був один або два. Я потім згадувала ці події, мені здавалося, що я навіть почула його крик. Мені почулося щось здивоване. “Влучили”, з якоюсь здивованою інтонацією. Після цього (в той самий день, ближче до післяполуденного часу) були вже вуличні бої в нашому районі. Гатили не з далекобійної артилерії: був ближній бій, якісь автомати, щось таке. Ми чули людей, ми бачили, як люди там бігали. Ми бачили, як наші воїни допомагали своєму пораненому. Я так довго сподівалася на те, що саме крик цього військового я чула. Після цього ми бачили, як його несли кудись.

Наступного дня, коли стало трохи тихіше, його мама Ніна (вона жила з нами) вийшла, почула якісь кроки, хотіла в когось запитати про чоловіка... Ми вірили, навіть думки не допускали про те, що він міг загинути. Ми вірили, що він, може, встиг заскочити в під’їзд, або в бомбосховище, або десь заховався. Його мама знайшла свою єдину дитину загиблим, майже біля під’їзду нашого будинку. Після цього ми ще дуже довго (тиждень, напевно) не могли вийти з квартири, ми готували в під’їзді на мангалі. Дякувати Богу, у нас були продукти, якісь консерви. Діти не страждали від голоду.

Було дуже страшно, весь час літала авіація. Коли трохи далі, коли десь дуже-дуже близько. Чулися звуки від авіабомб, ми вже це все навчилися відрізняти: міну від бомби.

Тільки за шість днів за допомогою хлопців, які жили в бомбосховищі в нашому будинку, ми змогли чоловіка поховати. Ми його поховали у дворі, поставили православний хрест. Як змогли віддали шану останню.

Скажіть, будь ласка, чи доводилося вам спілкуватися з окупаційними військовими?

Дуже мало. Якось вони прийшли до нас у двір, люди вийшли, почали розпитувати, бо там взагалі ніякого зв’язку, ніякої інформації, ніяких новин не було. Ми підійшли, там не те що натовп, може, чоловік 10-15 навколо них скупчилося. Вони так радісно розповідали нам, що вони нас звільнили. Що тепер у нас все буде добре.