‘Діти, я не зможу проводити урок, бо вже війна’

Я вчитель російської мови й літератури з багаторічним стажем, майже 30 років. Під обстрілами інколи мені здавалося, що моє серце стає як маленька пташка, як горобчик. Я відчувала, як воно раз — і стискається. Будинки дев’ятиповерхові майже всі були чорні, зруйновані. Дуже страшно було на них дивитися, бо ще не так давно був Новий рік… Будинки світилися. Було життя.

Мене звуть Павлова Оксана Вікторівна. У перший день війни, зранку, я працювала вчителем у школі № 18 Маріуполя. І зранку вже ми з новин дізналися, що почалася війна. Але, знаєте, ще думали, що ми 24-го будемо проводити уроки для своїх учнів в онлайні. Я, до речі, вчитель російської мови й літератури з багаторічним стажем, майже 30 років. Працювала у навчальних закладах Маріуполя. І 24-го в мене о дев’ятій годині ранку був урок у 9-му класі. Але щось вже впало на аеродромі, що неподалік від нас розташований. Бо ми жили на околиці Маріуполя, це район Черьомушки й селище Південне. Там поруч поля, а неподалік від нас військова частина — там аеродром.

І, знаєте, щось таке страшне там впало, і мене це так вразило, що я написала у вайбері своїм дітям, 9-А: “Діти, я не зможу проводити урок, бо вже почалася війна”.

Я побачила, що я не можу себе опанувати і не проводила перший урок. А потім вже десь урок шостий був, я взяла себе в руки та стала дітям надавати ніби психологічну допомогу. Я вже урок не проводила, але я розповідала, що моя мати — дитина війни, розповідала, як вона витримала у Луганську. Як там були обстріли з літаків. Як потім була перемога 9-го травня. У мене був 9-й клас, 6-й… Я розповідала, що у кожної людини є доля, її дає Господь. І що багато всього дивного на війні. Що треба вірити, триматися. І буває, що люди рятуються таким дивним чином.

До сьомої вечора (десь з п’ятої ранку до сьомої вечора) йшли обстріли. Інколи з шостої ранку починалися обстріли. Я дивилася і бачила, що війна у містах — це як війна за якимось розкладом. Десь о сьомій вечора ми вже починали їсти. Раз на день ми їли. Багато води пили, бо така жага була постійна, як полум’я. Нервова система дуже важко звикала.

Потім 7-го березня було тихо у нас на Черьомушках, сусіди бігали до своєї доньки, а до нас поверталися. І я як побачила своїх сусідів… Знаєте, є така фраза (рос.) “нет лица на человеке” [українською це буде “він (cам) на себе не схожий” або “на ньому свого образу немає”]. Я тоді цю фразу вперше побачила, коли подивилася на свою сусідку, яка повернулася. Я побачила якесь просто жовте обличчя. Я не бачу очей… Нібито риси стерлися від цього жаху. Бо ми [тоді] ще тільки звикали. Потім дивлюся: у всіх запечені губи, у всіх сусідів. І думаю, що це також люди від цього жаху… Тебе як полум’я пече.

Ми з сусідами витягували одне одного. Потім ми з нею [з сусідкою] спілкувалися, щось літало над головами. Я дивлюся зараз відео людей з тих містечок Донеччини, Луганщини, які також під обстрілами, люди ходять вулицею й кажуть: “Ми вже звикли”. Так у нас сталося з маріупольцями. Люди багато молилися в Маріуполі. Молилися всі й наша сім’я також. Я виходжу на вулицю й кажу: “Перехрести мене”. Коли виходили вдвох, я його [чоловіка] перехрещу, потім — він мене. Почали ми допомагати одне одному.

Але були такі ситуації, коли я розуміла, що у тих багатоповерхових будинках, які поруч з нами, що там багато людей. І я постійно казала чоловікові: “Чи є у них вода?”

Знаєте, про що жалкую… Таке складне зараз відчуття: я ж розуміла, що можна принести туди воду. Але ми постійно чули якісь постріли, автоматні черги. Тобто ми розуміли, що твій вихід на вулицю — це твоя смерть. А дочка мені сказала ще 24-го: “Мамо, тато, бережіть себе, бо я не знаю, як я житиму без вас”. Її слова вимагали від мене бути обережнішою.

Були люди сміливі, які ходили, допомагали, а ми вже потім почали. Перед від’їздом ми майже всю свою їжу віднесли до тих будинків. Будинки дев’ятиповерхові майже всі були чорні, зруйновані. Дуже страшно було на них дивитися, бо ще не так давно був Новий рік… Будинки світилися. Було життя… А коли ми принесли свою їжу до цих будинків, то побачили, що люди просто чорні вже, чорні. Від того, що постійно палять багаття, щось готують.

Дуже складно було людям. Нам у своїх приватних будинках було легше, бо ми тільки з сусідами. А коли люди у підвалах, там були страшні історії. Хтось, знаю, навіть божеволів у тих підвалах. Були складні стосунки між людьми, люди по-різному себе проявляли.

Знаєте, ми три-чотири дні трималися, а потім було страшно. Через кожні три-чотири дні наче з живота підіймалася думка: “Я цього не витримаю”.

Як у старослов’янські часи казали, що живіт як життя. Й була така думка, що я цього не витримаю. Потім міркую собі: “Мої ж батьки витримали 41-й, дочекалися 45-го, — і ми витримаємо”. Думаю: “Господь терпів і нам велів”.

Але я лише під час війни зрозуміла фразу, що “Бог не по силах не дає”. Бо те, що бачили мої колеги у центрі міста, — то було, дійсно, дуже страшно. Ми врятували людину мого віку, з його мамою з Маріуполя вивезли, і він казав, що він через день бігав до своєї колишньої дружини з дочкою. Щоб ви розуміли, є одна частина міста — це ми, Черьомушки, а то як стара частина нашого міста, там у нас Краєзнавчий музей. І він туди бігав через весь Маріуполь. І Господь його охороняв, бо він таке бачив… Бачив, як вже мертва людина сидить на лавці: людина завмерла й так і сиділа. Бігали там кішки, собаки без лап.

Покалічені собаки, таких було багато. Ми почали годувати собак, які бігли з тих дев’ятиповерхівок, а собаки наче збожеволіли. Це було десь 1-ше березня, вони бігли вулицями й гризли котів. У наших сусідів, які нам кашу принесли, сім котів загризли собаки. Потім це божевілля минуло. Просто тварини не витримували цих звуків. І люди не витримували. Після Маріуполя, коли ми приїхали до Закарпаття, я пішла до кардіолога. Він сказав, що в мене проблеми з серцем почалися.

Під обстрілами інколи мені здавалося, що моє серце стає як маленька пташка, як горобчик. Я відчувала, як воно раз — і стискається.

Мої колеги з центру міста — там було найстрашніше… Ми зовсім не розуміли, що коїться в Маріуполі, бо не було зв’язку. Коли ми почали вже виходити з будинків, то ми запитували людей, які йшли вулицею: “Що? Де? Місто, воно ще українське? Які райони ще українські?” І люди щось нам розповідали. Потім одна колега, яка врятувалася до Києва, розповідала, що її зять з дочкою пішов по воду. Це було десь у центрі міста, вулиця Зелінського. Як він відчув, що на чомусь послизнувся. І він побачив, що це — мозок людини. Мозок людини... Це, мабуть, найстрашніше свідчення, бо він побачив, на що він наступив. Що це були частини людини...

Жінка, яка мені це розповідала, казала, що вони в центрі міста сиділи у підвалі. Це біля нашої школи № 18, де я працювала. Там вони всі сиділи у підвалі, з мешканцями. Її мати хвора, вже багато років лежача, тож вона з того підвалу підіймалася сходами, десь на сьомий поверх [до матері], а на цих сходах лежали мертві люди. А вона з дитинства дуже боїться мертвих. Тож вона заплющувала очі. Тихо стає — вона до матері підіймається, щоб нагодувати, допомогти. Потім спускається… Вона каже: “Це для мене був суцільний жах”.

Вона також бачила, як забігали наші хлопці, українці, — вони підтримували людей словами. Найстрашніше було також у центрі міста: в магазині АТБ наші українці сиділи, а росіяни стріляли. Потім там сталася пожежа — й наші захисники побігли на ту частину, де були люди. Це було дуже страшно. Багато я чула таких історій, що в людей з тих підвалів, особливо в літніх людей, щось з серцем ставалося — і люди не витримували.

Страшно було дивитися у вікна, бо я бачила, як у когось вже палає будинок. Кожен раз це було дуже страшно.

Одного разу, коли я побачила, що сталося з нашими дев’ятиповерхівками, мені дуже складно було навіть чоловікові сказати [про це], це просто якийсь Армагедон, як це може таке бути. Я вчитель, мені було, може, в чомусь легше, що я стала читати під обстрілами. Читала Богослів’я (у мене багато такої літератури), навіть робила якісь конспекти. Потім я собі сказала: “Наближається Великдень”. Може, і перемога буде, бо 24-го лютого почалася війна, а 24-го квітня — Великдень.

Коли ми звикли до обстрілів, навіть виходили на вулицю грітися. А у нас дві кішки, вони просилися на вулицю. Ми спочатку дуже довго тримали їх вдома, а потім вже стали випускати. Випускаємо і також перехрестимо їхні спинки. І кішки виходили. І я стала виходити — то виноград підрізала, то троянди. І всім казала: “Треба до Великодня готуватися. Бо що ж ми зовсім? Живемо в такому страху”.

Ще казала чоловіку, що ми — інтелігентні люди (і не тільки ми — всі: люди Маріуполя, України, люди цивілізованої країни), але вони (Росія) нас тримали в страху. Ми мов якісь два хробаки сиділи й тремтіли. Ми боялися вийти на вулицю. Ми місяць не мили волосся, ми берегли ту воду, навіть обличчя не вмивали. Я кажу: “Як це може бути? Є цивілізація, є ООН. Є різні організації, людство знає досвід Другої світової. Чому зараз таке? Як воно може [так бути]?”

Маріупольці думали, може, тиждень, і на якомусь високому рівні все вирішиться. Ми тут уже дочекаємося тиші. Але побачили, що ніякого досвіду людство не має і кожна війна, як кажуть мудрі люди, починається незрозуміло чому і як. А потім також і закінчується. На жаль, ми не можемо її стримувати, досі немає таких структур, щоб могли вплинути.

Коли почалася війна в Україні, то ми зрозуміли, я зрозуміла, що ми були байдужі до чужого горя. Грузія, Чечня, Сербія, Сирія... Коли там були війни, ми навіть не намагалися особливо допомагати, волонтерити масово. А зараз чужа біда як своя біда, ми це зрозуміли. З одного боку, є Нобелівські премії за те, що вчені роблять якісь ліки, щоб рятувати людей. А з іншого боку, є війни… І як це у людства все єднається?

Інтерв’ю опубліковано за фінансової підтримки чеської організації People in Need, у рамках ініціативи SOS Ukraine. Зміст публікації не обов’язково збігається з їхньою позицією.