‘Не лякай дітей, зніми автомат’

Мене звуть Сергій. Я проживаю у селі Богданівка. Восьмого березня, десь о десятій ранку зайшли до нас росіяни, окупація вже була. Ми почули звуки, постріли, гул машин, які йшли дорогою.

Багато техніки було?

Я не бачив, я не біля дороги живу, але чутно було.

Вже після, бачили відео з камер у людей. Казали, що понад двісті одиниць. А скільки точно, я не можу сказати вам. Зайшли, почали по дворах ходити, виставляли людей біля будинків, перевіряли, де хто проживає. До нас приходили, допитували, хто в будинку.

З ким ви живете?

Я живу один, але були діти та дружина. Вони мешкають у сусідньому селі, але були тут, у мене. Бо я їх забрав звідти 24-го, коли дізналися, що вже пішов наступ. У мене в будинку підвал, вони були у підвалі.

До вас навідувалися росіяни?

Прийшли та запитали, хто в будинку, скільки осіб. Я кажу: “Діти у будинку. Не лякай, хочеш — заходь, але зніми автомат”. Він був один. Зайшов, подивився. Запропонував навіть якісь продукти, але я відмовився. І все, він пішов. Більше не було. Ні, приходили вже пізніше, але вже нікого не було. Вони повибивали вікна, двері. У будинку скрізь безлад влаштували.

Як довго ви залишались у селищі?

Ми не могли евакуюватися, хоча були автомобілі. Ми могли виїхати, але нас нікуди не випускали. Якщо машина стояла на вулиці, її розстрілювали, розбивали. Неодноразово. І тут, на вулиці, і там, і біля мене. Я встиг закотити свою машину у двір, от мені пощастило!

Поруч у сестри, у племінниці чоловіка, вони [росіяни] колеса порізали, вікна побили, щоб машина без руху була. І вже потім, я вже не пам’ятаю якого числа, почали зелений коридор давати, людей вивозити. Почалися обстріли. Я так розумію, що наші почали їх виганяти. 21-го був перший виїзд, зелений коридор. Виїхали діти, а 23-го вже я виїхав. Автобуси були, машини були. Я виїжджав своїм автомобілем. Так не дозволяли виїжджати, приїхав Червоний Хрест і вже потім з Димерки заїхали та через Богданівку виїжджали.

Куди евакуювалися?

У місто Бровари. А далі я вже поїхав сам, евакуація була до міста Бровари. Повернувся я десятого квітня. Вже коли дозволили нам заїжджати у село. У мене у старшої доньки лопнув хрящ у хребті, її не можна було далеко транспортувати. Вони приїхали до родичів у село Рудня. Там росіян не було, в окупації село не було. Вони виїхали до рідні туди.

Що з вашим майном?

За сараєм впав снаряд. Який саме, я не знаю. Пожежі не було. Він впав за сараєм, була там по коліно яма. Сарай розвалено, будинок пошкоджено: дах, вікна, двері. Усе було пошкоджено.

Ну як, можна, змінили усе. Змінили двері, залатали отвори у стінах, вікна змінили, склопакети та живемо.

Як часто обстрілювали Богданівку?

Часто. Бо в них техніка стояла ось тут — на фермі вони свою техніку розташували. Вони ховались, думали, що їх не будуть бомбити, якщо вони перебуватимуть під будинками, то їх не чіпатимуть. Але наші повинні були стріляти там, де їхня техніка, розбивати. Щоб вони пішли звідси. І вони теж стріляли, в мене було добре чути, у мене будинок поруч. І вдень, і вночі. Це страшно так. Діти й досі бояться шуму. Перенесли дуже тяжко це все.

Багато будинків зруйновано у Богданівці?

Багато. Я думаю, якщо десь у відсотках, то відсотків 15 зруйновано. Це зовсім зруйнованих, не рахуючи тих, що пошкоджені частково. Там-сям пробиті стіни, дах, вікна, двері. Пограбовано. Можна сказати, що пограбовано кожен другий будинок, якщо не кожен.

Росіяни мародерили?

Мене не було. Я ж кажу, я виїжджав. Але все було побите. У нас із сестрою один будинок на два входи, у неї були двері та вікна вибиті, перевернуто все у будинку було. Так само й у мене. Так, вони заходили до будинку, забирали цінні речі: золото, гроші, все. Усе, що могли винести, усе забирали. А що, нікого не було…

Що вкрали?

Усе: електроінструмент, мікрохвильовки, котел розбили. А що вони там шукали у тому котлі, я не розумію. Усе в пилюці в будинку було, усе перегорнуто. Жили вони чи не жили, я цього не можу вам сказати.

До 24-го лютого могли уявити, що буде повномасштабна війна?

Зовсім ні. Зовсім. Навіть думок таких не було. Як можуть напасти? Двадцять перше сторіччя на вулиці! Яка може бути війна? Ніхто про це не здогадувався зовсім. Якщо чесно, новин навіть не дивився. Я не цікавився навіть цим. 24-го, як почало вже прилітати та пішла інформація, що іде наступ, я був у доньки, у неї був День народження 22-го. 24-го вони мене розбудили й кажуть: “Тато, вибухи!” Я кажу: “Та не може бути, то якісь петарди, мабуть, свято… Може, новорічні чи День народження в когось…” І потім отаке трапилося. Я поїхав ще до Богданівки, приїхав машину заправити. І вже черги такі були! Я зрозумів, що все серйозно.

Поїхав, забрав дітей до себе, бо у мене в будинку є підвал, треба було десь ховатися. Виїжджати? Якось і не думали про це. Не вірили, що так близько дійдуть. І от так от. Потім ми почули, що йде техніка, вже було чути вибухи, вони ж почали стріляти з танків. Обстріли, автоматні черги були. Вже тоді зрозуміли та почали спускатися до підвалу. Там і сиділи. Підіймалися тільки поїсти зварити, ще коли були світло та газ. Потім зникло світло, зник газ, готували все на вулиці, на багатті. Знов спускалися до підвалу і там сиділи.

У вас двоє дітей?

Так. Дві доньки. Одній зараз 19, а іншій 12. Вони там сиділи, а я підіймався, дивився, контролював: чи не підходять. Росіяни стріляли. Вони просто проїжджали та обстрілювали будинки. От їде БТР, на ньому сидить кілька чоловіків і просто стріляють у різні боки. Ми не виходили, вони забороняли вулицею ходити. Приходили та казали: “Якщо хочете, сидіть по будинках, не виходьте!” Щоб усе було спокійно, тоді нікого не чіпатимуть. Отак вони приходили й казали. Потім дозволяли до п’ятої вечора десь пройтися. А потім вже все. Вони ходили, навіть не соромилися на людях хати грабувати, бити. Все, що хотіли, те й робили. Вони приходили, якщо у будинку немає нікого, ніхто не відчиняє, вибивали двері та вікна, залазили у будинок і обчищали.

Було таке, що зникали люди у нас у Богданівці. Троє, знаю, зникли безвісти. Одного хлопця вбили. Знайшли його у Димерці, у підвалі. Селюк Олексій, ми з ним товаришували. У нього була прострелена ключиця та голова. Йому було десь 43 роки, двоє діток. Мати, сестра були у нього. Шкода. Гарний хлопець був. Дуже хороша людина, дуже гарний зварювальник був. А багато людей зникло, просто зникло. Нічого не хочу згадувати, якщо можна так сказати. Нічого не хочу згадувати! Це як страшний сон. Це так пройшло, що… Не хочеться згадувати ні про що.

Що плануєте робити далі?

Чекаємо перемогу. Що ми плануємо… Жити, відновлювати нашу державу. Працювати, підіймати дітей на ноги. Відбудовувати будинок та [відновлювати] майно.

Чи змінилося ваше ставлення до росіян?

Дуже змінилося! Що їм сказати? Що вони чорти? Ми це й так усі знаємо. Що я можу сказати… На камеру сваритися не буду. Ви самі розумієте, що вони накоїли. Скільки горя людям приносять. Я думаю, це усе їхня Госдума. Усі, що сидять біля коритця, біля путіна. Бо наказ звідки? Звідти ж іде. Вони зомбовані! Просто зомбовані пропагандою, вони вірять своєму телебаченню. Їм розповідають… Дійсно, люди, які знають, що відбувається, ті підтримують Україну. Деякі навіть воюють за Україну. Це є. Є люди, які воюють за Державу нашу.