‘Мрію, щоб Україна перемогла’

Жили ми дуже добре. З дітьми жили. Діти нас постійно відвідували. Ми прожили чудове життя. Дуже любили Маріуполь. Я народилась у Маріуполі та все життя там жила. І зараз я дуже хочу повернутися у своє рідне місто — Маріуполь. І там зустрітися з усіма людьми, яких я знала, з якими працювала, жила. Все пов’язано в мене з Маріуполем.

24-го лютого вранці ми почули гучні вибухи. Ми не зрозуміли, що це таке. А потім поїхав чоловік на місце, звідки лунали вибухи. Ми побачили, що недалеко від нас, за дві вулиці, був розбомблений будинок. Бомба влучила в середину будинку. Коли чоловік мені розповів, це було щось жахливе: все горить, скрізь попіл. Постраждали поруч будинки через вибухову хвилю. Ми просто не могли зрозуміти, що це таке. Звідки це, як, хто це все міг зробити? Швидка приїхала, забрала людей. Вони просто спали та нічого не очікували. І раптом таке трапилося. Після цього ми вже дізналися, що скрізь почались постріли. Діти до нас приїхали. Ми сильно хвилювалися, почали ховатися в підвалі. І весь час слідкували за подіями, які відбувались.

Одного разу син кинувся: “Тато, тато!” А ніхто не відповідає. Він вискочив, невістка побігла за ним. І вийшло так, що і її довго не було, а потім вона прибігає до підвалу й каже своїй доньці, моїй онуці: “Єво, дай, будь ласка, якийсь ремінець чи ще щось, потрібно перев’язати, зупинити кров”. Онука дала їй свій ремінець, невістка побігла, а нам заборонили підійматися. Я зрозуміла, що щось трапилось. Кажу: “Я піду, подивлюсь”. Діти мене за руки тримали, я почала кричати, бо зрозуміла, що щось трапилося з моїм чоловіком. За годину прийшла невістка, вона мене заспокоїла й каже: “Мамо, все добре, все добре, не хвилюйся”. Але коли я подивилась, увесь її світлий спортивний костюм був у крові. Вона мені нічого не казала. Ми сиділи, чекали, вона нервувала, тому що скрізь йшли обстріли, не можна було з підвалу виходити. Вона хвилювалася за чоловіка, бо знала, що трапилось. Вийшло так, що вони з сином мого чоловіка завантажили у “Волгу”. Вони кажуть, що йшли обстріли, його з вулиці закинуло в сусідній будинок поруч із нашим підвалом. Вони його почали тягнути, а він чоловік високий, важкий: десь приблизно 90 кг.

Невістка потім казала: ”Мамо, ти знаєш, я вірю в Бога, бо казна-звідки з’явилась жінка. Нікого на вулиці не було, йшли такі неймовірні обстріли, а вона йшла з сином, йому років 15-16, міцний хлопчик, вони підійшли й почали нам допомагати”.

От скажіть, невже немає Бога на світі? Вони вчотирьох його тягли до машини. А у нас будинок кутовий, мабуть, метрів 50-ть потрібно було його тягнути. Важко було, вони його перетягували через ворота, які у сусіда зігнуло хвилею. Син перев’язав його, надав правильну допомогу й повезли до лікарні. Приїжджає мій син і каже: “Мамо, не хвилюйся, з татом усе добре, у нього погано з ногами, але все добре. Лікар сказав, що я вчасно надав йому допомогу. Вчасно та правильно зупинив кровотечу. Але йому відрізали ногу, а іншу намагаються врятувати. Йому поставили апарат Єлізарова. Потім його можна було відвідувати”. Коли повернувся син, ми сіли в автівку, схопили документи, які були, найнеобхідніше. Невістка сказала: “Зайве брати нікуди, мамо, нічого не бери”. Ми швидко мчали під цими обстрілами, вони ж не припинялися. Ось так ми поїхали з дому.

Відпустили собаку з вольєра на вулицю, щоб він міг піти. Як відчували, що ми більше в цей воєнний час не повернемося до свого житла. Але виїзду з Маріуполя не було. Все було перекрите. Ніяких не було коридорів. Ми поїхали до Драматичного театру. Хотіли там зупинитися. Потім син каже: “Ні, поїдемо в інше місце”. Почали ми інше місце шукати, де б ми могли переночувати, поки ми знайдемо цей коридор. І ми поїхали на завод Іліча. Там був дитячий притулок. З дитячого притулку дітей вивезли всіх, просто залишалися люди, які приймали всіх, кому потрібно було житло. Ми вирішили там зупинитися. Яке щастя, як нас рятував Бог, як він нам допомагав, що ми не зупинились у Драматичному театрі.

В притулку ми перебували довго. Там були великі вирви, падали бомби. Бачили, як гинули люди. Сказали, там влучив снаряд, вбило жінку. Нас було дуже багато, багато було вірян. Люди молилися. Одного разу товариш, який був старший серед нас, прийшов і сказав: “Мені сказали наші люди — віряни, що можна буде виїхати з Маріуполя. Якщо хтось хоче, вам надається 15 хвилин, збирайтесь”. І ми зібрались: 5-ть автівок. Швидко, половину речей з того, що було, позалишали. Взяли з того, що брали як необхідне, найнеобхідніше. Ми виїхали та прилаштувалися до людей, які теж їхали, утворилася колона. Встигли до комендантської години приїхати в Бердянськ.

У Бердянську були знайомі, ми змогли там зупинитися. Ми виїжджали дерев’яним містком, який у нас за Кінним двором був. Там вантажна машина не могла проїхати, а легкова — могла. І ми цим мостом їздили до мого чоловіка в лікарню. Приїхали, він відчував себе 8-го числа нормально. Поплакав трошки, я його заспокоювала, казала, що все буде добре. “Нічого, одну ніжку ми тобі вилікуємо, а на іншу — протез поставимо. Ми все зробимо, все буде добре. Тільки тримайся, щоб з тобою все було добре”.

Ми залишили гроші. Залишили йому документи та поїхали. Потім приїхали до нього вже 10-го числа. Я дізналася, що чоловік лежить у коридорі. Йому в хірургії зробили операцію, перевели в травматологію, але він лежав у коридорі. Коли ми приїхали, ми були в шоку. Він лежав, ми як кинулися з невісткою: я за одну руку, вона за іншу, а він непритомний. Очі були розплющені, [закочені] догори, він ледве дихав, у нього були сині руки. Я не знаю чому, кажуть, що йому було дуже погано. Жінка, яка працювала там прибиральницею, казала: “Він кричав”. Лікарі його прив’язали до ліжка. Він лежав у апараті Єлізарова, у нього була гиря якась прив’язана.

Як воно там зроблено, я не знаю. Але вони так перев’язали йому руки, що вони були сині. Як можна було так перев’язати? Людей не було, мабуть, не дивилися за хворими. Ми з невісткою розв’язали йому руки та почали масажувати. Ми зчинили галас, зібрали всіх лікарів. Йому зробили все необхідне: і крапельниці поставили, і уколи, і тиск поміряли, і невропатолог прийшов. Навіть прийшов лікар, сказав: “Я хірург, я йому відрізав ногу. Я зробив все як треба. Все буде добре”. Син мені потім сказав: “Мамо, сказали, що він помре, тому що у нього пішов набряк легень”.

Ми були 10-ть днів в Маріуполі, потім у Бердянську ще 10-ть днів. Раптом моєму сину дзвонить друг з Дніпра. І каже йому про батька. А він каже: “Та тата ж немає”. “Як тата немає? Ваш тато живий!” Я як почула це, взяла слухавку та кажу: “Олексію, будь ласка, зателефонуй, дізнайся у своєї мами”. А мама у нього там у лікарні була. Вона в Маріуполі надавала допомогу всім хворим, ми її попросили наглядати за татом. І він каже: “Та він живий, але добре, я дізнаюся”. Я прошу: “Якнайшвидше”. Наступного дня він зателефонував і каже: “Ваш тато живий. Валентин Васильович живий”.

Перебуваючи тут, ми дізналися, що почали давати списки тих людей, яких евакуюють з Маріуполя. В списках ми знайшли мого чоловіка. Але евакуації ще не було. Я не знаю, звідки брали інформацію про тих людей, які в Маріуполі. Але ми дізналися, що він живий, і потім думаємо, коли ж буде його евакуація? Вранці ми телефонуємо, кажуть: “Ми вже в Донецьку”. Тобто вони його перевезли в Донецьк. Там до шпиталю його поклали. Його там лікували. Потім перевезли його на Семашко десь в лікарню, тому що в тому шпиталі на генераторах йому не хотіли робити те, що треба, побоювалися лікарі. Сказали, що на генераторах операцію не будуть робити. А на Семашко зробили, йому відрізали другу ногу. Потім він недовго прожив. 11-го травня він помер.

Я весь цей час перебувала у Дніпрі. Я знайшла вже лікарню, де йому зроблять протези безплатні. Я йому про це навіть сказала: “Я тебе сюди, в Дніпро, обов’язково заберу. Обов’язково!” Я шукала перевізників, думала його забрати. Я втратила таку прекрасну людину. Я не знаю, як це могло статися, як це? От так життя склалося. Живу одна у квартирі в Києві. І весь час мрію, щоб все було добре. Щоб Україна перемогла. Щоб повернутися в Маріуполь. Повернутися додому. Як би воно не було.

Інтерв’ю опубліковано за фінансової підтримки чеської організації People in Need, у рамках ініціативи SOS Ukraine. Зміст публікації не обов’язково збігається з їхньою позицією.