MENU
Гаряча лінія з пошуку зниклих безвісти в Україні
Документування воєнних злочинів в Україні.
Глобальна ініціатива T4P (Трибунал для Путіна) була створена у відповідь на повномасштабну агресію Росії проти України у лютому 2022 року. Учасники ініціативи документують події, у яких є ознаки злочинів згідно з Римським статутом Міжнародного кримінального суду (геноцид, злочини проти людяності, воєнні злочини) в усіх регіонах України

У будинку під обстрілами

24.04.2023   
Олексій Сидоренко
Лариса Юхименко працювала у Броварській тепломережі. Перед початком війни співробітникам видали інструкцію, як діяти в екстрених ситуаціях. Але пані Лариса не вірила в те, що буде війна. Аж раптом опинилася в епіцентрі перестрілки. ‘З будинку цегла летіла, а я у квартирі була’, — розповідає жінка.

Я Лариса Анатоліївна, живу ось у цьому будинку. Займаюсь господарством, маю город. Працюю у Броварській тепломережі. Даю тепло у будинки людям. Я живу сама зараз.

Чи очікували, що буде повномасштабна війна?

Ні. Не знаю, вже по телевізору казали, що буде війна, я не вірила. Я взагалі не думала, що у наш час може таке бути. Не могла уявити навіть. Але я ж у тепломережі працюю, нам принесли оці папірці, там не було написано, що війна буде, але пояснили про екстрені ситуації на випадок війни. Я це прочитала, до того ж ще вони в Димерці не були, але я чула, що війна та десь поруч стріляють. Тоді ми вже позбирали валізки: документи, речі, мило, порошок, зубна паста, водичка.

Яким для вас був перший день війни?

Це був дуже важкий та страшний день. Я прокинулася о п’ятій ранку, бо я саме їхала на роботу, моя зміна була 24-го лютого. Я вранці вийшла на вулицю, чую — бахкає. Я вже зрозуміла, що це війна. Ледь на роботу зібралась. Така у мене була шокова ситуація, що я ледь до того автобуса дійшла, ледь на роботу доїхала. На роботу теж усі прийшли, але зрозуміло вже, що це війна. Була на роботі до кінця зміни. Вийшла зі зміни, а транспорт вже не ходить. Мені додому нема на чому їхати. Але які у нас в Україні добрі люди! Я на “Торгмаші” працювала минулого року, вийшла на “Торгмаші”, а мені потрібно або до “Порошинки” потрапити, або до розвилки.

Автобусів немає. Я підійшла, тільки руку підняла, зупиняється машина. Кажу: “А ви їдете до ‘Порошинки’?” — “Їду”. — “А мене візьмете?” — “Візьму”. — “А скільки це коштує?” — “Сідайте, нічого не буде коштувати”. Він мене довіз до “Порошинки”, я вийшла, теж вже транспорт до села не ходив. Я постояла, підняла руку, їхав чоловік з роботи на “Калиту”, довіз мене до повороту Димерського, теж ні копійки не взяв. А потім ще одну зміну я так само діставалася роботи сама, а тоді вже “Тепломережа” нас розвозила. І поки у Димерку не зайшли, у нас була розвозка до роботи. Збирали по Богданівці, Рудні, усіх людей розвозка збирала.

Лариса Юхименко, с. Велика Димерка, Київська обл.

Лариса Юхименко, с. Велика Димерка, Київська обл.

Що відбувалося у селищі?

Вони стріляли, ми чули. Все це чули, але їх тут ще не було. А тоді як зайшли, все. Вони першого дня зайшли он туди, де ферма, на в’їзді. Повалили танками стовпи. У нас світла вже не було. Але в саду сиділи наші хлопці, один танк спалили, а в другого гусениці, здається, відпали. І вони [росіяни] повтікали назад. Потім вони, здається, з Богданівки прорвалися. Люди всі сховалися. Усі люди перелякані, усюди стріляють. Я поїхала жити до подружки Олі, на Олімпійську вулицю. 14-го числа вони вже доходили до центру. 17-го числа від Олі з Олімпійської приїхала додому. У мене там п’ять курок і три гуски, треба було дати їм їсти. Води у нас вже не було, газу не було. Я пішла до цього будинку [показує], тут є ручна колонка, накачати води. Поки накачала, поки принесла, три ходки. Нумо в хаті там щось прибирати, аж раптом чую — по будинку кулі б’ють. Я дивлюся у вікно, а там їде, здається, п’ять БТРів і позаду піхота. Хотіли он ті сині ворота вибити (здається, навіть вибили) та хотіли туди заїхати. А я просто приїхала дати їсти куркам і гускам. Я думала, приїду, впораюся та поїду назад. Я ж не знала, що вони вже в центрі, що вони їздять та стріляють. Чотири БТРи і за кожним БТРом піхота йшла, десь, напевно, по 7-10 осіб. З автоматами, так.

Перестрілка така була, що страшно. З будинку цегла летіла, а я у квартирі була. Я з переляку заховалася у ванній, там дві стіни як-то кажуть.

Посиділа, у мене тюль на вікнах, думаю, мене не буде помітно. Дивлюся, а вони на трасу та пішли. Боже, я з переляку все покинула. Дивлюся, там хата горить, там горить. Це ж вони влучали у ті будинки. Потім думаю, буду їхати назад до Олі. Газу немає, світла немає. Їсти нічого. А там у її батька і плита, і дрова. Їсти варили, підвал облаштували, сиділи там. Я тільки на велосипед, доїжджаю до перехрестя, звідти танки, бачу, їдуть. Боже, я знову назад. Зайшла до хати, я як зараз пригадую, в мене руки й ноги тремтіли. Думаю, як мені звідси виїхати? Тут вже людей не було. У нас у будинку вже не було жодної людини. Як мені виїхати? Почекала трохи, бачу, наче перестрілка скінчилась. Вийшла, там нікого немає, там немає, а центром, чую, їздять танки. Я хутко на велосипед — та по цій бетонці, а тоді через село і доїхала до подруги. Це біля Кіровського магазину, Кіровського саду. Теж вони там поруч вулицею їздили, але на ту вулицю не дійшли. А тут жити не можна було. Боже, там хоч свої хати та можна щось поїсти зварити. А тут, що ти у цих будинках зробиш? Води немає, світла немає, газу немає. І немає де розпалити багаття, бо вони скрізь їздять. Як ти навіть те ж багаття розпалиш?

Оля мене забрала вранці 14-го чи 13-го, я їх ще тут не бачила. Але 17-го числа побачила. А так, ми там сиділи у хаті, ми з хати не виходили. З льоху не вилазили. З хати до льоху пройшли, зайшли в літню кухню, їсти зварили й до льоху. Я з росіянами віч-на-віч не стикалася, не балакала. Оце тільки тут побачила й все. А туди вони не дійшли на ту вулицю, але вибухи весь час були. Сиділо нас там: батьки Олі, Вітя, я. Загалом — п’ятеро осіб. Там Вітя у неї, син, такий господар. Килимами оббив стіни. Поприносив дивани, подушки. У них там обігрівачі були. Літня кухня є, плита є. Дрова принесли. Ось так дожили до 21-го березня. Димерка була окупована. Десь до початку квітня, це я точно не знаю. Але я додому приїхала, вже наша влада дозволила нам приїхати 10-го квітня. Ми 10-го квітня приїхали додому.

Ви весь час жили у подружки в Великій Димерці?

Ні. Ми виїхали 21-го березня у Черкаську область. На нашу батьківщину. Там дуже гарний староста села. Дав нам хатинку з газом та світлом. Були коридори зелені. Виїхали ми 21-го числа, дуже додому хотілося, але як ти повернешся? Як? Прийшли, вигнали людей з будинків. Хто це таке де бачив? Прийти та виганяти людей з будинків! Це страшно. У нас перша евакуація, мабуть, почалась тоді, коли я прийшла сюди за водою. Вийшли хлопці та сказали: “А чого ви тут сидите, а не їдете? У нас сьогодні евакуація”. Я кажу: “Я й не знала. Це ж треба зібратися”. 21-го числа була дуже велика евакуація. Здається, 10 автобусів та дуже багато приватного транспорту. Привезли нас до Броварів, а тоді вже хто куди. А ще, здається, була і 22-го, і 24-го, і 25-го евакуація. Дякую Ірині Верещук, що нас врятувала, вивезла звідси. Ми тільки і слухали по радіо, коли буде та евакуація, бо світла не було. А Віктор [син подруги] такий майстер, що радіо до акумулятора під’єднав, і ми те радіо слухали.

Багато руйнувань у Великій Димерці?

Так. На вулиці Петровського здебільшого. Та й тут побиті хати, вони ж [росіяни] стріляли з танків. Тут даху не було, вікон на другому поверсі не було. У цій квартирі навіть стіни всередині попадали.

Але нам, дякую, зробили дах. І вікна всім дали. [Велика Димерка]

Але нам, дякую, зробили дах. І вікна всім дали.

Але нам, дякую, зробили дах. І вікна всім дали. Ось тут палало. Другий поверх горів. Я ж не бачила, що вони сюди кинули. Боже, я зайшла, біля будинку стільки шиферу, який попадав. Дошки усілякі, ми тільки прибирали три дні біля будинку. А тоді, як дах почали робити, звідти усе скинули. Почали ті каменюки стягувати. Одразу нам трохи волонтери привезли брезент та накрили. А восени приїхали та зробили нам дах.

Які ще злочини скоювали російські військові?

До нас у квартири вони не заходили. А оце — магазин наш, двері там вибили й брали, що хотіли. У тому магазині теж вибили й брали, що хотіли. Ну це, що я знаю, те, що казали мені. Ми не виходили, сиділи у дворі. Через город з одного боку до сусідки бігали й через паркан до другої: вийшли зранку, привітались, побалакали та сховалися.

Що з вашим майном?

Дощі йшли, усе протекло. На першому поверсі стеля впала, шпалери намочило. А на другому поверсі все те саме тільки ще гірше, бо взагалі даху немає. Ми трохи брезентом накрили. Але ж, що той брезент? Дощ іде, а воно протікає. На другому поверсі вікон не було, а на першому збереглися. Тільки в деяких склопакети простріляні. Перший поверх більш-менш, але ж воно усе протекло, усе зіпсувалося. Паркан у мене був цілий, я не знаю, як вони БТРами з тієї сторони його не розвалили. Бо вони їхали прямо під кутом. Я вже прийшла, дивлюся у вікно, трава горить. Це ж рання весна була. Сухостій палав. Я була вдома, коли усе сюди падало. Я вийшла сюди, Боже, усе в щебені з того боку.

Коли повернулися, я в цьому дворі сама три дні прибирала. А дівчата там прибирали. [Велика Димерка]

Коли повернулися, я в цьому дворі сама три дні прибирала. А дівчата там прибирали.

Коли повернулися, я в цьому дворі сама три дні прибирала. А дівчата там прибирали. Тут стільки було шиферу та каміння, стільки дерева, що горіло, цвяхів. Ось з цього боку квартира згоріла. І з того боку, наді мною, теж кімната чи півтори. А з цього боку — ця. А там вікна побиті. Лилося страшне. Приїхала, вже дощі були, усе мокре. Сушили ціле літо, вікна прочиняли. Коли були оці перепади зі світлом, у мене мікрохвильовка згоріла, станція для води згоріла, роутери для інтернету.

Що плануєте робити далі?

Які плани на майбутнє? Жити й чекати перемоги! Чекати нашої перемоги. Щоб наші хлопці звільнили усю нашу Україну. Щоб усі кордони повернули. Хочу дожити до цього дня і дочекатися перемоги. Оце у мене єдина така мрія. Дожити до перемоги. Дочекатися. А плани — працювати. Будемо працювати! Хто що вміє, те і будемо робити.

Чи змінилося ставлення до росіян?

Так, у мене ставлення до росіян змінилося. Я ніколи не думала, що живі люди можуть таке вчинити. Я цього не думала. Я хочу сказати, що їм треба правильно навчати своїх дітей. Щоб діти їхні не робили того, що вони роблять: заходять до нас, ґвалтують жінок, вбивають дітей, знущаються з літніх людей. Ну як це таке можливо?! Це ж, мабуть, вони неправильно своїх синів виховали. Нехай ці жіночки правильно виховують своїх дітей.

Ця публікація стала можливою завдяки щедрій підтримці американського народу, наданій через Агентство США з міжнародного розвитку (USAID) у межах Програми “Права людини в дії”, яка виконується Українською Гельсінською спілкою з прав людини.

Погляди та інтерпретації, представлені у цій публікації, не обов’язково відображають погляди USAID, Уряду США. Відповідальність за вміст публікації несуть виключно автори.

У світі, USAID є однією з провідних установ у сфері розвитку, яка виконує роль каталізатора цих процесів та допомагає досягати позитивних результатів. Діяльність USAID є проявом доброчинності американського народу, а також підтримує просування країн-отримувачів допомоги до самостійності та стійкості та сприяє забезпеченню національної безпеки та економічного добробуту США. Партнерські стосунки з Україною USAID підтримує з 1992 року; за цей час загальна вартість допомоги, наданої Україні з боку Агентства, склала понад 9 млрд доларів США. До поточних стратегічних пріоритетів діяльності USAID в Україні належать: зміцнення демократії та механізмів досконалого врядування, сприяння економічному розвитку та енергетичній безпеці, вдосконалення систем охорони здоров’я та пом’якшення наслідків конфлікту у східних регіонах. Для того, щоб отримати додаткову інформацію про діяльність USAID, просимо вас звертатися до Відділу зв’язків з громадськістю Місії USAID в Україні за номером +380 44 521 57 53. Також пропонуємо завітати на наш вебсайт: usaid.gov/ukraine, або на сторінку у фейсбуці: fb.com/USAIDUkraine.
 Поділитися