У будинку під обстрілами

Я Лариса Анатоліївна, живу ось у цьому будинку. Займаюсь господарством, маю город. Працюю у Броварській тепломережі. Даю тепло у будинки людям. Я живу сама зараз.

Чи очікували, що буде повномасштабна війна?

Ні. Не знаю, вже по телевізору казали, що буде війна, я не вірила. Я взагалі не думала, що у наш час може таке бути. Не могла уявити навіть. Але я ж у тепломережі працюю, нам принесли оці папірці, там не було написано, що війна буде, але пояснили про екстрені ситуації на випадок війни. Я це прочитала, до того ж ще вони в Димерці не були, але я чула, що війна та десь поруч стріляють. Тоді ми вже позбирали валізки: документи, речі, мило, порошок, зубна паста, водичка.

Яким для вас був перший день війни?

Це був дуже важкий та страшний день. Я прокинулася о п’ятій ранку, бо я саме їхала на роботу, моя зміна була 24-го лютого. Я вранці вийшла на вулицю, чую — бахкає. Я вже зрозуміла, що це війна. Ледь на роботу зібралась. Така у мене була шокова ситуація, що я ледь до того автобуса дійшла, ледь на роботу доїхала. На роботу теж усі прийшли, але зрозуміло вже, що це війна. Була на роботі до кінця зміни. Вийшла зі зміни, а транспорт вже не ходить. Мені додому нема на чому їхати. Але які у нас в Україні добрі люди! Я на “Торгмаші” працювала минулого року, вийшла на “Торгмаші”, а мені потрібно або до “Порошинки” потрапити, або до розвилки.

Автобусів немає. Я підійшла, тільки руку підняла, зупиняється машина. Кажу: “А ви їдете до ‘Порошинки’?” — “Їду”. — “А мене візьмете?” — “Візьму”. — “А скільки це коштує?” — “Сідайте, нічого не буде коштувати”. Він мене довіз до “Порошинки”, я вийшла, теж вже транспорт до села не ходив. Я постояла, підняла руку, їхав чоловік з роботи на “Калиту”, довіз мене до повороту Димерського, теж ні копійки не взяв. А потім ще одну зміну я так само діставалася роботи сама, а тоді вже “Тепломережа” нас розвозила. І поки у Димерку не зайшли, у нас була розвозка до роботи. Збирали по Богданівці, Рудні, усіх людей розвозка збирала.

Що відбувалося у селищі?

Вони стріляли, ми чули. Все це чули, але їх тут ще не було. А тоді як зайшли, все. Вони першого дня зайшли он туди, де ферма, на в’їзді. Повалили танками стовпи. У нас світла вже не було. Але в саду сиділи наші хлопці, один танк спалили, а в другого гусениці, здається, відпали. І вони [росіяни] повтікали назад. Потім вони, здається, з Богданівки прорвалися. Люди всі сховалися. Усі люди перелякані, усюди стріляють. Я поїхала жити до подружки Олі, на Олімпійську вулицю. 14-го числа вони вже доходили до центру. 17-го числа від Олі з Олімпійської приїхала додому. У мене там п’ять курок і три гуски, треба було дати їм їсти. Води у нас вже не було, газу не було. Я пішла до цього будинку [показує], тут є ручна колонка, накачати води. Поки накачала, поки принесла, три ходки. Нумо в хаті там щось прибирати, аж раптом чую — по будинку кулі б’ють. Я дивлюся у вікно, а там їде, здається, п’ять БТРів і позаду піхота. Хотіли он ті сині ворота вибити (здається, навіть вибили) та хотіли туди заїхати. А я просто приїхала дати їсти куркам і гускам. Я думала, приїду, впораюся та поїду назад. Я ж не знала, що вони вже в центрі, що вони їздять та стріляють. Чотири БТРи і за кожним БТРом піхота йшла, десь, напевно, по 7-10 осіб. З автоматами, так.

Перестрілка така була, що страшно. З будинку цегла летіла, а я у квартирі була. Я з переляку заховалася у ванній, там дві стіни як-то кажуть.

Посиділа, у мене тюль на вікнах, думаю, мене не буде помітно. Дивлюся, а вони на трасу та пішли. Боже, я з переляку все покинула. Дивлюся, там хата горить, там горить. Це ж вони влучали у ті будинки. Потім думаю, буду їхати назад до Олі. Газу немає, світла немає. Їсти нічого. А там у її батька і плита, і дрова. Їсти варили, підвал облаштували, сиділи там. Я тільки на велосипед, доїжджаю до перехрестя, звідти танки, бачу, їдуть. Боже, я знову назад. Зайшла до хати, я як зараз пригадую, в мене руки й ноги тремтіли. Думаю, як мені звідси виїхати? Тут вже людей не було. У нас у будинку вже не було жодної людини. Як мені виїхати? Почекала трохи, бачу, наче перестрілка скінчилась. Вийшла, там нікого немає, там немає, а центром, чую, їздять танки. Я хутко на велосипед — та по цій бетонці, а тоді через село і доїхала до подруги. Це біля Кіровського магазину, Кіровського саду. Теж вони там поруч вулицею їздили, але на ту вулицю не дійшли. А тут жити не можна було. Боже, там хоч свої хати та можна щось поїсти зварити. А тут, що ти у цих будинках зробиш? Води немає, світла немає, газу немає. І немає де розпалити багаття, бо вони скрізь їздять. Як ти навіть те ж багаття розпалиш?

Оля мене забрала вранці 14-го чи 13-го, я їх ще тут не бачила. Але 17-го числа побачила. А так, ми там сиділи у хаті, ми з хати не виходили. З льоху не вилазили. З хати до льоху пройшли, зайшли в літню кухню, їсти зварили й до льоху. Я з росіянами віч-на-віч не стикалася, не балакала. Оце тільки тут побачила й все. А туди вони не дійшли на ту вулицю, але вибухи весь час були. Сиділо нас там: батьки Олі, Вітя, я. Загалом — п’ятеро осіб. Там Вітя у неї, син, такий господар. Килимами оббив стіни. Поприносив дивани, подушки. У них там обігрівачі були. Літня кухня є, плита є. Дрова принесли. Ось так дожили до 21-го березня. Димерка була окупована. Десь до початку квітня, це я точно не знаю. Але я додому приїхала, вже наша влада дозволила нам приїхати 10-го квітня. Ми 10-го квітня приїхали додому.

Ви весь час жили у подружки в Великій Димерці?

Ні. Ми виїхали 21-го березня у Черкаську область. На нашу батьківщину. Там дуже гарний староста села. Дав нам хатинку з газом та світлом. Були коридори зелені. Виїхали ми 21-го числа, дуже додому хотілося, але як ти повернешся? Як? Прийшли, вигнали людей з будинків. Хто це таке де бачив? Прийти та виганяти людей з будинків! Це страшно. У нас перша евакуація, мабуть, почалась тоді, коли я прийшла сюди за водою. Вийшли хлопці та сказали: “А чого ви тут сидите, а не їдете? У нас сьогодні евакуація”. Я кажу: “Я й не знала. Це ж треба зібратися”. 21-го числа була дуже велика евакуація. Здається, 10 автобусів та дуже багато приватного транспорту. Привезли нас до Броварів, а тоді вже хто куди. А ще, здається, була і 22-го, і 24-го, і 25-го евакуація. Дякую Ірині Верещук, що нас врятувала, вивезла звідси. Ми тільки і слухали по радіо, коли буде та евакуація, бо світла не було. А Віктор [син подруги] такий майстер, що радіо до акумулятора під’єднав, і ми те радіо слухали.

Багато руйнувань у Великій Димерці?

Так. На вулиці Петровського здебільшого. Та й тут побиті хати, вони ж [росіяни] стріляли з танків. Тут даху не було, вікон на другому поверсі не було. У цій квартирі навіть стіни всередині попадали.

Але нам, дякую, зробили дах. І вікна всім дали. Ось тут палало. Другий поверх горів. Я ж не бачила, що вони сюди кинули. Боже, я зайшла, біля будинку стільки шиферу, який попадав. Дошки усілякі, ми тільки прибирали три дні біля будинку. А тоді, як дах почали робити, звідти усе скинули. Почали ті каменюки стягувати. Одразу нам трохи волонтери привезли брезент та накрили. А восени приїхали та зробили нам дах.

Які ще злочини скоювали російські військові?

До нас у квартири вони не заходили. А оце — магазин наш, двері там вибили й брали, що хотіли. У тому магазині теж вибили й брали, що хотіли. Ну це, що я знаю, те, що казали мені. Ми не виходили, сиділи у дворі. Через город з одного боку до сусідки бігали й через паркан до другої: вийшли зранку, привітались, побалакали та сховалися.

Що з вашим майном?

Дощі йшли, усе протекло. На першому поверсі стеля впала, шпалери намочило. А на другому поверсі все те саме тільки ще гірше, бо взагалі даху немає. Ми трохи брезентом накрили. Але ж, що той брезент? Дощ іде, а воно протікає. На другому поверсі вікон не було, а на першому збереглися. Тільки в деяких склопакети простріляні. Перший поверх більш-менш, але ж воно усе протекло, усе зіпсувалося. Паркан у мене був цілий, я не знаю, як вони БТРами з тієї сторони його не розвалили. Бо вони їхали прямо під кутом. Я вже прийшла, дивлюся у вікно, трава горить. Це ж рання весна була. Сухостій палав. Я була вдома, коли усе сюди падало. Я вийшла сюди, Боже, усе в щебені з того боку.

Коли повернулися, я в цьому дворі сама три дні прибирала. А дівчата там прибирали. Тут стільки було шиферу та каміння, стільки дерева, що горіло, цвяхів. Ось з цього боку квартира згоріла. І з того боку, наді мною, теж кімната чи півтори. А з цього боку — ця. А там вікна побиті. Лилося страшне. Приїхала, вже дощі були, усе мокре. Сушили ціле літо, вікна прочиняли. Коли були оці перепади зі світлом, у мене мікрохвильовка згоріла, станція для води згоріла, роутери для інтернету.

Що плануєте робити далі?

Які плани на майбутнє? Жити й чекати перемоги! Чекати нашої перемоги. Щоб наші хлопці звільнили усю нашу Україну. Щоб усі кордони повернули. Хочу дожити до цього дня і дочекатися перемоги. Оце у мене єдина така мрія. Дожити до перемоги. Дочекатися. А плани — працювати. Будемо працювати! Хто що вміє, те і будемо робити.

Чи змінилося ставлення до росіян?

Так, у мене ставлення до росіян змінилося. Я ніколи не думала, що живі люди можуть таке вчинити. Я цього не думала. Я хочу сказати, що їм треба правильно навчати своїх дітей. Щоб діти їхні не робили того, що вони роблять: заходять до нас, ґвалтують жінок, вбивають дітей, знущаються з літніх людей. Ну як це таке можливо?! Це ж, мабуть, вони неправильно своїх синів виховали. Нехай ці жіночки правильно виховують своїх дітей.