Меню
• Голоси війни
Ірина Скачко, 08 січня 2026

Жінка, яка не зламалась. Частина третя

Під час окупації Харківської області, росіяни влаштували одну з катівень у приміщенні ізолятора тимчасового тримання при Куп’янському відділі поліції. Сюди окупанти й кинули директорку Лісностінківського ліцею, яка не погодилася на співпрацю з ними. Ми продовжуємо розповідь про Ларису Фесенко, яка провела 45 днів у російській неволі.

Фото: Харківська обласна прокуратура [Куп’янський ІТТ, катівня]

Фото: Харківська обласна прокуратура

Лісна Стінка — село на правому березі річки Оскіл, за 45 кілометрів від Куп’янська. Лариса Фесенко очолювала місцевий ліцей з 2009 року. Під час окупації регіону російська влада вимагала від пані Лариси, щоб вона почала працювати на ворога. Отримавши відмову, окупанти стали тиснути на жінку.

У липні 2022 року до неї додому приїхали співробітники ФСБ, оселю перетрусили, а саму Ларису Володимирівну забрали в Куп’янськ.

Початок історії читайте за посиланнями: розкол у педагогічному колективі і арешт.

“Я директор української школи”

— …Привезли мене до якогось будинку. Коли мене заводили до приміщення, то весь час мені той, хто був біля мене, казав: “Ступенька, ступенька, ступенька… ми спускаемся вниз”. Я відчула сирість і холод, хоча на вулиці була сорокаградусна спека. Думаю: ну, точно якийсь підвал. І вже мені почала аж голова паморочитись. Мені почулися звуки пісні, ніби хтось співає десь. Чую, що співають російською…

Мене зупинили, поставили до стіни. І я відчуваю, що збоку сидить людина і листки якісь перегортає. Потім почали до мене звертатися: “А теперь коротко — за что взяли?” Я їм кажу: “За те, що я директор української школи”. А він: “Это не коротко!” Все, більш нічого він мені не сказав. Мене штовхнули і повели далі. Тепер уже була рівна підлога під ногами… Але ж я чула спів, розумієте? Мені здалося, що я просто з глузду вже з’їхала. Чому я чую цю пісню?..

Мене привели до якоїсь кімнати, зняли з голови мішок і почали робити обшук. Обшукувала мене жінка у присутності декількох охоронців. Вони були у чорній формі, на ній написано “охрана”. Мене роздягнули до білизни. З мокасинів витягнули шнурки. Забрали все. У джинсах була булавка, так про всяк випадок зняли ту булавку. Потім сказали знімати бюстгальтер, з нього треба було витягнути кісточки. Я зняла бюстгальтер, і жінка, яка мене оглядала, не змогла витягнути ці кісточки і попросила допомоги в охоронця. Той почав рвати мою білизну. Я подивилась на нього і сказала: “Купиш, с..а, новий?”

Камера

— Мене повели до камери. Я вже була без мішка на голові, двері були наче брама така величезна. У цій брамі був отвір, як вони називали, “кормушка”, через яку передавали їжу. Вони годували нас вранці і ввечері, давали відварену вермішель, локшину ніби із чимось, щось туди додавали. Але це просто були відварені макарони.

В камері вже були жінки. Це була камера на двох осіб: там було двоє нар, був там туалет зі зламаним бачком, залізний столик, стілець прикручений до підлоги. Ще був краник, з якого технічна вода бігла. І під ним багато пляшок пластикових з водою, тому що бачок в туалетному приміщенні не працював.

Фото: Харківська обласна прокуратура [Куп’янський ІТТ, катівня]

Фото: Харківська обласна прокуратура

Я зайшла до тієї камери. Мене штовхнули туди, і закрилася за мною брама. Я наскільки була пригнічена, що ті жінки, які мене побачили, одразу порадили мені просто вмитися. В мене з собою нічого не було зовсім, я не знала, куди я їду, що зі мною буде. Я умилася і потім відчула, що мені не вистачає повітря. Настільки було спекотно, все було зачинено, мені так було важко дихати! І я намагалась стати ближче до “кормушки”, бо з коридору повітря свіже йшло. Вони там якийсь протяг собі робили, а в самих камерах було дуже спекотно. Випаровування йшло: там же був туалет. От і я весь час до цієї “кормушки” прикладалась, щоб подихати. Мені робили зауваження: мовляв, відійди, ти тут не одна така.

Всі місця були зайняті, тому моє місце було на підлозі. Моя співкамерниця одна, напевно, бачила, що я в такому стані, і пожаліла мене. У неї на нарах було якесь… навіть не покривало, а якась ганчірка. От вона мені дала її для того, щоб я хоч могла сісти не на підлогу цементну. Зверху підлога лінолеумом була покрита.

Я сіла. І на тому місці на підлозі весь час сиділа або лежала. І шукала щілинку, щоб було як дихати.

Треба жити

Я відмовлялася їсти. Посуду не було, тому дівчата зі мною поділилися пластиковою ложкою та коробочкою. Давали зранку ложки дві-три відвареної вермішелі і два шматочки хліба. Все. І увечері так само. Більше ніхто нічого не давав. Єдине, до деяких рідні приїздили і передавали пакуночки якісь… Але вони майже до нас не доходили: охорона їх різала на шматочки, печиво розламували, якщо це котлета, її просто рубали — думали, що рідні передають в камеру якісь небезпечні речі. Тобто воно все в такому вигляді приходило... І потім, якщо рідні приносили ці передачі зранку, то вдо нас потрапляли майже ввечері. Воно вже все було прокисле, усе було в непридатному для вживання стані… За 45 діб я втратила до 18 кг ваги. Ну, жила.

Попервах я не їла. І тоді мені одна зі співкамерниць сказала: “Ти ж розумієш, що це ти не для них шкоду робиш. Ти повинна жити. Ти повинна їсти. Ти повинна їсти, щоб вижити”. А який сенс? Їсти, тебе витягнуть за ноги зараз і викинуть і все. І про тебе ніхто не згадає…. Але я стала їсти.

Жінки, які перші попали в цю камеру, мали вже при собі мило, зубну пасту, їм рідні попередавали. В мене цього нічого не було. І спершу вони навіть туалетним папером зі мною поділилися. Завдяки взаємопідтримці ми вижили. Ми підтримували одна одну. Я також долучалася до цього, тому що мета була одна: нам треба було вийти звідти.

Допити

Закидали до цієї камери не тільки людей, яких називали “політичними”. Нас було там декілька. А взагалі, жінок туди кидали за різні провини: за те, що не дотримуються комендантської години; за те, що подивились “неправильно” в їхній бік; за те, що якесь зауваження зробили росіянам, що грабують будинки; за те, що, наприклад, чоловік або син — військовослужбовець. Чого нас вважали “політичними”? Тому що мали власну думку, не пішли на співпрацю. Туди ще закидали дівчинку, до 30 років. Брама відчинилася, її поставили, я їй кажу: “Сідай!” А вона: “Я не можу сісти, мене так побили, що я не можу сісти!” Я підходжу до неї, вона задирає светр свій і показує, що її били по ногах і попереку, били жінки… Вона розповідала, що на неї одягнули щось таке… схоже на фуфайку і били пляшками з водою. Отак щоб не було слідів… Хоча вони цього і не боялися.

Лариса Фесенко Larysa Fesenko Лариса Фесенко

Лариса Фесенко

Одну жіночку допитували шокерами, пропускали електрику. Вона розповідала, що спочатку чула розмову: один каже “200”, а інший: “Та ти 500 дай їй!”. Людина не витримувала цього, ходила в туалет. Ми весь час, перебуваючи у камері, відчували психологічний тиск. Постійно всіх тих, кого привозили, били. Люди кричали не своїм голосом, розумієте? Я сиділа на підлозі, вуха затикала руками… Що я могла зробити? Крик такий стояв, що просто неможливо було там перебувати. Коли я вже потрапила додому, мені мої колеги, вчителі передавали, як староста-колаборант казав: “Якщо вона і повернеться, то вже буде просто як овоч”.

Завели одного українця, і видно, хлопець був патріот. Він на коридорі кричав: “А я все одно українець! Я українець, я ним був і залишаюся!” За це вони його дуже сильно били. Ми чули. У нас була “кормушка” відкрита, чути все. Його били до хрипоти, йому відбили, напевно, все. Він стогнав і все, просто відключався, видно. І вони знову по ньому починали гатити, бити. Видно, це тиск ішов на тих, хто сидів там, розумієте? Погрожували йому: мовляв, зараз привезуть його жінку та дочку. То він казав: “Не треба, убивайте мене тут, убийте мене, а не чіпайте моїх рідних, не чіпайте мою дружину! Я вас прошу, не чіпайте!” І його потім просто відтягли кудись…

А те, що співали, то примушували співати всіх гімн Росії покамерно, по декілька разів на день. І якщо у камері йшло спостереження за нами, то з тим, хто не співав і мав необачність попастися, могли зробити все, що завгодно за це. Водили на допити вночі. Люди вже починають лягати спати, відпочивати. І в цей час відкривалася брама, називали прізвище, от одягали зверху шапку. Така шапка чорна. Не бачиш, куди ти йдеш. Зав’язували руки скотчем і вели. В мене на третій день був допит. І на 10-й. Все, більше мене не допитували. Оце тільки двічі.

На першому допиті мене довели до кімнати. Перед тим, як туди зайти, зняли з мене шапку. Відкрилися двері: звичайна кімната, нормальний стіл полірований. Ще й годинник був на стіні. Атмосфера більш-менш така, яка не наганяє страху. Я зайшла до кімнати. Їх було двоє. Допит проводив той, хто мене забирав, я його впізнала. У нього дуже виразні очі були. Перший раз він був без балаклави, коли приїздив до мене, спілкувався зі мною. Я навіть не знаю, як його кличуть. Там же в кожного були свої клички… Ніде я про нього інформації ніякої не знайшла. Він був високого зросту, мав таку руду борідку, десь років йому під 40. Він спокійним голосом мене запитав, чи всі ключі від ліцею я віддала. Я сказала: “Так, всі ключі у мене в ліцеї, вони залишилися там”. І він почав ставити питання: “Чому ви так поводитеся? Ви бачите, що ви попали в таку ситуацію?” А я почала йому говорити про те, що нас не виводять на подвір’я. Я ж маю проблеми свої зі здоров’ям, мені важко дихати, я не можу. “Скільки мені тут перебувати? Скажіть — скільки?” Він мені відповідає: “Я не можу сказати, скільки ви тут будете”.

Потім був допит десяту добу. Мене викликали, кімната вже була не такою, як була перший раз. Кімната, у якій допитували людей. І проводив допит уже інший. Це був кремезний чоловік із родимкою вище губи. Років під 50 йому було. Поряд із ним сидів іще один чоловік. Вони ж допити ніколи на одинці не проводять. Дівчата між собою розмовляли в камері, що один спостерігає за тобою, а інший допитує. Так насправді і було, один як психолог ніби вивчає тебе. Коли я зайшла, побачила сліди крові на підлозі, побачила залізний стіл, залізний стілець. Камера вся така темно-зелена, зафарбовані стіни всі, а на підлозі краплі крові... Жодних приладів для тортур я там не бачила. Перше питання було: “Сколько сидите?” Я сказала: “10 днів”. Він: “Мало, для такої мало”. Відповіді мої були короткі, і питання їхні були ні про що. Єдине, до чого схилялися вони, це що я люблю свою Батьківщину так сильно, що навіть готова на все заради неї.

поширити інформацію

Подібні статті

• Голоси війни

Жінка, яка не зламалась. Частина друга

Ми продовжуємо розповідь про директорку лісностінківського ліцею Ларису Фесенко, яка не схотіла вчити своїх дітей під рашистськими прапорами й потрапила за це на 45 днів до російської катівні.

• Голоси війни

Жінка, яка не зламалась. Частина перша

Вона пережила зраду колег і 45 днів російського полону. Ларису Фесенко, директорку ліцею на Куп’янщині, кинули до катівні за те, що не схотіла переходити на бік ворога і вчити своїх дітей під рашистськими прапорами.

• Голоси війни   • Інтерв’ю

‘Доки весь світ солодко спить…’

Коли ховали її загиблого сина, вона лежала в реанімації. Прощалася зі своїм хлопчиком по телефону: на цвинтарі до його вушка притулили мобільний. Тепер у мами є ціль: щоб люди не забували імена вбитих війною дітей. Щоб кровопролиття припинилося.

• Інтерв’ю   • Голоси війни

‘Не треба ризикувати життям дітей. Вони — найдорожче!’

Під час обстрілу дівчина накрила собою молодшого брата і сама дістала тяжких поранень. Їхня мама, колишня вихователька у бахмутському дитсадку, розповідає історію своєї родини.



Про ХПГ
Хто миКонтактиРічні звітиПолітики ХПГ
Теми
КонституціяПолітикаВпровадження норм європейського праваПраво на життяКатування та жорстоке поводженняПраво на свободу та особисту недоторканністьПраво на справедливий судПраво на приватністьСвобода совісті та віросповіданняСвобода вираження поглядівДоступ до інформаціїСвобода пересуванняЗахист від дискримінаціїСоціально-економічні праваАрміяКримінально-виконавча системаПраво на охорону здоров’яПраво на освітуЕкологічні праваПрава дітейПрава жінокПрава шукачів притулкуГромадянське суспільство
Спецпроєкти
Психологічна допомогаРосійсько-українська війнаГолоси війниДокументування воєнних злочинів в УкраїніПравова допомогаОнлайн-бібліотекаДисидентський рух в Україні. Віртуальний музейІсторії свавільно засудженихГромадянська освітаДовідник юристаПроти катуваньПраво на приватністьГаряча лінія з пошуку зниклих безвісти