Жінка, яка не зламалась. Частина третя

Лісна Стінка — село на правому березі річки Оскіл, за 45 кілометрів від Куп’янська. Лариса Фесенко очолювала місцевий ліцей з 2009 року. Під час окупації регіону російська влада вимагала від пані Лариси, щоб вона почала працювати на ворога. Отримавши відмову, окупанти стали тиснути на жінку.

У липні 2022 року до неї додому приїхали співробітники ФСБ, оселю перетрусили, а саму Ларису Володимирівну забрали в Куп’янськ.

Початок історії читайте за посиланнями: розкол у педагогічному колективі і арешт.

“Я директор української школи”

— …Привезли мене до якогось будинку. Коли мене заводили до приміщення, то весь час мені той, хто був біля мене, казав: “Ступенька, ступенька, ступенька… ми спускаемся вниз”. Я відчула сирість і холод, хоча на вулиці була сорокаградусна спека. Думаю: ну, точно якийсь підвал. І вже мені почала аж голова паморочитись. Мені почулися звуки пісні, ніби хтось співає десь. Чую, що співають російською…

Мене зупинили, поставили до стіни. І я відчуваю, що збоку сидить людина і листки якісь перегортає. Потім почали до мене звертатися: “А теперь коротко — за что взяли?” Я їм кажу: “За те, що я директор української школи”. А він: “Это не коротко!” Все, більш нічого він мені не сказав. Мене штовхнули і повели далі. Тепер уже була рівна підлога під ногами… Але ж я чула спів, розумієте? Мені здалося, що я просто з глузду вже з’їхала. Чому я чую цю пісню?..

Мене привели до якоїсь кімнати, зняли з голови мішок і почали робити обшук. Обшукувала мене жінка у присутності декількох охоронців. Вони були у чорній формі, на ній написано “охрана”. Мене роздягнули до білизни. З мокасинів витягнули шнурки. Забрали все. У джинсах була булавка, так про всяк випадок зняли ту булавку. Потім сказали знімати бюстгальтер, з нього треба було витягнути кісточки. Я зняла бюстгальтер, і жінка, яка мене оглядала, не змогла витягнути ці кісточки і попросила допомоги в охоронця. Той почав рвати мою білизну. Я подивилась на нього і сказала: “Купиш, с..а, новий?”

Камера

— Мене повели до камери. Я вже була без мішка на голові, двері були наче брама така величезна. У цій брамі був отвір, як вони називали, “кормушка”, через яку передавали їжу. Вони годували нас вранці і ввечері, давали відварену вермішель, локшину ніби із чимось, щось туди додавали. Але це просто були відварені макарони.

В камері вже були жінки. Це була камера на двох осіб: там було двоє нар, був там туалет зі зламаним бачком, залізний столик, стілець прикручений до підлоги. Ще був краник, з якого технічна вода бігла. І під ним багато пляшок пластикових з водою, тому що бачок в туалетному приміщенні не працював.

Я зайшла до тієї камери. Мене штовхнули туди, і закрилася за мною брама. Я наскільки була пригнічена, що ті жінки, які мене побачили, одразу порадили мені просто вмитися. В мене з собою нічого не було зовсім, я не знала, куди я їду, що зі мною буде. Я умилася і потім відчула, що мені не вистачає повітря. Настільки було спекотно, все було зачинено, мені так було важко дихати! І я намагалась стати ближче до “кормушки”, бо з коридору повітря свіже йшло. Вони там якийсь протяг собі робили, а в самих камерах було дуже спекотно. Випаровування йшло: там же був туалет. От і я весь час до цієї “кормушки” прикладалась, щоб подихати. Мені робили зауваження: мовляв, відійди, ти тут не одна така.

Всі місця були зайняті, тому моє місце було на підлозі. Моя співкамерниця одна, напевно, бачила, що я в такому стані, і пожаліла мене. У неї на нарах було якесь… навіть не покривало, а якась ганчірка. От вона мені дала її для того, щоб я хоч могла сісти не на підлогу цементну. Зверху підлога лінолеумом була покрита.

Я сіла. І на тому місці на підлозі весь час сиділа або лежала. І шукала щілинку, щоб було як дихати.

Треба жити

Я відмовлялася їсти. Посуду не було, тому дівчата зі мною поділилися пластиковою ложкою та коробочкою. Давали зранку ложки дві-три відвареної вермішелі і два шматочки хліба. Все. І увечері так само. Більше ніхто нічого не давав. Єдине, до деяких рідні приїздили і передавали пакуночки якісь… Але вони майже до нас не доходили: охорона їх різала на шматочки, печиво розламували, якщо це котлета, її просто рубали — думали, що рідні передають в камеру якісь небезпечні речі. Тобто воно все в такому вигляді приходило... І потім, якщо рідні приносили ці передачі зранку, то вдо нас потрапляли майже ввечері. Воно вже все було прокисле, усе було в непридатному для вживання стані… За 45 діб я втратила до 18 кг ваги. Ну, жила.

Попервах я не їла. І тоді мені одна зі співкамерниць сказала: “Ти ж розумієш, що це ти не для них шкоду робиш. Ти повинна жити. Ти повинна їсти. Ти повинна їсти, щоб вижити”. А який сенс? Їсти, тебе витягнуть за ноги зараз і викинуть і все. І про тебе ніхто не згадає…. Але я стала їсти.

Жінки, які перші попали в цю камеру, мали вже при собі мило, зубну пасту, їм рідні попередавали. В мене цього нічого не було. І спершу вони навіть туалетним папером зі мною поділилися. Завдяки взаємопідтримці ми вижили. Ми підтримували одна одну. Я також долучалася до цього, тому що мета була одна: нам треба було вийти звідти.

Допити

Закидали до цієї камери не тільки людей, яких називали “політичними”. Нас було там декілька. А взагалі, жінок туди кидали за різні провини: за те, що не дотримуються комендантської години; за те, що подивились “неправильно” в їхній бік; за те, що якесь зауваження зробили росіянам, що грабують будинки; за те, що, наприклад, чоловік або син — військовослужбовець. Чого нас вважали “політичними”? Тому що мали власну думку, не пішли на співпрацю. Туди ще закидали дівчинку, до 30 років. Брама відчинилася, її поставили, я їй кажу: “Сідай!” А вона: “Я не можу сісти, мене так побили, що я не можу сісти!” Я підходжу до неї, вона задирає светр свій і показує, що її били по ногах і попереку, били жінки… Вона розповідала, що на неї одягнули щось таке… схоже на фуфайку і били пляшками з водою. Отак щоб не було слідів… Хоча вони цього і не боялися.

Одну жіночку допитували шокерами, пропускали електрику. Вона розповідала, що спочатку чула розмову: один каже “200”, а інший: “Та ти 500 дай їй!”. Людина не витримувала цього, ходила в туалет. Ми весь час, перебуваючи у камері, відчували психологічний тиск. Постійно всіх тих, кого привозили, били. Люди кричали не своїм голосом, розумієте? Я сиділа на підлозі, вуха затикала руками… Що я могла зробити? Крик такий стояв, що просто неможливо було там перебувати. Коли я вже потрапила додому, мені мої колеги, вчителі передавали, як староста-колаборант казав: “Якщо вона і повернеться, то вже буде просто як овоч”.

Завели одного українця, і видно, хлопець був патріот. Він на коридорі кричав: “А я все одно українець! Я українець, я ним був і залишаюся!” За це вони його дуже сильно били. Ми чули. У нас була “кормушка” відкрита, чути все. Його били до хрипоти, йому відбили, напевно, все. Він стогнав і все, просто відключався, видно. І вони знову по ньому починали гатити, бити. Видно, це тиск ішов на тих, хто сидів там, розумієте? Погрожували йому: мовляв, зараз привезуть його жінку та дочку. То він казав: “Не треба, убивайте мене тут, убийте мене, а не чіпайте моїх рідних, не чіпайте мою дружину! Я вас прошу, не чіпайте!” І його потім просто відтягли кудись…

А те, що співали, то примушували співати всіх гімн Росії покамерно, по декілька разів на день. І якщо у камері йшло спостереження за нами, то з тим, хто не співав і мав необачність попастися, могли зробити все, що завгодно за це. Водили на допити вночі. Люди вже починають лягати спати, відпочивати. І в цей час відкривалася брама, називали прізвище, от одягали зверху шапку. Така шапка чорна. Не бачиш, куди ти йдеш. Зав’язували руки скотчем і вели. В мене на третій день був допит. І на 10-й. Все, більше мене не допитували. Оце тільки двічі.

На першому допиті мене довели до кімнати. Перед тим, як туди зайти, зняли з мене шапку. Відкрилися двері: звичайна кімната, нормальний стіл полірований. Ще й годинник був на стіні. Атмосфера більш-менш така, яка не наганяє страху. Я зайшла до кімнати. Їх було двоє. Допит проводив той, хто мене забирав, я його впізнала. У нього дуже виразні очі були. Перший раз він був без балаклави, коли приїздив до мене, спілкувався зі мною. Я навіть не знаю, як його кличуть. Там же в кожного були свої клички… Ніде я про нього інформації ніякої не знайшла. Він був високого зросту, мав таку руду борідку, десь років йому під 40. Він спокійним голосом мене запитав, чи всі ключі від ліцею я віддала. Я сказала: “Так, всі ключі у мене в ліцеї, вони залишилися там”. І він почав ставити питання: “Чому ви так поводитеся? Ви бачите, що ви попали в таку ситуацію?” А я почала йому говорити про те, що нас не виводять на подвір’я. Я ж маю проблеми свої зі здоров’ям, мені важко дихати, я не можу. “Скільки мені тут перебувати? Скажіть — скільки?” Він мені відповідає: “Я не можу сказати, скільки ви тут будете”.

Потім був допит десяту добу. Мене викликали, кімната вже була не такою, як була перший раз. Кімната, у якій допитували людей. І проводив допит уже інший. Це був кремезний чоловік із родимкою вище губи. Років під 50 йому було. Поряд із ним сидів іще один чоловік. Вони ж допити ніколи на одинці не проводять. Дівчата між собою розмовляли в камері, що один спостерігає за тобою, а інший допитує. Так насправді і було, один як психолог ніби вивчає тебе. Коли я зайшла, побачила сліди крові на підлозі, побачила залізний стіл, залізний стілець. Камера вся така темно-зелена, зафарбовані стіни всі, а на підлозі краплі крові... Жодних приладів для тортур я там не бачила. Перше питання було: “Сколько сидите?” Я сказала: “10 днів”. Він: “Мало, для такої мало”. Відповіді мої були короткі, і питання їхні були ні про що. Єдине, до чого схилялися вони, це що я люблю свою Батьківщину так сильно, що навіть готова на все заради неї.