Це було 11 лютого 2018 року. Мене схопили в Сімферополі. Я виходив з офісу своїх колег оцінювачів і йшов до автівки.
На мене налетіли, ніхто мені нічого не показав: ніяких посвідчень, корочок, постанов про арешт — нічого. Просто мене повалили, почали бити, скручувати руки, одягати кайданки — ну все таке. Запхнули мене в автобус і відвезли на вулицю Павлюка, у підвал.
Там мене спочатку просто били, без якихось звинувачень, без формальностей — просто били кілька годин. На мої спроби щось спитати мені кричали: “Ти бандерівець, ти фашист, ти попався, ми тебе поб’ємо, вб’ємо”.
Ніяких звинувачень мені не пред’являли. Хоча я розумів, що моя діяльність та погляди не подобалися багатьом, зокрема й моїм колегам. Бо оціночна діяльність, яку я робив, по факту юридично підтверджувало приналежність Криму Україні.
Я брав документи за українським законодавством, проводив оцінку за українським законодавством, оформлювалися відповідні юридичні документи: або договір дарування, або договір спадкування за українським законодавством. Це юридично підтверджувало, що Крим — це Україна. І цих поглядів я притримувався, ніколи не цурався, ніколи не боявся їх відкрито висловлювати.
Десь через кілька годин — може дві, може три, я точно не знаю, скільки пройшло часу, як мене били, — вже прийшла людина в формі. Бо ті, хто мене спочатку затримав, були в цивільному одязі, у балаклавах, без розпізнавальних знаків. А ця людина була в формі, представилася капітаном ФСБ Павлом Шентяєвим і сказала, що мене заарештували за підозрою в шпигунстві на користь України.
Я казав, що це якийсь абсурд — яке шпигунство. Максимум, що я там незаконно робив, — займався підприємницькою діяльністю, бо податки до російського бюджету не платив. Я працював на території України, де юридично знаходився. Максимум, що могли мені пред’явити — ухилення від сплати податків або підробка документів, щось пов’язане з реальною діяльністю.
Цей капітан відповів, що його це не цікавить, що у нього є план: треба “ловити” трьох шпигунів на рік, щоб отримати майора і поїхати в Москву на підвищення. Він прямо казав, що моє зізнання формальне і потрібне для його звітів.
Казав: “Що ти зізнаєшся, що не зізнаєшся — все одно. Ти вже тут, звідси не вийдеш, у найкращому випадку поїдеш на обмін”.
Я погодився написати зізнання, бо розумів, що вже нікуди не дінуся об’єктивно. Мене трохи привели до ладу: помили, відмили кров та бруд, бо я лежав на землі. Відвезли в будівлю колишнього СБУ на Івана Франка, де тоді вже був офіс ФСБ. Там мене зняли на камеру, як я читаю зізнання.
Після цього мене відвезли до ізолятора. Там я переночував у камері, а на ранок літаком повезли в Москву. Спочатку відвезли в суд, мені обрали запобіжний захід — тримання під вартою, а потім відвезли в СІЗО “Лєфортово”.
Там у “прийомці” мене знову побили: трохи шокером, трохи ногами. Але сильно не били. Чому? Лєфортово — СІЗО Центрального слідчого управління ФСБ, там сидять ті, проти кого ведуть справи. ФСБшники там вважають себе елітою — вищими за фізичне насильство. Там більше моральні тортури: не дають спати, одиночна камера постійно освітлена, постійно грає музика — то радіо “Спас”, то “Звезда”.
Наприклад, один день — радіо “Спас”, проповіді Гундяєва, церковні гімни, інший день — “Звезда”, воєнні пісні, і це чергується.
Там майже не годують, не можна нормально помитися, раз на тиждень водять у баню і дають маленький кусок мила. Але це так у будь-якому СІЗО.
Потім мене етапом перевезли через Ростов і Краснодар у Крим, СІЗО-1 у Сімферополі. Там відбувся суд. Після цього знову етапом до Москви на апеляцію, потім знов у Сімферополь на два тижні, поки рішення суду вступило в силу.
Потім етапом мене відвезли у виправну колонію №23 у Саратівській області. Приїхав майже на Новий рік 2019-го. Наступні п’ять років — до 10 лютого 2025-го — я пробув там.
Умови найгірші були в Краснодарі: камера маленька, розрахована на 14 ув’язнених, а там було 30-35 осіб, одного разу 54. Стан гігієни жахливий: клопи, таргани, щури під дерев’яним настилом.
У Саратівській колонії було легше щодо переповненості, але сильніше били. Місяць провів у карцері, змушували ходити по колу, співати “Катюшу”. Усі ці заходи були для дегуманізації та десоціалізації.
Медичної допомоги практично не було. Через проблеми з судинами у 2023-му я мав інсульт у колонії — права сторона обличчя частково паралізована, погано бачить праве око, погано чує праве вухо. Проблеми з суглобами, нестачею вітамінів, зуби руйнуються.
Після початку повномасштабного вторгнення, через те, що я українець і сидів за “шпигунство”, умови стали ще гірші.
До 10 лютого 2025 року мене тримали в колонії. Потім перевели в Енгельс, СІЗО для мігрантів, формально для депортації, але мене не депортували. 11 серпня начальник повідомив про терміновий обмін.
Мене привезли на військовий аеродром в Енгельсі, передали військовій поліції і посадили в літак. Хоча очі були зав’язані, я побачив наших хлопців у пікселі. Літак злетів, потім приземлився в Гомелі (Білорусь). Нас пересадили в автобуси, перерахували по головах, привезли на кордон і відпустили. Там вже були наші, сіли в українські автобуси і поїхали додому.
Коли обміняли, я був дуже радий. Нарешті вдома, нарешті це скінчилося. Я навіть плакав, бо чекав цього сім з половиною років. За цей час я не міняв свого відчуття України, не змінював думок про неї, не збирався тікати. Я хотів повернутися в Україну.
Було дуже зворушливо бачити, як нас зустрічали українці: вздовж дороги стояли люди з колишніх сіл з українськими прапорами. Це неможливо передати словами.
