За останні три з половиною роки документатори Харківської правозахисної групи зібрали чимало свідчень українців, які пройшли через куп’янську катівню. Були серед них атовці, фермери, люди з проукраїнською позицією і просто місцеві мешканці, які чимось не сподобалися окупантам. Публікували ми й історію колеги Лариси Володимирівни, директора Борівської школи Віталія Чернова. Ларису Фесенко кинули до єдиної у поліційному відділі жіночої камери. У розрахованому на двох осіб приміщенні окупанти тримали до дванадцяти бранок.
За посиланнями можна прочитати початок історії: розкол у педагогічному колективі, арешт, тижні в неволі.
“Чуємо — в сусідній камері вибивають вікно”
— …Сьомого вересня цілий день у нашому підвальному приміщенні була закрита “кормушка”. Їсти нам не давали. І весь час по коридору щось тягли, хтось стогнав, когось вели під руки. Чути було, що рухалася техніка по Куп’янську. Катівня майже поряд із центральною дорогою. Гуркотіли танки, гелікоптери летіли. Почало сутеніти. Все затихло. Нікого не було. Така тиша, тиша… І я чую, що у камері поряд — якийсь гуркіт, ніби хтось вибиває двері. Ми не знали, що там коїться — чи то двері вибивають, чи то вікно… (Хоча вікна як такого не було. Були заставлені залізними пластинами отвори угорі. Ніби вікно і ніби й не вікно… Повітря через нього заходило дуже мало).
Я відчувала: щось десь відбувається… Боже, думаю, що ж він робить? Зараз же конвоїри підійдуть, вони ж його просто розстріляють! Там же ж ніхто не буде ні з ким церемонитися. Що ж він робить!? Думаю: можливо, людина взагалі вже розум втратила? А стуки повторюються — все сильніше, і сильніше, і сильніше! І ніде ніяких конвоїрів, нічого. Тоді чую — по коридору хтось кричить: “А ключі де? Ключі де від камер?” Хтось побіг, а хтось більш обізнаний, хто, може бачив, де ключі залишають, каже: “Вони на кухні!” А там така кімнатка була, де охоронники готували їжу, брали із сумок, які родичі передавали ув’язненим, все хороше… Чую: кроки. Потім — брязкання ключів… Ніби відкриваються камери. Аж мурашки по шкірі пішли, як до нашої камери дійшли. І — відкривається камера!
Вже потім мені розповіли, — хоча я не знаю подробиць, — що якийсь юнак, який довгий час продумував втечу з камери, зумів вийти. І він зайшов з центрального входу, знайшов ключі, відкрив свою камеру. А тоді разом зі співкамерниками повідкривав усі камери!
Воля
Ми були в такому стані… Ми не знали, що робити: а що як ми зараз вийдемо з цього приміщення, а вони — там?! Бо по периметру відділку поліції, цієї катівні, були вириті такі рови здорові. І там охорона була. Думаємо: “Зараз ми вийдемо, а нас просто розстріляють!”
Усі люди з камер повиходили й почали по вузькому коридорчику бігти в напрямку кімнати, де росіяни тримали речові докази. Там були паспорти, телефони — все, що у нас забирали. Мішечки якісь (до речі, з українською символікою). Вони були підписані. Забігла до мене моя співкамерниця і каже: “Лариса, я ж знайшла твій паспорт!” Я така була рада, схопила той паспорт, схопила пакет з судочками із номером камери на тому пакеті. Розумієте, наскільки я хазяйська людина? Забрала все своє, бо знала таку прикмету, що нічого не треба залишати, щоб не повертатися назад! Тому я забрала все своє, що мала. Треба було залишити той пакет, оті судки. Вони мені не потрібні. А я тоді думаю: ні, треба забрати все своє, щоб сюди не повернутися!
Вийшли ми з відділку. Холодно. Ми в чому були там одягнені?.. Я замерзла страшно. Та ще і ходити важко було: ми ж в неволі не рухалися. Дуже камера маленька була і не було можливості. Настільки ослаб організм, такий стан був, ніби по тобі танк проїхався просто… І я вийшла, Галина Григорівна Турбаба зі мною, ще жіночка із Луганської області, якісь чоловіки…
Галина Турбаба — голова Дворічанської селищної ради, двічі була викрадена окупантами через те, що відмовилася іти з ними на співпрацю.
До Галини Григорівни підбіг її односелець. І він також вибіг з катівні. Всі раді, що звільнилися. Я стою і думаю: “Що робити?” Ті дівчата, які з Куп’янська були, просто пішли по своїх домівках. А моя Лісна Стінка аж за 45 км. Ще й рашисти ж не вийшли з Куп’янська. Це було вже восьме вересня. А повне звільнення міста — дев’ятого числа відбулося. І я стала продумувати шлях додому: раптом побачу якесь таксі — просто у ноги людині кинуся, щоб тільки мене довіз, а вдома вже віддам кошти… В мене ж нічого не було. А якось треба було вибиратися. Пішки я не змогла б дійти: просто фізичний стан був такий, що не змогла б… І тоді Галина Григорівна Турбаба мені каже: “Ларисо, ось мій односелець пропонує до церкви піти”. Все-таки в усі роки під час воєнних дій рятувалися люди у церквах. Ми пішли до церкви.
“Я йду і молюся...”
Брами у церкві були зачинені. Я так розумію, вона вже діяла під рашистським крилом. Церква огороджена залізним парканом. І була там сторожка: коли люди, наприклад, паломники приходили, то вони там мали змогу переночувати. Ми подумали, що, можливо, у цій сторожці хоча б до ранку перебудемо. Але перелізти огорожу було дуже важко. Брама була з залізними штирями. Тоді односелець Галини Григорівни переліз, а ми потім, коли перелазили, то ставали йому на плече. Ну, як могли, так і лізли… Я не знаю, де сили в мене взялися, що я перелізла через ту огорожу.
У сторожку постукали стукати, ніхто не відкривав. Люди боялися, можливо. І тоді оцей чоловік, колега Галини Григорівни, дістав бутерброди зі свого пакета і каже: “Дівчата, зараз я вам дам поїсти, бо ми ж не їли цілий день нічого!”. Ці бутерброди швидше за все йому принесли з дому. Це було як НЗ, запас про всяк випадок. Було по шматочку хліба і м’ясо якесь. Так було смачно! Ми трішки підкріпилися і вирішили, що нам треба охоронника якось знайти. А він саме обходив територію. Ми представилися йому не ув’язненими, а біженцями з Донбасу, мовляв, нам треба десь перебути. Можливо, ця людина і здогадалася, хто ми, тому що ми були в такому вигляді, явно не біженці… Можливо, він пожалів нас. Він сказав: добре. А ми замерзли страшно! Вересень, було дуже холодно, а ми в літньому одязі... Він дав добро, щоб ми побули у сторожці до шостої ранку, сказав: “О шостій ранку прийдуть сюди, і в мене будуть через вас неприємності”. Дякуючи Богу, він нам зігрів чаю, нагодував. Я пригадую, як окутало тепло після того, як ми відчували холод такий страшний. Я ж останнім часом на підлозі спала. В мене не було місця навіть. Вже було холодно, всі в камері хворіли на застудні захворювання.
Вранці Галина Григорівна Турбаба разом з людьми із Дворічної пішли в сторону вокзалу, щоб зрозуміти, чи не йде якийсь транспорт у тому напрямку. А мені залишалося лише дійти до зупинки… перейти колію і потихеньку пішки прямувати в бік Лісної Стінки, а там — як Бог дасть уже… Я, спускаючись вниз до зупинки, помітила два бронетранспортери, а біля них — рашистів, що перевіряли документи у всіх, хто рухався в той бік. Я просто в шоці була. Іду і кажу сама собі: “Ну оце і все”. Пройти ту територію так, щоб мене не помітили зовсім, я не могла. Мені треба було пройти між ними, засвідчити свою особу, показати їм документи. А який я мала вигляд? Я була сива вся, худа, в одязі такому… Та ще й з пакетом номер 12! Тут все вказує на те, що я втекла. І ось я так іду і просто звертаюсь подумки до Бога. Не знаю, що мені допомогло. Напевно, Бог. Я йду, читаю молитву і сама собі думаю: “Зараз я отут пройду і трішечки почекаю того моменту, коли вони будуть перевіряти документи. Може, тихенько пройду якось непомітно…” Я йду, читаю молитву. Він перевіряє документи, якийсь чолов’яга біля нього стоїть. І він мене не зупинив! Він мене не зупинив! Я спускаюся вниз і радію від того, що я таке пройшла, я не плачу, але в мене сльози на очах, ллються просто сльози!
…Біля зупинки стоїть жінка у перуці якась, манто якесь таке на ній… І вона мене до себе кличе: “Ларисо, йди сюди!” Я думаю: “Та я тебе не знаю. Як я до тебе можу підходити?” Вона: “Ти бачиш, хто я?” Підіймає перуку, в неї така коротка стрижка… “Це ж я! Ти ж пам’ятаєш, ми з тобою тікали разом!” А вона власниця магазину “Три сестри”, який був у Куп’янську на ринку! Вона попала до нас десь за два — за три дні до цієї втечі. Її кинули за те, що вона зробила зауваження рашистові, який грабував помешкання поряд. І вони її просто приїхали й забрали і закинули в підвал. От і вона стоїть і каже мені: “Не плач!” А що мені робити? Як же мені до Лісної Стінки дістатися? Вона каже: “Та я тобі взагалі не раджу ані їхати, ані йти в Лісну не раджу. Бачиш, що тут робиться! Ще ж не всі вони вийшли звідси. Давай я тебе закрию у своїй крамниці й ти там будеш сидіти. Я тобі буду приносити їсти”. А я одразу подумала про свого чоловіка: це ж він як дізнається, що таке робиться в Куп’янську, що всі повтікали, він же буде шукати мене! Він просто потрапить у біду! І я їй відповідаю: “Я розумію: те, що ти мені пропонуєш, — це добре, але я піду додому”. Вона: “Ні, я тобі допоможу!” І вона з магазину свого забрала якийсь виторг і каже: “Ось у мене є кошти, не переживай, зараз ми зупинимо якусь машину, скільки скаже водій, стільки я й заплачу, і тебе довезуть додому!”
“Я тебе більше нікому не віддам!”
…Я відкрила двері свого будинку і побачила свого чоловіка. Він, коли побачив мене, став плакати, обійняв: “Тебе відпустили, тебе відпустили? Я знав, що ти повернешся!” Я розповіла, що мене не відпустили, що я втекла і по мене можуть приїхати. Він сказав: “Я тебе більше вже нікому не віддам! Хоч би що там було, я тебе сховаю!” І перше, що він зробив, він мене нагодував, включив колонку. Я мала змогу помитися, вперше за такий довгий час. Він розповів, що в школі — а вона менше, ніж за 200 метрів від будинку, — живуть рашисти, охоронці. Вони там перебували до останнього. Тієї ночі, коли я вже була вдома, вони ще залишалися там, обходили заклад, світили ліхтариком. Мені здавалось, що ось-ось по мене прийдуть…
Наші!
Пригадується такий випадок. Я його, напевно, все життя буду пам’ятати. Коли визволяли Лісну Стінку, зайшла група українських військових. Я не знала, хто це. Одні казали, що це “Кракен”. Інші — що це інша якась частина військова. Вони прийшли до мого двору, бо коли зайшли в село, їм розповіли односельці про те, що є директор школи, яка прийшла з підвалу.
Вони прийшли до мене, зайшли у двір, попросили чоловіка, щоб я просто вийшла до них, щоб вони мене побачили. І я знайшла в собі сили, я вийшла… Вони мені дякували. Вони — мені, а я — їм. Говорили про те, що повинні за всіх тих людей, за мене, за всіх, помститися ворогам. І один із них мене попросив сфотографуватися з ним. Я кажу: “Та яка фотографія? Ви ж бачите, я в такому вигляді!” На мені було три светри, троє штанів, домашній одяг. Я дуже тепло була одягнена, бо я замерзала. Я виглядала, як дівчинка, біля цього кремезного велетня, нашого військовослужбовця ЗСУ! Вони пішли, сказавши, що все буде добре. І тільки потім я подумала: чому ж я не попросила його, щоб він цю фотографію перекинув мені на телефон, щоб вона залишилась у мене! Це ж історія!
І згодом, коли я вже працювала директором ліцею, відновила навчання, то весь час мріяла: має так трапитись, що я знайду те фото, я знайду того військового. І уявляєте, у 24— му році вийшов документальний фільм про бригаду, яка визволяла Куп’янський район. Є епізод із цим військовослужбовцем, він тоді командиром був того батальйону, я вже не пам’ятаю, як називається… І він розказує про те, що він мав змогу зустрітися з директором школи, яка побувала на підвалі, і в нього навіть є фото. І він те фото вставляє в цей фільм. Уявляєте? Це просто напевно якісь сили Божі допомогли у цьому! І я така була рада! Люди радіють, що отримують якусь винагороду чи зарплату, а я раділа від того, що я знайшла цю людину. Він згадав про мене, про нашу розмову, про те фото історичне. Адже це, дійсно, історія, моя особиста історія…
***
Після полону Лариса Фесенко відродила ліцей. З тими людьми, які зрадили Україну, працювати не стала — знайшла нових вчителів. Довго не виїжджала з обстрілюваної Куп’янщини, але жити там стало неможливо.
Навчальний заклад успішно працював онлайн — до уроків доєднувалося дев’яносто учнів — хто з Європи, хто з харківських гуртожитків, де сьогодні живе чимало переселенців. Але з липня 2025 року діяльність ліцею була призупинена: з п’ятьох ліцеїв Курилівської громади залишили один — Глушківський — “з метою раціонального використання бюджетних коштів”. Тепер Лариса Фесенко викладає англійську в одному з навчальних закладів Харкова. Лауреатка Global Teacher Prize Ukraine в номінації “Незламність” і Міжнародної премії імені Анни Лінд від Міністерства закордонних справ Швеції, жінка, яка не зламалась.
