Павлоградський пошуково-рятувальний кінологічний загін “Антарєс” відомий не тільки в своєму місті, а й далеко за межами України. Собаки цього підрозділу багаторазові учасники Чемпіонату світу та мають цілу низку важливих нагород. У грудні 2025 року одна з собак загону отримала звання “Собака Герой України”, і це вже не перший “учасник” “Антарєсу” який має відповідну відзнаку.
Керівниця павлоградського загону “Антарєс” Лариса Борисенко не одразу може підрахувати, скільки саме часу вона працює з собаками. Проста відповідь — чи не все життя. А якщо точніше, то 43 роки. Все почалося зі ще радянського кінологічного клубу, де Лариса разом зі своїм улюбленцем здавала спортивні нормативи та дізнавалася про особливості дресування та взаємодії з собаками. Все змінилося, коли у 2004 році, вже маючи великий досвід в кінології, жінку попросили взяти участь у пошуках людини, яку вважали зниклою.
“Тоді у нас не було атестованих, професійних саме пошукових собак. Я чесно про це сказала — я та мої собаки не є експертами в цьому. Але людина, що звернулася до мене сказала: ми нічого не втрачаємо, давайте спробуємо. Мої собаки тоді мали хороші спортивні показники, а там є дисципліна “слід”. Ми вирішили спробувати. Далі, з одного боку, я опинилася у центрі трагедії, яка розгорталася в одній з родин, де шукали зниклу людину. І це було боляче спостерігати. З іншого боку моя собака майже миттєво дала результат: вона взяла слід, показала певний шлях, а далі дуже наполегливо вказувала, що слід йде у воду. Згодом було викликано водолазів, які знайшли тіло”, — згадує Лариса.
Попри те, що перший подібний досвід виявився емоційно складним, жінка вперше зрозуміла, що хотіла б робити нові кроки зі своїми собаками, вже не тільки у профільному спорті, а й у допомозі при пошуках. Керівниця загону каже, що вона відчула, що відсутність інформації, невизначеність, можливо, ще гірше для близьких, ніж конкретна інформація про втрату близької людини.
Станом на 2014 рік, коли розпочалася російська агресія, зокрема на сході України, “Антарєс” вже пройшов чималий шлях в галузі пошуку та порятунку людей. В перші ж тижні та місяці значна кількість команди загону долучилася до захисту країни на фронті, значна кількість “антарєсівців” мали досвід участі в АТО. Згодом, майже випадково, Лариса познайомилася з керівником та швидко доєдналася до ініціативи “На щиті”, яка системно займалася пошуком загиблих українських захисників. Вже тоді собаки Лариси показали чималі успіхи. Ситуацію, коли вдається знайти загиблого захисника, Лариса називає “повернення душі з небуття”. Вона не каже “Наші собаки знайшли тіло”, вона називає подібні випадки “вдалося повернути душу”.
“Я залишилася, бо знала, що я потрібна своїй країні” — як загін зустрів повномасштабне вторгнення
В перший же день повномасштабного вторгнення Лариса отримала понад десяток пропозицій від західних колег про евакуацію до європейських країн. Станом на тоді “Антарєс” вже мав дуже впізнаване ім’я, а його керівниця мала значний авторитет, зокрема і як автор навчальних програм та систем роботи із собаками. Жінка зізнається, що в Європі світ кінології набагато більш розвинутий, а фахівці мають значно кращі умови роботи та грошеве забезпечення. Лариса могла погодитися залишити Україну, що гарантувало б їй швидке кар’єрне зростання, безпеку та грошеву перевагу. Проте, і вона особисто, і команда загону ухвалили рішення залишатися в Україні. Жінка каже: “Я знала, що буду потрібна своїй країни”.
Попри те, що команда та собаки мали досвід роботи в зоні проведення АТО, масштаби завдань та загроз, з якими довелося зіштовхнутися в перші тижні війни були непорівнянно більшими. Лариса згадує перший виїзд, коли окупанти завдали удару по залізничній інфраструктурі її рідного міста Павлоград.
“Я чула вибухи, тоді ще було дуже страшно. І тут я бачу дзвінок, на телефоні було ім’я та номер тодішнього керівника ДСНС. І я зрозуміла, що ми маємо їхати. Я знала, що цей момент настане, я залишилася саме для цього, але тоді було страшно навіть зняти слухавку. Проте ми виїхали вночі. Це був перший випадок, коли ми побачили значні руйнування у рідному місті, коли ми не впізнавали локації, де були десятки разів, сотні разів. В таких умовах був перший та кілька перших виїздів”, — пригадує Лариса Борисенко.
Окрім роботи “на прильотах” пошуково-рятувальний загін брав участь у роботі на звільненій Київщині. Жінка з трудом згадує ті часи. Собаки “Антарєса”, зокрема, перевіряли місця базування російських окупантів та знаходили закатованих і вбитих українських цивільних.
“Я вже тоді багато бачила на Донбасі, так мені здавалося. Але я не могла собі уявити, що ми побачимо на Київщині. Ми заходили тоді, коли в багатьох місцях ще зберігалися умови проживання окупантів. Ось тут вони їли, спали, досі залишається якесь їхнє безрозмірне взуття, якісь речі, а за 5-10 метрів від цього місця, де вони жили, ми знаходили тіла вбитих. І вони були поруч не один день, а імовірно тижні. Під кінець робочих днів, тоді, ми навіть не могли розмовляти всередині команди. Серед нас була професійна слідча з Луганщини, людина яка теж чимало бачила за час роботи, а потім доєдналася до нас. Але навіть вона була в шоці”, — пояснює керівниця загону.
Згодом досвід загону та навіть собак значно підвищилися. Зараз команда працює “як годинник”. У 2023 та 2024 році команда працювала майже на усіх великих “прильотах” по цивільним об’єктам Дніпра та Запоріжжя. Згадується і 14 січня 2023 року, коли російська ракета влучила в житловий будинок у Дніпрі, зруйнувавши цілий під’їзд. Та атака призвела до загибелі 46 людей, зокрема дітей. Велика кількість цивільних отримала травми. Ця атака досі є однією з найкривавіших проти цивільного населення під час повномасштабного вторгнення не тільки у Дніпрі, а й в Україні в цілому. Загін “Антарєс” працював біля будинку близько доби, собаки позначили чималу кількість місць, де знайшли тіла та рештки тіл загиблих.
“Ми тоді не могли відійти, постійно могла бути потреба опрацювати нову ділянку. Я дуже добре пам’ятаю цю ніч. Фактично я повзала там на колінах, по цих завалах, разом з собаками. Поки працювала одна група, інша чи то не спала поруч на землі. І так ми змінювали один одного. Але ми дали багато інформації”.
“Перші кілька годин мови про те, що я буду жити, не було взагалі” — як керівниця загону Лариса була за крок до смерті
Робота в умовах постійних обстрілів, а також на територіях, де раніше перебував ворог чи велися інтенсивні бойові дії, створюють неабиякі загрози, як для собак, так і для команди загону. У березні 2023 року Лариса Борисенко отримала важкі поранення під час місії з пошуку загиблих українських захисників на Харківщині. Кілька годин лікарі не вірили, що її вдасться врятувати.
“Це була звичайна робота. Ми мали перевірити певну посадку, до нас там вже працювали інші групи, тож вона навіть вважалася відносно безпечною. Це точно не найскладніша чи найнебезпечніша задача, яку ми виконували, це було щось на кшталт нашої стандартної роботи. Тоді я відпустила собаку перевірити невеличку канаву, що, як стало відомо пізніше, врятувало її життя. Ми просто рухалися на певній відстані і я почула дивний звук. Насправді я майже одразу зрозуміла, що це, бо ми проходили відповідні навчання і я була знайома з подібним. Але якось інстинктивно навіть встигла запитати, що за звук”, — згадує Лариса.
Через кілька секунд пролунав вибух. Керівниця загону зачепила протипіхотну розтяжку, яку залишили російські окупанти. Жінка одразу почала втрачати велику кількість крові, навіть попри 3 турнікети які одразу було накладено на постраждалі кінцівки. Інші члени групи намагалися здійснити якомога швидшу евакуацію.
“Мене привезли дуже швидко. Водій просто не зупинявся. В якийсь момент він побачив на дорозі машину, яка заважала руху. Він був готовий здійснити таран, аби не зупинятися. І зокрема це за підсумком врятувало мене. Перші години в лікарні мови про те, що я буду жити, не було взагалі. Моїм колегам казали — ми будемо робити все, але ви маєте розуміти, що шансів майже немає. Лише за 5-6 годин з’явилася думка, здається щось може вийти, але не факт”.
Після поранення Лариса Борисенко пройшла одразу кілька лікарень, реанімаційних відділень та відділень гнійної хірургії. Основні травми припали на ноги, що значно вплинуло на її можливість пересуватися. Перші дні вона пересувалася на кріслі колісному, а потім кілька місяців не могла навіть просто ходити по рівній поверхні без тростини. Певний час вона була переконана, що це завершення її професійної роботи. Проте тривала реабілітація та жага повернутися до своїх улюбленців і колег знов повернули Ларису у стрій.
Станом на грудень 2025 року Лариса Борисенко продовжує працювати в пошуковому загоні, бере участь в пошукових та навіть рятувальних місіях, маючи другу групу інвалідності. Собаки Лариси за останні роки знайшли не одну сотню загиблих, значну кількість з яких не могли “повернути з небуття” протягом багатьох місяців. Також собаки врятували кілька життів.
