Як підходили до евакуації дітей інші країни?
4-го квітня в Мінреінтеграції повідомили про початок примусової евакуації дітей на Донеччині. За планом — вивезти 126 дітей з 21-го населеного пункту, де ситуація залишається критичною. Раніше, в березні цього року, коли Кабмін схвалив примусову евакуацію дітей із зон бойових дій, під критерії застосування евакуації підпадав лише Бахмут.
Евакуація здійснюватиметься у супроводі одного з батьків або законного представника. У повідомленні міністерства зазначається, що діти будуть забезпечені безкоштовним прихистком, соціальними гарантіями, гуманітарною допомогою і психологічною підтримкою. Відмовитися від евакуації батьки не можуть.
Крім того, 14-го квітня до парламенту було внесено законопроєкт #9207 про внесення змін до Закону України “Про правовий режим воєнного стану” щодо засад обов’язкової евакуації дітей. У ньому пропонується доповнити закон статтею 18, де визначити правові засади евакуації дітей. Серед пунктів статті, наприклад, є такий, що вкотре наголошує на примусовості евакуації: їй в умовах воєнного стану підлягають діти, які перебувають у населеному пункті в місцевості, де ведуться бойові дії, а відмова батьків від евакуації не допускається.
Харківська правозахисна група пропонує вам познайомитись із тим, як до евакуації дітей підходили інші країни, що опинялися у стані війни.
Британія під час Другої світової війни
На початку війни британська влада організувала евакуацію понад мільйона дітей із міст на півночі Англії та Шотландії до безпечніших місць на півдні країни. Евакуація була добровільною, але страх перед бомбардуванням, закриттям багатьох міських шкіл і організоване перевезення шкільних груп допомогли переконати родини в тому, щоб відправити дітей у безпечне місце. Це була одна із найбільших масових евакуацій дітей в історії.
Евакуація розпочалася 1-го вересня 1939-го року і отримала назву “Щуролов” на честь казки братів Грімм, де музикант, якого ошукали, відмовившись виплатити винагороду за позбавлення міста від пацюків, за допомогою чаклунства вивів за собою з міста дітей.
Батькам дітей було наказано зібрати дітям у дорогу протигаз, змінний одяг та теплі речі, та привезти їх на станцію. Того ж дня потяги почали розводити дітей по інших містах. Більшість евакуйованих дітей відправляли до маленьких міст та сіл, де їх поселяли в будинках місцевих мешканців та школах. Багато величних будинків у сільській місцевості Англії було передано для використання як дитячі садки або будинки для маленьких дітей, евакуйованих із міст по всій країні. Багато евакуйованих із міських районів ніколи раніше не бачили сільськогосподарських тварин і не їли овочів. Іноді міські діти могли використовувалися для виснажливої сільськогосподарської роботи.
Наступна хвиля евакуації відбулася в 1940-му році після нальотів німецької авіації на Лондон.
Загалом протягом 1939-1945 років було евакуйовано близько 3,5 мільйона дітей та молоді.
Громадянська війна у Греції
Конфлікт у Греції тривав з 1946-го по 1949-ий рік між грецькою урядовою армією, підтримуваною Великобританією та США, та Демократичною армією Греції — озброєним крилом Комуністичної партії Греції, яка безуспішно намагалася встановити контроль над країною. Грецьку компартію підтримували СРСР, Югославія, Албанія та Болгарія.
Під час цієї війни Тимчасовий демократичний уряд для “порятунку дітей від жахів війни” прийняв рішення про евакуацію близько 28 000 македонських та грецьких дітей із районів, яких торкнулися воєнні дії. Винятки робилися для дітей віком до двох-трьох років, які залишалися з матерями. На 1950-ий рік 5132 дитини було в Румунії, 4148 у Чехословаччині, 3590 у Польщі, 2859 в Угорщині та 672 було евакуйовано до Болгарії.
Багато років точилася суперечка щодо того, чи були ці діти примусово або насильно розлучені зі своїми батьками (як стверджували грецькі батьки), або добровільно евакуювалися зі складних ситуацій війни з освітньою метою, як стверджували грецькі партизанські сили та приймаючі країни. Згідно з урядовими джерелами, дітей могли відправляти до навчальних центрів, які мали перетворити дітей на комуністичну авангардну військову силу, щоб насаджувати комунізм по всьому світу. Грецькі історики та політики називають викрадення дітей Пайдомазомою (Παιδομάζωμα), натякаючи на османське Девширме (османська практика примусового найму солдатів серед дітей своїх балканських християнських підданих).
Через п’ять років після їхньої евакуації, після багатьох великих міжнародних ініціатив щодо сприяння їхньому поверненню, лише одна чверть дітей, деякі на той час уже дорослі, повернулися до Греції. Приблизно через п’ять років після закінчення війни Греція більше не приймала евакуйованих дітей, коли вони намагалися повернутися, бо вони вважалися підозрілими через навчання і зростання у комуністичних країнах, і влада мала побоювання, що вони мають сепаратистські інтереси, які призведуть до розпаду Греції.
Греція і досі не хоче приймати біженців, які були евакуйовані з 1946-го по 1949-ий роки. Петра Шорев, 75-річний чоловік, народжений в Едесі, який живе у Скоп’є, розповів Human Rights Watch, що хоче відвідати могили своїх батьків, але не може потрапити до Греції: “Моє серце страждає. Я поранена людина. Я не знаю, чи доживу до наступного року, щоб побачити могили [моїх батьків]. Я йду на кордон і прошуся в гості, але прикордонники мене не пускають. Я поїхав у 1944-му році. Я ніколи не отримував повідомлення про те, що греки забрали моє громадянство. Я став громадянином Югославії (тепер Північної Македонії) у 1957-му році. У мене є власність у Греції (Егейська Македонія), у Водені. Я не можу поїхати, щоб забрати її, і мені ніколи не платили за неї”.
Громадянська війна в Іспанії
Громадянська війна в Іспанії почалася 17-го липня 1936-го року, коли генерали, зокрема Еміліо Мола і Франсіско Франко, розпочали повстання з метою повалення уряду Другої Іспанської республіки. За лічені дні країна була розділена навпіл: одна зона контролювалася урядом (відомим як республіканці, лоялісти або червоні), а інша — повстанцями (також відомими як націоналісти, фашисти або білі). Війна закінчилася перемогою націоналістів 1-го квітня 1939-го року, а Франко правитиме Іспанією як диктатор до своєї смерті в 1975-му році.
Через обстріли та бомбардування сотні тисяч людей виїхали з Іспанії, щоб знайти притулок у Франції та інших європейських країнах. Серед тих, хто залишив зону бойових дій, було понад 20 000 дітей, відправлених батьками за різними евакуаційними схемами. Більшість поїхали до Франції.
У Франції прихильники ідеї евакуації створили Комітет допомоги дітям Іспанії. Вони наполегливо шукали та перевіряли потенційні сім’ї та готували приміщення, де будуть жити евакуйовані діти. В інших країнах також були створені організації для прийому дітей.
Ідея евакуації дітей не була легко сприйнята іспанськими сім’ями Організаторам довелося використовувати різноманітні рекламні технології, щоб переконати батьків евакуювати своїх дітей. Обіцянки їжі та гарного догляду вплинули на батьків, що погоджувалися евакуювати дітей, як це відображено в інтерв’ю з матір’ю, яке вона дала багато років потому:
“Через обставини, що склалися, я відправила вас трьох, але я б ніколи більше так не вчинила. Ми жили на третьому поверсі, ваш батько був калікою, у нього відняло ноги після аварії, і мені довелося нести його на своїх плечах до притулку в старому залізничному тунелі. Ми всі проводили там дні і ночі, і нам падало брудне каміння на голову. Їжі було мало, її важко було дістати, і ставало дедалі гірше”.
Якість опіки, яку забезпечували країни, дуже відрізнялися. Якщо у Франції ретельно відбиралися прийомні будинки, видавався одяг і шкільні матеріали, організовувалися відвідування дітьми місцевих шкіл, забезпечувалися покриття медичних витрат місцевою владою, проводилося звітування про благополуччя і успіхи дітей, то, наприклад, в Англії діти скаржилися на труднощі прийому та перевірки, які вони вважали небажаними та негуманними, погано організовані приймальні табори, у яких вони були змушені проживати протягом тривалого періоду, а також подальшу відсутність догляду за ними.
Планувалося, що евакуація дітей з Іспанії не буде тривалою. Хоча деякі діти повернулися до своїх батьків під час війни та відразу після неї, багато хто не зміг або не захотів повернутися і не бачив своїх сімей багато років, деякі навіть 20 років.
Евакуація дітей із Куби у 1960-х роках
Із 1960-го по 1962-ий рік понад 14 000 кубинських дітей у вiцi 4-16 років без супроводу залишили свою батьківщину, що стало найбільшим зафіксованим масовим відтоком дітей-біженців без супроводу в Західній півкулі. Згодом це явище стало відомим як “операція Пі”. Побоюючись індоктринації дітей нововстановленою комуністичною владою, батьки довірили долю своїх дітей урядовим і релігійним організаціям Сполучених Штатів.
У більшості евакуйованих дітей вже були члени родини у США, у яких вони могли жити. А тих дітей, що не мали родичів у Штатах, заселяли в дитячі будинки від католицької церкви. Звідти вони згодом потрапляли в прийомні сім’ї по всій країні.
Державний департамент у партнерстві з Католицькою церквою надав спеціальні безвізові умови для дітей, щоб безпечно приїхати до США та згодом возз’єднатися зі своїми батьками та членами родини.
Досвід дітей був індивідуальним: якщо для одних дітей евакуація не була травматичною, то інші важко почувалися в церковних дитячих будинках, а потім і у прийомних сім’ях. У дитячих будинках діти мали говорити лише англійською, тому це також викликало додаткові труднощі.
Більшість дітей возз’єдналися з батьками протягом шести місяців-року, а деяким довелося чекати кілька років.
Настанови щодо евакуації дітей
Одним із джерел матеріалу ХПГ стало есе “Евакуація дітей із зон конфлітку: міркування та настанови” Еверетта Ресслера, міжнародного консультанта і дослідника у сфері надзвичайної ситуації і гуманітарної допомоги. Есе було написане на тлі спільної місії УВКБ ООН / ЮНІСЕФ до колишній Югославії у серпні-вересні 1992-го року. Цей документ містить вказівки, яких слід дотримуватися під час евакуації дітей.
Як пише Ресслер, сторони, які розглядають евакуацію, повинні керуватися турботою про “найкращі інтереси дитини”, що є першим принципом Конвенції про права дитини.
У есе зазначені принципи, якими мають керуватися під час евакуації дітей, серед них:
- Вибір дітей, які підлягають евакуації, має бути розумним, справедливим і ґрунтуватися на їх чітко оцінених потребах.
- Професійні стандарти та спроможність евакуаційних установ / осіб повинні бути підтверджені перед тим, як вони працюватимуть з дітьми.
- Рішення батьків евакуювати своїх дітей має ґрунтуватися на повній інформації. Рішення має бути вільним і прийматися без примусу.
- Потрібно докласти всіх зусиль, щоб виконати бажання батьків. Побажання батьків щодо догляду за дітьми, культури та релігійного навчання мають бути дотримані
- Дітям повинна бути надана можливість, щоб їх думка була почута та врахована.
- Батьки або опікуни (за законом чи звичаєм) повинні дати письмову згоду перед евакуацією.
- Для кожної дитини особисті та сімейні відомості з фотографіями повинні бути записані в особистому профілі та файлі історії. Примірники цього файлу мають бути надані батькам, бути у дитини під час подорожі, залишатися у органах влади, а також у агенції, якій довірено дитину, і в нейтральній агенції моніторингу.
- Діти повинні бути переміщені в безпечні райони, якомога ближче до їхніх домівок і сімей. Місце евакуації має визначатися якнайкращими інтересами дитини, а не лише доступністю або суб’єктивними інтересами донорських організацій або сімей.
- Опікунство над дітьми повинна бути встановлена до переміщення дітей.
- Турботливі дорослі, знайомі дітям, повинні супроводжувати тих, хто евакується без сім’ї.
- Хоча тривалість евакуації може бути довгою, метою є повернути дитину батькам, як тільки це дозволить ситуація.
- Евакуйованим дітям повинні бути надані всі соціальні послуги та правовий захист, доступні дітям у приймаючій країні, які не перебувають під опікою батьків.
- Братів і сестер слід тримати разом.
- Необхідно докладати всіх зусиль, щоб зберегти культуру, мову та релігію дітей. Особливі зусилля повинні бути зроблені для того, щоб сім’ї мали однакове етнічне, мовне та релігійне походження.