Три тижні у підвалі психлікарні: Маріуполь очима Анни Казначеєвої

Аню, ви продовжуєте у соціальних мережах, YouTube шукати кадри, фотографії, як виглядає Маріуполь?

Звісно, це моє місто і мені це не байдуже. Я дуже переживаю і бачу все, що там зараз відбувається. Але, на жаль, поки Україна нічого не може змінити, щоб запобігти всьому, що вони там роблять.

Ваші рідні, близькі всі змогли звідти виїхати?

У мене є друзі, які загинули за цей час. Але, слава Богу, всі мої родичі живі і здорові.

З якою думкою ви прокинулись [24-го лютого]?

Що все ж таки почалось. Із жахом, звісно. Похолола вся від жаху. Прокинулись, увімкнули телевізор, почули про те, що почалась війна. По-перше, це здивування: “Як так можна?”. Але ж ми пам’ятаєм ще обстріл Східного у 2014-му році. І саме туди починають знову прилітати снаряди. Усі розгублені, обмінюються інформацією. Потім прилетів снаряд у район, ми це називали 6-та ділянка, але це заводоуправління “Азовсталі”. Туди прилетів снаряд. Потім прилетів снаряд, до речі, у штаб тероборони. Уже в центр міста. Поки ще є світло, ми обмінюємося цією інформацією.

Інтернет ще є, вас влада ще заспокоює, що все стабілізується. Тобто життя, хоч і повномасштабна війна почалася, ще у місті триває?

Так, ми зрозуміли, що люди запасаються провізією. Мої сусіди почали ходити в підвал і готувати собі кімнати. Там було багато кімнат. Я так дивилась на це і думала, що не піду я в підвал. Але потім і ми пішли в підвал. Тому що коли вимкнули світло, все почало погіршуватись. Частіше прильоти. І до нашого будинку почали долітати міни. Залітати осколки в приміщення. І ми почали ховатись.

Працювали переважно по ночах, чи і вдень теж?

Вони як на роботу ходили, з 6:00 ранку до 18:00 вони стріляли. Потім можна було помітити якусь перерву. Вночі були поодинокі постріли, вночі тихіше було. У нас був такий випадок, коли всі приготувались снідати, а маленька дитина закапризувала, усі пішли до цієї дитини. Прилетіла міна і осколок пролетів через усю кімнату і зрізав мені спинки стільців. Тобто в цей момент ця дитина, яка привернула нашу увагу, вона врятувала двох точно. Тому що осколок маленький, але він цю раму алюмінієву перетворює в троянду, ще й летить, на своєму шляху збиваючи все. Тобто людина для нього взагалі ніщо. Легка мішень. І ось ми всі сиділи, ці міни прямо під вікна нам летіли. Чергова міна вибила вітрину магазину. І всі мої сусіди пішли грабувати магазин.

Ви ходили з ними?

Ні, ми не ходили. Це було так неприємно, знаєте. Коли я спостерігала своїх сусідів, які починали грабувати своє місто, але я можу зрозуміти цих людей, я їх не засуджую.

Якраз я і хотів запитати: це питання виживання, чи моральний аспект для вас важливіший?

Швидко всі зрозуміли, що влади більше в місті немає.

Уже тоді зрозуміли?

Звичайно. Ось як вимкнули світло і коли люди залишились без води і воду ніхто не привіз, і хліб ніхто не привіз, — ми зрозуміли, що ми більше нікому не потрібні. Що нас обстрілюють. Ніхто за тебе більше не заступиться. Зараз кожен буде виживати так, як може. І тими засобами, якими може. І коли вибило вітрину магазину, люди пів дня походили і зрозуміли, що поліція не приїхала, охоронці не з’явились, власники магазину не з’явились, — вони полізли всередину. Перше, звичайно, що винесли, це алкоголь. У мене цілий підвал п’яних сусідів був. Ну і зрозуміло, що з часом винесли все. І почали грабувати все, що було навколо. Для нормальної людини це… Розумієте, мародерство — це вже ознака розпаду суспільства. Вседозволеність, мародерство і вбивства. Нас більше ніхто не контролює, ми можемо робити, що хочемо. Але з іншого боку, вони чудово розуміли, що місто в кільці. І більше їм ніхто нічого не дасть. Більшість того, що вони награбували, все згоріло, їм нічого не дісталось, цим людям. Просто це дало на якийсь період ще можливість їм прожити і не вмерти з голоду і від спраги.

Дуже сильно наш будинок потрапив під обстріл десь 7-го березня. Я стояла і дивилась у вікно, як мої сусіди в жаху сідають в автівки і виїжджають, виїжджають… Вішають білі ганчірки на автівки і їдуть.

Ви гадаєте, взагалі якийсь сенс був у тому, що люди вішали, умовно, білі прапори?

Я не знаю, мабуть був: вони показують, що вони цивільні. Хочуть просто врятувати своє життя. Доречі, 8-го березня в такій колоні загинула моя подруга. Незрозуміло було, коли потрібно було виїжджати і як безпечніше. Сидіти чи виїжджати. Мене більше всього зупиняло те, що у мене маленька дитина і я не хотіла опинитися в якихось умовах некомфортних. Куди я зараз поїду?

“Тероборона закінчилась разом із вимкненням електропостачання в Маріуполі”.

Але і там же не було комфортних умов?

Так, але це був наш дім. Там була вода, продукти і наче як ми захищені в цих стінах. І ми не поїхали.

Уся тероборона закінчилась разом із вимкненням електропостачання в Маріуполі. Тому що всі акумулятори розрядились, усі радіостанції втратили сенс. І все, кожен сидів у своєму куточку. І чекав якоїсь інформації. Але ніякої інформації не приходило. Я бачила, що приїжджали до нього (мається на увазі чоловік Анни, який був учасником Товариства сприяння обороні України з 2014-го року, — ред.) його знайомі у формі і запропонували переїхати на “Азовсталь”. Там наче є світло, вода і продукти. Чомусь він сказав: “Ні, ми не поїдемо, у нас тут все нормально, у нас є підвал, ми пересидимо”.

11-го березня я вже з дітьми ночувала в підвалі. А чоловік зі своїм другом у нашій квартирі. Якось вранці він спускається і каже: “Ти нагору не ходи, там військові”. Питаю: “У якому сенсі військові?”. Зайшли в нашу квартиру на другому поверсі і сказали, що це зручне місце для вогневої точки. І я вже чую якісь кулеметні черги нагорі. А я йому сиджу і кажу: “Ти документи взяв?”. Він каже: “Ні”. Кажу: “Отже, потрібно йти забирати документи”. Ми піднялися на другий поверх. Я відкрила свою квартиру і побачила посеред своєї квартири людину зі зброєю. Другий лежав ближче до балкона. Ми спитали, можна чи ні, нам дозволили зайти. Я, чесно кажучи, знаєте, у не дуже нормальному стані, у стані шоку зайшла у свою квартиру, на автоматі взяла якісь теплі куртки, рюкзак з документами, кота і донька ще крикнула, щоб я забрала ноутбук. Я все рівно більше не знала, що я ще можу взяти. Ми спустилися у підвал. Я автоматично чомусь почала одягати всіх дітей, себе. Дитина в мене 1,5 року, я його теж одягла. І стою з цією дитиною. Я не знаю, чого мені очікувати.

Тобто стрес, шок був?

Ми вже всі знали: звідки стріляють наші — туди зараз прилетить. Це знали вже всі. І я стояла і думала, що зараз буде. Не знаю, минуло хвилин 10-15, важко так сказати, ми почули не просто вибух — це був неймовірної сили гуркіт. І ми вже розуміли, що це вже навіть не “Гради”. До того часу всі знали, що таке міна, що таке Град. Найстрашніше слово було “літак”. А це був такий звук, я взагалі не могла зрозуміти, що це. Будинок старий. Ми зрозуміли, що щось прилетіло страшне в будинок. Піднявся пил. Будинок 1936-го року, уявіть — все зверху сиплеться, знизу пил піднімається. Це не підвал у сучасних будинках, а старий брудний підвал. І я зрозуміла, що я навіть нічого не бачу від цього пилу. Мій син кричав: “Мамо, я хочу жити” і плакав. А я стояла з цим малюком, я взагалі не розуміла, що я повинна далі робити. А син кричить: “Мамо, поговори зі мною, мамо, я не хочу вмирати”. А я дивлюсь на нього і думаю: “А що я можу зараз зробити взагалі?”. У мене тут цей маленький кричить. А снаряди продовжували влітати в цей будинок. Тобто це не один був, їх буо 5-6.

Кколи поступово почало все розвіюватись, я дивлюсь — на нашій розкладачці лежить вівчарка. Вівчарка забігла у підвал, повз мене пробігла, ледь мене не збила з ніг. Клубочком лежить на нашій розкладачці. Чоловік каже: “Ми горимо, треба йти”. У нас будинок стояв літерою “П” на схід. У дворі всі ховали свої автівки. Чомусь усі думали, що буде тільки зі сходу летіти. Воно так і було: летіло все зі сходу. А ці снаряди летіли з півночі. І я розумію, що я повинна вийти туди, звідки летить. Тому що під’їзд виходить на північ. Ми все взяли, що могли. Кота знайшли в темряві цій. Ми виходимо, вхідні двері під’їзду, там такі великі залізні двері були, їх повністю перекосило. Через них потрібно перелізти. І мені чоловік каже: “Біжи”. Питаю, куди, каже: “Через двір, там прокуратура, поки туди біжи”. Забрав у мене внука і побіг. А я стою, я просто боюсь. Тому що мій двір виглядає як поле переоране. Я його не бачила таким ніколи, вже снаряди зорали все поле. Цей двір, він великий у нас.

Ми чомусь думали, що ми зможемо виламати ці двері [у прокуратуру] і забігти туди. Але ми не змогли їх виламати. Почали знову прилітати снаряди. Ми впали цим усім дружнім колективом під ці двері. Тому що там хоч щось захищало.

А в прокуратурі теж вже нікого не було?

Прокуратура з’їхала дуже давно, їх давно вже нікого не було. Полежали ще під дверима в прокуратурі. Зрозуміли, що ми до неї не потрапимо. І згадали, що поруч у сусідньому будинку наші знайомі теж сидять у підвалі, дочекавшись паузи між обстрілами. Ми побігли в цей підвал. Вони нас пустили, слава Богу. Там уже були поранені, які потрапили під цей обстріл, був чоловік поранений, була жінка контужена, її вибуховою хвилею зі сходів скинуло. Ось у цьому, я б сказала, стані афекту, ми забігли. Ми зрозуміли, що наш будинок горить, що будинку в нас більше немає. Я побачила в районі моєї квартири величезну діру — більшу, ніж вікно моєї квартири. Потім мені сказали, що це танк обстрілював, але я його не бачила. Я не знаю як далеко може стріляти танк. І з якою силою.

Це вас ще не переконало готуватися до евакуації?

А все, автівки немає. Звичайно переконало, але все. Я не можу евакуюватися. Дуже багато автівок було розграбовано нашими громадянами. Пограбували акумулятори, зливали бензин. Ми намагались знайти автівку, на якій можна поїхати. Ми нічого не знайшли. Стояв там якийсь Мерседес, мікроавтобус — як мій чоловік не вмовляв нашого приятеля якось його завести, той відмовився. Сказав, що це грабіж, ми не поїдемо на цьому мікроавтобусі. І все. І ми знаходились в цьому підвалі ще днів 5. Було дуже холодно, було -10. Не було майже місця. У нас більше не залишилось ані трохи їжі; усе, що в мене було, — це пакет з дитячими речами і документи. Нас почали трохи підгодовувати ті, хто нас пустив. Але було дуже мало. Знаєте, коли ти нормальна людина і ти сам себе можеш забезпечити в цьому житті, і ти починаєш жебракувати — це дуже сильно тебе принижує і ламає. Ти розумієш, що все, більше нічого в тебе немає і ніде взяти. Тому що навкруги вже все розграбоване.

Потім було радіо. Ми знайшли старе радіо “Океан”. І чоловік весь час слухав евакуацію, він все чекав, коли оголосять евакуацію. І він сказав, що 16-го березня оголошена евакуація від Драмтеатру. І ми повинні туди йти. Ми вийшли. Сказали через Азовстальську не переходити, вона прострілюється. Через арку не йдіть — там мертві лежать, і згорівший танк стоїть. Обійдіть ось так от. Але там снайпер. І ми пішли туди де снайпер. З надією, що він не буде по нас стріляти, ми з коляскою.

“Літаки літали що двадцять хвилин. Усі боялися літаків”.

Ми все ж таки йшли. Це вже було 16-те березня, я вже була в жаху. Тому що я не впізнавала, де я взагалі. Те, що я бачила, я розуміла, що це зовсім не те. Обірвані дроти, уламки чогось валяються. Ми пройшли ще вздовж квартири, де мої батьки колись жили, я побачила, що там жодного вікна. Мене вразила автівка: основа автівки є, а верхівка на тополі висить. Я просто уявила, що вибило все ж таки вікна в моїй квартирі. Ось такі вибухи люди відчували на собі постійно і вижити там міг тільки той, хто дуже добре ховався. Літаки літали кожні 20 хвилин. Ми вже знали, що літак розбомбив пологовий будинок. Усі боялись літаків, особливо вибухової хвилі. У мене приятель, я потім дізналась, що він помер не від вибуху, а від вибухової хвилі. Він ще живий забіг у підвал. А помер через декілька хвилин, тому що всередині від вибухової хвилі порвались якісь судини. Тобто вибухової хвилі потрібно було боятися.

Психлікарня

Ми йшли, йшли. У нас був маршрут, ми так його собі придумали. Теж дворами. Люди неймовірні — вони бачили нас, намагались нам постійно щось дати. Жаліли дитину. Мало не молоко намагались мені дати. Знаючи, що вже нічого немає, яке молоко. Уже давно магазини не працюють. І так ми дійшли до лікарняного містечка міськлікарні №4. Дуже стара лікарня, стара будівля.

Далі нам потрібно було подолати відстань між лікарняним містечком і “Азовсталлю”. Це паркова зона. Ми так собі думали, що ми зараз через балку пройдемо і ми побачили літак. Літак, який ми знали, що буде щось скидати. Ми встигли забігти за будинок. І він скинув тоді бомбу не на “Азовсталь”. Там були так звані Тарутівські недобудови, закинутий мікрорайон Тарута, усі знають, хто такий Тарута. Він щось будував, потім призупинив будівництво. І ніби там сиділа Нацгвардія і йшли бої. Мені чоловік каже: “Ну що, йдемо далі?”. Я кажу: “Ні. Ми далі не підемо”. І ми забігли у ворота психіатричної лікарні. Я виросла в цьому районі. Я медсестра, я знаю, що це, куди ми забігли.

Я побачила таку незвичну на той момент картину для себе. Лікар у чисто білому халаті з вимитою головою, із зачіскою. Щоб ви розуміли, ми не мились, з другого березня ми вже брудні, тому що ми вже у двох підвалах посиділи. А вона стоїть така в норковій напівшубці, у білому халаті — я взагалі очманіла. І хворі психіатричної лікарні готують на багатті. А вона за ними слідкує. І тут забігаємо ми, така компанія, кіт вже вирвався з рюкзака, діти мої з отакими очима, у мене вигляд не дуже, візочок. Вона на нас так дивиться: “Ви звідки взагалі?”. “Ми йдемо в місто”, — кажу. “Що ви, не ходіть, я вас дуже прошу, там іде бій. Там лежать мертві люди, ви не пройдете, ви там не пройдете”. А ми ж на евакуацію, чоловік сказав, що нам потрібно на евакуацію. Ми готові були пішки йти до Запоріжжя. Вона сказала, що ми не пройдемо. Що вздовж “Азовсталі” весь час ідуть бої. Тут почався черговий обстріл. І я бачу, що стіни ходять ходуном. Страшно просто знаходитись в цьому будинку.

На ваше око, там пацієнтів багато було?

Так, вони всі були там, так. Там же не повністю психіатрія, там була наркологія, ще якісь відділення. А ця лікарка була завідувачка геронтології. Там літні люди просто лежали, вона мені сказала: “Я їх не кину. Я буду з ними до кінця, я їм потрібна”. Хоча у неї автівка стояла в гаражі в лікарняному містечку.

У них так званий робочий день вже закінчився, вони там всіх нагодували. “Ми йдемо в підвал, ми вам також радимо йти в підвал”. Ми пішли, подивились, що вони нам пропонують. Це були такі старі будівлі. Це називалось раніше майстерні для психічно хворих. Вони робили там нескладні роботи. У цьому будинку з майстернями був доволі глибокий підвал, але це не бомбосховище. Мені здалося, це ще гірше, ніж усе, що я бачила до цього. Але виходу у нас не було, вже темнішало. Тієї ночі прийшли в цей підвал люди, які знаходились у будинках на 6-ій дільниці. 6-та дільниця знаходиться перед заводоуправлінням “Азовсталі”. Вони сказали, що там все горить. Там неможливо знаходитись. Немовби з “Азовсталі” кожну ніч виїжджає наш танк, кудись стріляє та їде на “Азовсталь”. А його намагаються спіймати, скидаючи бомби з літака. Але страждає житловий масив.

Багато людей туди прибігло тієї ночі. На ранок лікар сказав: “Ні, ви не можете тут всі залишатися, це для хворих”. І вони кудись пішли, там було бомбосховище. На території цієї лікарні вони жили в бомбосховищі. А нас якось вона залишила. Не знаю, чим була викликана ця симпатія; мабуть, вона пожаліла нас із малою дитиною. І ми почали обживатися у цьому підвалі.

Скільки ви там прожили?

Ми там прожили з 16-го березня по 8-ме квітня. Майже місяць. Так. Спочатку можна було якось ще переміщуватися по лікарняному містечку. Наша ціль була знайти їжу і підгузки для дитини. Тому що без води доглядати за дитиною дуже складно. Ми знали лікарів, мої діти і ми всі лікувались у цій лікарні все життя. Анатолій Казанцев, завідувач інфекційного відділення, він нас упізнав, він дав нам усе, що ми просили, добре і тепло з нами поспілкувався. І через два дні його вбило осколками Града. У малюка почався пронос, я чоловіка попросила сходити за ліками, і він приходить і каже: “А Казанцева вже поховали медсестри в палісаднику”. Він вийшов кудись, прилетів Град і його вбило уламками, він помер. Його хотіли скласти в загальний коридор, де всіх складали, у хірургічному корпусі, але медсестри його забрали і поховали. Так само потім загинув завідувач терапії. Який поїхав по воду для хворих. Трошки нижче була пожежна криниця. Наші психи туди постійно ходили по воду, нам приносили. Вони туди поїхали, потрапили під обстріл. І ця машина в кюветі пролежала до травня, вони там удвох були. Усі, хто переміщувався, усі гинули.

Евакуація

Але вибиратися треба було?

Так, але тоді неможливо було.

Я розумію, але що далі? Як, усе таки, ви змогли?

Нас росіяни евакуювали. Ситуація погіршувалась із кожним днем. Люди в цей підвал прибігали з усієї округи. Нас там було вісім родин. З дітьми, з бабусями. І потім ще психіатрія посеред цієї війни роздає паспорти хворим і кажуть: “Ви вільні, ви можете йти”. А куди вони підуть? Вони до нас прийшли. Ми жили цією комуною. Мій чоловік зробив піч під землею, тому що у двір почали спочатку прилітати міни, а потім вони просто перепахали весь двір, туди не можна було виходити. І ми готували, там було приміщення з вікнами вниз. Ніде не було вікон, а там були вікна, які йдуть під землю. Він там змайстрував піч із системи вентиляції. Така піч: виходить у вікно труба. І ми всі готували на цій печі. Ми годували психічнохворих, тому що вони хотіли їсти, про них ніхто не піклувався.

Аню, ваше перше спілкування із росіянами, хто це були? Це були ЛНР, ДНР?

Ні, це була російська армія.

Росіяни безпосередньо, чи із Чечні хто?

Це були росіяни. Я думаю, що це була їхня армія.

Коли вони прийшли?

Вони прийшли 8-го квітня, спустились до нас у підвал. Уранці, світло вже було. Сказали: “Порахуйте, скільки вас тут”. Ми сказали скільки нас тут. Вони сказали: “Через 15 хвилин щоб усі стояли нагорі, будемо йти, тому що тут скоро буде дуже гаряче”. А потім ми дізналися, що головний корпус психіатрії вони 7-го ще евакуювали. А до нас 8-го дійшла черга. Спочатку ми пішки йшли метрів 600, гуськом, я коли вийшла і побачила лікарняне містечко, я взагалі його не впізнала, там не було жодної вцілілої будівлі. Усе було згоріле, зруйноване.

А з вами росіяни поводились достатньо нормально?

Так, вони нас ніби опікали навіть. Намагались допомогти старим людям. Там же неможливо було йти, все вже переоране, під ногами все, що хочеш. Вони нас вишикували в колону. Одні стояли на початку колони, інші в кінці колони. Вони перемовлялися по рації, нас наче охороняли, наш вихід. Щоб обстрілу не було. Тому що на той час — це вже була лінія фронту. Туди постійно прибігала то українська армія, то ці прибігали. Приносили зброю, стріляли. У відповідь стріляли в них, а ми сиділи під землею та все це слухали. З жахом уявляли, що зараз загориться те, що над нами, та ми вибіжимо під цей обстріл.

Вони нас довели до музичної школи Лівобережньої, сказали зайти туди. Ми коли зайшли в цю музичну школу, їх там було дуже багато, вони там ховались. Піаніно розставили навколо вікон. Ми там побули хвилин 20. Сказали, що підігнали автобуси: ми повинні виходити та сідати. Це були як старі швидкі. Вони нас в цю швидку всіх, спустили нас до Виноградного, це недалеко від нашого району.

Почали нас висаджувати в цьому Виноградному. Я вийшла та побачила величезний триколор над сільрадою. Це, звісно, було жахливо. Навкруги купа їхніх волонтерів, якась організованість. Коли ми вийшли з цього мікроавтобуса, вони побачили мою дитину, яка повністю чорна. А ми чорні були всі, тому що палили ці лампадки з олії та ґнотів. Ми були дуже брудні. Вони в такому жаху побачили цього малюка. Він сам білий, шкіра біла, але весь чорний. І вони нас відправили до лікаря: схопили нас і без черги віднесли дитину до педіатра. Ми всі туди пішли, близько години пробули у цього педіатра. Нас записали, дітей всіх подивилися. Дали нам візочок, суміші якісь і сказали: “Йдіть до волонтерів, вони вас нагодують”. З одного боку, це був щасливий день, тому що я можу сидіти на сонці та не нагинатися від вибухів. А з іншого боку — цей жах, коли ти розумієш, що це вже не твоя територія й страшно.

Нам лікар сказав, що ми всі повинні пройти фільтрацію, бо ми не виїдемо. Виїжджати один шлях — це до Безіменного, Новоазовськ. Тобто, це на ту територію. Але треба пройти фільтрацію. А чекати фільтрацію два тижні. А де її чекати два тижні? Спитайте в сільраді. Ми вийшли, сіли на сонечку. Сидимо, дивимось на це все. Дуже багато людей, вони багато туди людей звозили. Найголовніше, що поки ми вийшли від цього лікаря, нашу психіатрію вже увезли. Вони ж нас не переписували, вони нас загубили. Тобто психічнохворих відвезли до Донецька, а ми сидимо та не знаємо, куди нам подітись. Тут це палаюче місто, яке ми бачимо. Там два тижні черга на фільтрацію.

Але я розумію, з вами був чоловік, який має відношення до територіальної оборони, і син.

Моєму сину 12 років. Ніхто нічого не питав, навіть документи не перевіряли. Чоловік до того часу виглядав уже як дідусь. Сива борода, сиве волосся, заросший. Ніхто його не питав, хто він і що він. Чоловік і чоловік, дідусь якийсь.

Куди вони вас вивезли?

У Виноградне до сільради вони нас привезли. І ми згадали, що у нас є дача у родича за три кілометри, на цьому ж узбережжі. Чоловік сходив подивився, дача ціла. Ми пішли на цю дачу. На шляху взяли у людей інструменти і виламали двері. Після того, що я побачила в Маріуполі, мені вже було не соромно виламати двері. Прибігли сусіди, ми сказали: “Ми родичі такого то такого”. Вони сказали: “Добре”, і принесли нам продукти. Тобто нікого не збентежило, що ми зайшли на дачу і виламали двері. І ми жили на цій дачі днів 7-8. З однією великою метою: якнайшвидше звідти поїхати.

Як ви оминули фільтрацію?

Нас ходили перевіряли весь час. Весь час приходили і ледве не забрали мою доньку. Вони ходили через день перевіряли у нас документи. А потім чоловік згадав про свого приятеля який живе у Сопиному, пішов до нього, той сказав: “Якщо ти мені допоможеш полагодити ворота і ми дістанемо старого Москвича, то я вас вивезу”. А Москвич був, пиріжок його називають, — вантажний старий Москвич. Вони ходили три дні ремонтували ворота, обладнали цього Москвича. А потім вони взяли дозвіл, там була комендатура так званого Південного фронту. На добу нашому знайомому надали дозвіл, щоб він їхав із Сопиного до Урзуфа. Чому до Урзуфа — в Урзуфі бабуся мого зятя. Нам потрібно було з’явитися, бо нас там уже в розшук подали. Ніхто не знав, де ми.

Хто розшукував?

Зять розшукував, мама його, сваха. Усі чомусь думали, що нас вже немає. Не було ж зв’язку ніякого. В один з днів, десь 15-го квітня, ми поїхали в об’їзд міста. Через місто було не можна. Було дуже багато блокпостів. Десять, якщо не більше, і вони всі перевіряли нас, наші документи. Ми жили ще тиждень у цієї бабусі. Думаючи, як нам все ж таки поїхати до Запоріжжя, тому що навкруги всі повинні були пройти фільтрацію. Це коло звужувалось і я не розуміла взагалі, куди це все дійде: скоро без фільтрації ти не зможеш взагалі нічого зробити. Сваха моя знайшла нам автівку. Ніхто з наших приятелів з Запоріжжя до нас не зміг проїхати, не знаю чому. А вона нам знайшла автівку в Мангуші. І ми на цій автівці виїхали.

Без фільтрації?

Без фільтрації. Там була задача така: був блокпост на дорозі між Урзуфом і Бабах-Тарамою, там виставлявся тимчасовий блокпост о 6:00 ранку. Ціль була пройти проїхати цей блокпост до 6:00 ранку. Це був останній блокпост Донецької області. А в Запорізькій області фільтрацію не питали. І ми це зробили. Ми коли отримали автівку, а це був вантажний Ford Transit, вони там мабуть не поспішали з цим блокпостом і ми проскочили його. Дивлюсь, чоловік націлений на Запоріжжя.

Так виглядають янголи

І тут черговий блокпост, там чеченців я побачила. Перед Токмаком, мені потім сказали. Вони прошманали цю автівку всю. Усі сумки. А потім кажуть: “Завантажуйтесь назад, дороги до Запоріжжя немає”. Як це немає? “Отак, їдьте назад”. Це був шок. Ти ж не будеш сперечатися з людьми з автоматом. І ми розвернулися, подумали, що нам робити. Поїхали, проїжджаємо село Зеленівка. І мій чоловік каже: “Дивись, прапор український”. Як український, тут чеченський блокпост, тут прапор український? І він їде до цього прапора, питаю: “Чого туди їдеш?”, він каже: “Не знаю”. І їде, став під цим прапором і стоїть. Кажу: “Що ми тут робимо?”. Сільрада, пошта все закрите, кажу: “Поїхали”, він каже: “Добре, поїхали”.

Тут якийсь чоловік біжить через дорогу, руками махає, А ми не розуміємо, нам бігти чи чекати його. Він підбігає і питає: “Вас розвернули? Тримайте мапу, їдьте по цій карті”. Скриншот гугл-мапи. Я на нього дивлюсь, питаю: “Там можна їхати?”. Він каже: “Так, люди поїхали, вже, усі їздять”. А я на нього дивлюсь і думаю: “Я зараз запам’ятаю, як виглядають янголи”. І ми поїхали, звернули на цій Зеленівці; звісно, заблукали. Йому перетелефонували, він каже: “Стійте на місці, ще 4 автівки поїхало”. У цій колоні перший був волонтер. Він вів нас такими дорогами, що ми б самі ніколи не поїхали. Ми просто не знали про їхнє існування. О шостій ми були вже в Оріхові.

Ви кажете, до вас більш-менш нормально ставились росіяни, але ви все одно поїхали на Запоріжжя.

А куди ж мені їхати, я туди не поїду. Я їх ненавиджу, це вороги. Хороших слів немає. Це ненависть. Вона ніколи не скінчиться.

Це люди, які прийшли на нашу землю і вбивали нас, знаючи, що там ціле місто людей, вони засипали їх снарядами і ніхто не думав, що буде з нами.

Так, я розумію, що це війна і без міських боїв не може бути війни. Я навіть не ображена на керівництво нашого міста: вони теж вели себе так, як їм хтось казав, як потрібно казати містянам. Але хто почав війну? Росія почала війну. Хто взяв у кільце місто? Україна вже нічого не могла зробити із цим кільцем.

Ви вірите, що покарання буде?

Так. Так, я вірю, в те, що Маріуполь відвоюють. Що Україна поверне свої кордони. І що світова спільнота все ж таки притягне Росію до відповідальності. Я не знаю, що буде з Путіним, я не хочу про це думати. Я б його віддала на розтерзання тим людям які все це пережили в Україні, усі ці жахи. Але мені здається, наші люди навіть бруднити руки не будуть.

Аню, ви змогли облаштуватися тут у Львові?

Так, нас запросили знайомі чоловіка. Він і зараз працює.

Я маю на увазі за професією.

Мені дуже важко, я своїх клієнтів напрацьовувала майже 20 років. Тут у мене маріупольки, які мене знайшли, і трошки місцевих. Я орендую невеликий кабінет. Планую все ж таки йти в салон на відсоток. Важко все відновлювати, але доведеться — усе з нуля.

Інтерв’ю опубліковано за фінансової підтримки чеської організації People in Need, у рамках ініціативи SOS Ukraine. Зміст публікації не обов’язково збігається з їхньою позицією.