‘Мама померла на сходах підвалу’, — Михайло Іванов, Маріуполь

Війну можна було побачити та почути з вікна

Останні вісім років війна, вона була завжди поруч. Її можна було побачити та почути з вікон багатоповерхівок на східних околицях. Гриміло в Широкиному, і це було кожен день. Але останні пару тижнів перед повномасштабним вторгненням оце все почало якось нагріватися. Я, звісно, не вірив, вважав, що нічого не станеться, все буде гаразд.

24-го лютого було дивне відчуття. Здавалося, що все має початися з Маріуполя, але в Маріуполі в цей день було порівняно тихо. Вибухи у Рівному, біля Львова, як це можливо? Це ж далеко! Все ж повинно було бути у нас, а не там. Незабаром ми усвідомили, що це наша нова реальність.

Перші прильоти у нашому районі сталися 25-26-го лютого. Це ще були поодинокі постріли. Але поступово ставало все гарячіше, почало прилітати поряд. Невдовзі ми зрозуміли, що біля 30-ї школи вже точилися важкі бої. Там було гучно — і ці звуки наближалися. Спочатку 47-у школу, а потім пологовий будинок почали бомбити з авіації. Десь з третього березня навколо нас стало дуже гаряче, а 16-го березня мене поранило.

Раптом все сіре перед очами

Був напрочуд тихий день, ніяких бомбардувань зранку не було. Я подивився на годинник, вирішував: чи починати готувати обід. Подумав, що ще зарано, треба почекати. Пішов до сусіда, який вже почав розпалювати вогонь, сів біля нього, ми про щось розмовляли.

Потім, як це буває в кіно, раптом все сіре перед очами. Я приходжу до тями від свого крику. Я розумію, що кричу, але власного голосу не чую. Таке відчуття, ніби несподівано тебе вдарили великою колодою. Я намагаюся бігти, одразу ж падаю, розумію, що бігти я не можу. Щось з ногою. Обстріл продовжувався, але всі наступні снаряди пролетіли далі. Не знаю, що це було, можливо, це перший промах? Чому вони вирішили вистрілити у подвір’я — незрозуміло. Сусід побіг ховати сім’ю у підвал. З ним була дружина, мама та двоє дітей. Він побіг до родини, а я поповз ховатися за гараж, щоб якось укритися. Десь за п’ять хвилин обстріл закінчився.

Це був якийсь не дуже великий снаряд, бо прилетіло, як я розумію, метрах в трьох-п’яти, але ми вижили. Це вже диво. В мене був відкритий перелом лівого стегна, опіки та пошкоджене вухо. Стали вирішувати, що робити. Сусіда теж трохи поранило, побило ногу осколками. Вирішили, що поїдемо до першої міської лікарні.

Сусід сів за кермо власного авто. Мене на ковдрі запхали всередину, примотали дошку до ноги, щоб якось зафіксувати. З нами поїхала моя мама. Це, напевно, була найстрашніша подорож у моєму житті. Я вперше побачив, що відбувається у місті. Я був абсолютно при тямі. Пам’ятаю, як кричав: “Дайте мені закурити, зараз доїдемо, все буде добре”.

На чолі написали моє прізвище та ім’я

У лікарні було дуже багато людей, які змогли [туди] дістатися. Мене якось витягнули з машини, і нас прийняли. На чолі написали моє прізвище та ім’я, щоб у разі чого мене можна було ідентифікувати. Наступного дня зробили операцію. Мені встановили апарат зовнішньої фіксації: суто для того, щоб залишити мою ногу на місці. Велика дяка лікарям, за те, що вони це зробили. Умови були дуже жорсткі. Між обстрілами, без рентгену, за відсутності електрики вони зуміли встановити цей апарат. Хоч наркоз був і не дуже гарний, бо першу половинну операції я все відчував. Але велика дяка за те, що у мене є нога. Як я зрозумів, усім, хто приїхав після мене, кінцівок вже не лишали. “Ампутація” — це було перше слово, яке там лунало. Травми у людей були дуже серйозні.

Ми залишилися з мамою в лікарні, вона мене доглядала та допомагала. Ситуація навколо ставала дедалі гіршою, ми розуміли, що обстріли стають все ближчими до лікарні. Перший дуже серйозний обстріл стався 27-го березня. Це був день театру і я вперше почув, що розбомбили Драмтеатр, хтось прийшов з центру і розповів про це. В той день по лікарні прилетів добрячий залп “Градів”. Загинув один хлопець і було багато поранених.

А 30-го березня почався страшний обстріл лікарні — її просто розносили. Кожні п’ять хвилин упродовж двох-трьох годин прилітало щось важке. Наш корпус було рознесено вщент. Це було цілеспрямоване знищення лікарні. Хто міг, той побіг у підвал, де сховище. Хто не міг — лежав і чекав. Ми з мамою просто лежали та чекали, бо пересуватися я не міг.

Коли обстріл закінчився, ми знайшли інвалідний візок. Головна проблема була в тому, що я не міг згинати ногу, вона завжди була пряма. Якось вдалося сісти, й ми поїхали до того сховища, дорогою розгрібаючи уламки та скло. Вхід був на першому поверсі — й униз до сховища вели сходи. Але місця там не було, люди вже сиділи на цих сходах. Тож ми сіли навпроти дверей, від моєї ноги до входу було кілька сантиметрів. Це була уявна безпека, але нічого кращого не було. Два дні я так і сидів, підставивши під ногу якусь табуретку. Вже було скрутно з водою та їжею. Згодом вони почали розносити лікарню остаточно. Більш швидкі [люди] вже вийшли, ми з мамою передостанніми якось виповзли з цього підвалу і поїхали в інший. Це теж було не дуже легко. Люди почали говорити, що треба йти з лікарні зовсім. По ній били декілька днів поспіль і це було цілеспрямовано.

Моя мама померла на сходах

Ніч з другого на третє квітня я провів, сидячи на великому рулоні утеплювача з ногою на якомусь стільці. Вранці з підвалу вийшла перша група людей. Що з ними — я не знаю. Ми з мамою вирішили, що наступного дня вже і ми підемо. Люди розповідали, що “Пентагон” [народна назва району Маріуполя — прим. авт.] вже розбомблено і там тихо, його зайняли чеченці. Ми хотіли дістатися додому або хоч куди, бо лишатися в лікарні вже не було ніякого сенсу.

Четвертого квітня зранку почала збиратися наступна група, вони дочекалися затишшя і пішли. Я кажу мамі: “Бери візок і теж підемо”. Вона починає метушитися, біжить витягувати цей візок, і я не знаю, що сталося, ніхто вже не поставить діагноз. Може, це серце, а, може, щось інше. Їй стає погано, вона падає і впродовж години моя мама помирає на сходах цього підвалу. Допомогти їй було нікому. Години дві ми вмовляли людей винести її тіло на вулицю. Про поховання ніякої мови вже було. Її поклали на каталку та вивезли на вулицю.

У нього автомат, а в тебе нога зламана

П’ятого квітня ввечері до нас прийшла медсестра з лікарні та сказала, що наступного дня о дев’ятій ранку буде евакуація. Нас було 14-ть людей і всі з серйозними ушкодженнями. Вивозили нас дуже довго, це були “ДНР”-івські солдати. Вантажили нас біля іншого корпусу. До нього мене везли на візку для якихось вантажів. Ти їдеш, а навколо все розбомблено, за пів метра стирчить труба від якогось снаряда. Десь бабахає. Але ти розумієш, що якщо вони організовують цю евакуацію, то хоча б їхні не будуть стріляти.

Ми всі були вже в такому стані, що якби до нас прилетіли марсіани й сказали: “Ми забираємо вас на Марс і будемо робити експерименти”, — то ми б погодились. Аби не лишатися тут. Ніякого примусу не було й потрібно. Усі сказали: “Вивезіть нас із цього пекла, бо це вже було неможливо”.

Солдати, що нас вивозили, були з Донеччини. Вони були справді впевнені, що вони нас звільняють. Так і казали: “Ми вас звільняємо”. Вони поводилися більш-менш коректно, бо дійсно в це вірили. “Ми вас звільняємо”. А ти ж не будеш казати, що ти про все це думаєш, бо в нього автомат, а в тебе нога зламана.

Зараз я перебуваю на лікуванні у Великобританії. Можливо, через обставини отримання травми та тих умов, в яких мені надавали першу допомогу, я отримав багато ускладнень. Авжеж, треба сказати, що на той момент лікарі зробили все, що було можливе, але їхні можливості були мізерні. Мені зробили дві великі операції в Латвії. Спочатку повністю перезібрали ногу та встановили металеву пластину, бо я втратив шматочок кістки. Поки нічого не робили з вухом, на 50% лівим вухом я нічого не чую. Процес лікування досі триває.