‘Було видно, що місто просто знищують’, — Павло Пономаренко, Маріуполь

Павло жив зі своєю великою сім’єю у власній квартирі на лівому березі Маріуполя. Старшій доньці Поліні — 18 років, середній Умілі — 13 років, молодшому Тарасу — 10. Важливою частиною їхньої родини був звичайний вуличний кіт-розбишака, на ім’я Гоген. Діти ходили до школи, дружина Надія працювала на виробництві у відділі кадрів, Павло — інженером на заводі “Азовсталь”. Та робота — це лише засіб, щоб дбати про родину, а головною пристрастю Павла було мистецтво. “Два дні працюю на заводі, а два дні я художник, ходжу до майстерні малюю”, — так описує своє буття митець. Тривожні новини початку 2022-го року, звісно, втручалися у звичний життєвий ритм Павла: — завод — майстерня — дім. Але він не готувався і не очікував того, що станеться.

Розкажи, як ти зустрів 24-те лютого?

24-го лютого я здавав нічну зміну на заводі. Хлопці змінники прийшли о сьомій, сказали, що на вулиці чутно, як стріляють. Мені здавалося, що все буде як раніше, трохи постріляють і на тому все скінчиться. Я поїхав додому, потім до майстерні. Працювати до майстерні я їздив до 27-го лютого, якщо правильно пам’ятаю. Потім, коли транспорт зупинився, мені довелося залишитися на ночівлю у майстерні, а додому повертатися пішки.

Розкажи, що відбувалося за вікном на лівому березі?

На початку березня вже було сильно чутно постріли, і були прильоти до нашого району. Народ ходив у пошуках їжі, всюди були великі черги. Вода ще була, газ ще був, а от електрики вже не було. Може, ще була 3-го числа, але я вже не дуже пам’ятаю. Крамниці ще стояли, деякі навіть працювали, але з доставлянням їжі вже був напряг. Давали, як-то кажуть, по буханці хліба в руки.

Потім ви опинилися в центральному районі?

По району їздив екіпаж патрульної поліції, пропонували охочим евакуюватися, вони вивозили всіх. Ми погодилися. Швиденько зібралися, хвилин 10-15 в нас було. Поїхали двома ходками: спочатку відправив дітей з дружиною, потім сам. Привезли нас до супермаркету, де райадміністрація. Поруч було бомбосховище, там побули десь години дві чи три. Людей було багато, навколо лунали дуже потужні обстріли, дуже було страшно. І потім ті ж самі поліціянти, але вже у великих автівках, вивезли нас до центру.

Куди вас привезли після того?

Нас привезли до гуртожитку ПДТУ біля лікарні “Адастри”. Розселили, поверх у нас був, здається, останній. Але ми там недовго побули, навіть години не пройшло. Піднялися нагору, а там величезні старі вікна, все так тремтіло, що можна було очікувати виліт скла в приміщення. Це було дуже небезпечно, тому покрутилися й пішли до моєї майстерні.

Майстерня була пристосована для життя?

Взагалі не була пристосована, але там була вода. На колеса від автівок я кинув лист фанери чи щось таке. В майстерні була ще розкладачка, крісло-гойдалка, якось ми там переночували. Дуже було холодно, готувати їжу на той момент там було небезпечно. Ми не лишилися там, але я знаю, що потім у тій майстерні люди до квітня жили.

Куди ви подалися після майстерні?

Нас запрошували родичі моєї дружини до себе на вулицю Італійську, там такий старий будинок у них з дуже товстими стінами. Там ми ховалися. Вдень щось нагорі робили, а ночували у підвалі. Їжі на відкритому вогні я наготувався, напевно, на все своє життя.

Розкажи, де ви брали їжу і воду?

Щодо води: спочатку ми ходили до колишнього ДТСААФ. Там була криничка, У нас були 20-літрові каністри великі. Ми кілька разів набирали там. Потім по чутках туди щось прилетіло, багато людей загинуло. Після того ми ходили вже до парку в Міському саду. Там теж, як виявилося, була криничка. Щоб набрати воду, треба було стояти хвилин по 40, може, по годині. В черзі я бачив людей поранених. Була дуже велика черга, але вода там була добра, її можна було пити. Технічну воду зливали з батарей опалення. Одного разу пили талу воду, її набирали в чайник. Якраз сніг випав, може, восьмого березня чи дев’ятого.

А що їли, і куди ти ходив за продуктами?

Їли ми те, що там по магазинах було вже набрано. Десь п’ятого березня почалося тотальне мародерство. І хто встиг, той набрав. Я в цьому участі не брав, але я вважаю, що на той час це треба було робити, бо це питання збереження життя. Якщо купити нічого не можна, немає за що, немає де, нічого не працює, то як такого вибору немає.

Ти розповідав, що ходив в супермаркет “Дзеркальний”.

Це було 4-го чи 5-го березня, там була величезна черга. Стояв десь з 9-ї до 12-ї години ранку. Купив булку хліба одну, якихось консервів, кашу. Пів пакета їжі приніс. Це все, що мені вдалося дістати, тому що там дуже багато було людей і розбирали все, що було. Просто гребли будь-що. Це останній день, коли щось можна було купити. Люди намагалися щось придбати до останнього. Коли працювали крамниці, то всі стояли в величезних чергах. Після цього почалося мародерство

Скільки вас було людей у сховищі, що ви там робили?

В нашому підвалі, де ми мешкали, було приблизно 20-30 людей. Місцеві мешканці наробили саморобних лавочок та розкладачок, будь на чому спали, аби не на підлозі. Іноді просто на дошках. Було холодно, опалення не було, але в підвалі було набагато тепліше, ніж на вулиці.

Вдень в карти грали, хтось навіть щось малював чи читав. Я, до речі, щось намагався зробити теж. Одну картинку тоді намалював, і все, мені вже більше було не до малювання. Вдень іноді можна було кудись вийти. Я до кума ходив, подивитися, як вони себе почувають, чи не постраждали, чи все в порядку. Вдень можна було трошки мозок розвантажити. Тоді ще атаки були з періодами затишшя. Не постійно гатили, а з перервами. І в ці перерви народ виходив з підвалів.

Розкажи, як виглядало місто, коли ти ходив?

Вже було видно, що міста майже немає. Зруйновано все. На початок березня по центру було дуже багато прильотів. Там, де ми ховалися, по тій вулиці третина будинків була зруйнована. Тобто було видно, що місто просто знищують.

Яку інформацію ви мали на той момент? Чи розуміли, що відбувається?

Ніякої інформації взагалі не було. Все обмежувалось чутками. Ми навмисно ходили на драмтеатр, щоб із кимось поспілкуватися, щось дізнатися. Це було наче перехрестя інформаційне. Ну і всі чекали на евакуацію, але не дочекалися.

Ви теж чекали на евакуацію?

Так, ми теж сподівалися. Розуміли, що в місті багато людей залишилося і потрібно їх якось вивозити. Були спроби, я навіть бачив автобуси, але я не знаю, взяли вони когось тоді чи не взяли.

Можеш розказати про те, що сталося з твоїм братом і його сім’єю?

Брат загинув, згідно з цими документами, які видали батьку. Загинув 10-го березня разом з сім’єю у підвалі свого будинку. Пряме влучання якогось снаряда, може, з танку, я не знаю. Прямо в підвалі загинули: всі, разом з дітьми та домашніми тваринами.

Розкажи, як ви зрозуміли, що люди починають їхати з Маріуполя, і як взнали, що ви теж можете спробувати?

15-го березня ми з дружиною пішли послухати чутки до драмтеатру. Народ стояв з баулами біля входу, вони чекали на евакуацію. По чутках казали, що вона має бути. Але я дивлюся, нічого такого не відбувається. Потім бачу, на розі стоять люди, під’їхала автівка одна. Вони сіли та поїхали. Так ми з дружиною зрозуміли, що люди їдуть своїми авто, якщо в них є вільні місця, то вони беруть тих, хто вміститься. Я кажу дружині: “Швиденько збирайтеся, будемо їхати куди-небудь”. Попередню ніч таке враження було, що прямо над головою у нас стояв танк і стріляв. В той день прийшло розуміння, що все, треба бігти, бо стає дуже небезпечно. Ми пішли швидко до підвалу, зібрали валізи, попрощалися з родичами. І прийшли до драмтеатру. Нас було п’ятеро. Спочатку я відправив дружину з малими.

Чому ти їх відправив окремо?

Тому що знайти автівку з вільними п’ятьма місцями — це було неможливо. Ми не знали, хто куди буде їхати: на Бердянськ чи на Запоріжжя. Тому я сказав дружині, щоб вона їхала, а там по ситуації будемо дивитися. Жінку з малими дітьми вивіз якийсь чоловік разом зі своєю сім’єю. Я зі старшою дочкою і котом їхали в іншій автівці. Я кажу доньці, що ми дуже швидко сіли: “Скільки, хвилин 15 пройшло?”. Вона каже: “Та ні, батько, десь година, навіть більше”. Час настільки в одну точку зібрався, що я і не помітив. Мені досі здається, що пройшло дуже мало часу. Біля драмтеатру, коли чекали, я побачив одну картину і досі пам’ятаю. Хтось поїхав, залишивши на землі сумку, така собі спортивна сумка. В сумці тій кіт, і він нявкав та плакав. Це хтось їхав настільки швидко, що залишив члена своєї родини самого. За містом був зв’язок, можна було додзвонитися одне до одного, і ми зустрілися в Бердянську.

Скільки ви лишалися в Бердянську?

Ми лишалися там десь тиждень. В Бердянську теж ходили чутки, що буде евакуація. І вона справді була. Але я не знаю, скільки людей чекало на цю евакуацію. Врешті приїхало лише п’ять автобусів, а людей тисяча, може, дві. Звісно, всі не влізли. Пізніше місцева влада чи волонтери надали спорткомплекс, щоб там можна було чекати. В тому спорткомплексі, в кімнаті метра півтори в ширину та десь метра чотири в довжину, ми вп’ятьох чекали три дні. Волонтери приносили консерви, а також були сухі хлібці. Ці хлібці та чай ми їли три дні. У Бердянську хліб було дуже важко дістати. Готівки теж не було, банкомати не працювали. А що змогли купити карткою — то це один чи два рази якусь ковбасу.

Три дні ви чекали свою чергу на автобус?

Дуже велика черга. В оці п’ять автобусів лізли всі, ми теж намагалися, але не змогли. Мені здалося, що моїх дітей можуть задавити, я їх з тієї тисняви ледь дістав. Потім з’явилася якась самоорганізація. Були складені списки. І ось ми три дні чекали своєї черги. Народ зрозумів, що якщо вони не будуть записуватися в чергу, то ніхто нікуди взагалі не поїде. Тому підтримували хоч якийсь порядок. Я пам’ятаю, що цих папірців було чи 15, чи 16. Кожен аркуш — це був бус.

В автобусі їхали 92 чи 93 людини разом з пакунками, сумками. Нам пощастило, ми не стояли, сидячи їхали. Ми з дружиною, малі на руках і кіт в кошику з АТБ. Сіли десь об 11-й ранку в Бердянську, а в Запоріжжя дісталися о десятій вечора. Приїхали до супермаркету “Епіцентр”. Там був волонтерський центр, де приймали людей, годували, а потім розвозили на ночівлю у Запоріжжі. Поки ми їли, старша поскаржилася, що болить живіт. Виявилося, що це апендицит. Дружина з малими поїхала ночувати, а я зі старшою донькою — до дев’ятої клінічної лікарні. Там їй зробили операцію. Десь тиждень ми ще лишалися в Запоріжжі, поки доглядали дочку.

Розкажи, що з твоєю домівкою?

Немає її, все. Домівки немає, навіть взагалі того району немає. Там трактор пройшовся, все зрівняли з землею. Нашого району більше не існує.

Як щодо перспектив повернення в Маріуполь?

Які тут перспективи можуть бути? Перспектив я не бачу, вертатися нема куди. Якщо було б куди, то можливо. Після того, як звільнять місто, може, там щось буде. Звісно, я скучив за містом. Все життя там прожити, і море, і клімат, дуже сумую.