MENU
Гаряча лінія з пошуку зниклих безвісти в Україні
Документування воєнних злочинів в Україні.
Глобальна ініціатива T4P (Трибунал для Путіна) була створена у відповідь на повномасштабну агресію Росії проти України у лютому 2022 року. Учасники ініціативи документують події, у яких є ознаки злочинів згідно з Римським статутом Міжнародного кримінального суду (геноцид, злочини проти людяності, воєнні злочини) в усіх регіонах України

‘Спалили будинок на очах у сусідки’

30.05.2023    доступно: in English | На русском
Олексій Сидоренко
Крок за кроком пенсіонерка з Великої Димерки Анюта Миронець відновлює усе, що понівечили росіяни. Позичає гроші, щоб полагодити будинок, наводить лад у дворі. Поки вона була в евакуації, російські солдати жили в неї, а сусідку вигнали та спалили її хату.

Дід помер, я сама в хаті жила. Я пенсіонерка. Вже відновила батареї, які були побиті у хаті, накрила дах, бо текло з даху, як приїхала та були дощі. Усе побите було, шифер летів, руберойд позлітав, двох вхідних дверей не було, вісім вікон побитих у дворі, поріг побитий. У дворі був отвір великий. Ми закидали його вже. Сарай увесь побитий, балкон побитий, усі двері повибивало. У сараї теж цегла валяється, все побите. На диванах, коли я зайшла до хати, по коліна скла було. Я вісім мішків скла прибрала. Це всі вікна туди летіли. На дивані, на якому я спала, було багато бинтів у крові та шприци лежали.

На другому дивані, у кімнаті, лежали фотокартки сина покійного з армії. Вони усі роздивлялися, усе було розкидане.

Знайшли фотокартку мого мертвого сина, з чорною стрічкою, витягли й теж дивились. Але не побили. Я ховала діда, дві пляшки горілки залишилося з поховань, вони їх вкрали. Росіяни жили у хатах. Жили, танки їздили двором. Побили сітку курячу, ворота валялися. У льосі двері були побиті, усе було побите. І внутрішні двері, хочете, я відкрию — подивитеся. Може, ховалися, бо нічого не взяли. Ані консервації, ані компот. Ну це від ударної хвилі воно усе побилося. А оце — двері побили вщент. Ось тут були залізяки такі, вони повиривали. Вони погано відчинялися. Росіяни, мабуть, намагалися вирвати, щоб залізти до льоху.

Чи могли уявити, що буде повномасштабна війна?

Ні, я не могла. Думала, що Росія — це наші брати. Ми раніше товаришували з Росією. Я так думала. А тут — війна. Ви знаєте, я трохи готувалася. Трохи готувалася та бігала у підвал до сина. Бо в мене поганий льох, я бігала на іншу вулицю до сина. А вдень прибігала сюди. Прибігала доглядати курей. Коли побули вони тут, приїхала, курей немає. Двері побиті у сараї. Дев’ять курей і півня немає.

Анюта Миронець, жителька с. Велика Димерка, Київська обл.

Анюта Миронець, жителька с. Велика Димерка, Київська обл.

Яким для вас був перший день війни?

За двадцять п’ята почало бахкати. Ми вже сиділи у льосі, у сина. У хаті ночували, а як бухнуло, давай бігом одягати маленьких діток і хутко до льоху. І вже у льосі цілий день сиділи, бо воно цілий день бахкало. І ми — то до льоху, то з льоху. Забіжимо, у хаті щось перехопили та до льоху. Оце таке, що я пам’ятаю.

Замислювалися про евакуацію?

Не думали. Думала, якось перебуду сама, а тоді як таке почалося, виїзди оголосили. Вивозьте дітей! Медсестра передала нам, туди, до сина, щоб швидко вивозили дітей. Я покидала усе, вже не верталась сюди, так і поїхали ми автобусом. Коридор, було все безпечно, коли виїжджали автобуси. 13-го березня я вже виїхала, це перший виїзд був. А вони [росіяни] вже були у Димерці. Виїжджали майже в Черкаську область. Я і в Броварах трохи була, у подружки жила. Ми виїхали 13-го березня. А росіяни вже ходили Димеркою. Вже чула я, що вони ходили, але на цей край не дійшли. Коли я виїхала вже, сусідка дзвонить і каже: “У твоїй хаті живуть”. А потім друга сусідка дзвонила, каже, я переночувала, а вони кажуть: “Йди звідси, з цієї хати!” З моєї хати вони прийшли до неї та їй все попалили. Це вона розповідала. На її очах [усе коїлося]. Це таке, що я знаю.

Скільки часу провели в евакуації?

Місяць. За місяць вже приїхали. Я приїхала сюди й не могла впізнати, що тут відбувається. Я не могла зайти у двір. Що тут відбувалося! Це балкон такий був, усе валялося у дворі, це ж я трохи навела марафет. І до хати неможливо було зайти. Місяць прибирала те скло. На диванах і кріслах, усюди валялося. Ну а тоді вже, коли прибрала, вдома не жила цілий місяць. Жила знову в сина. Бо там вони пройшли, але нічого не чіпали. А за десять хат спалений будинок був. А саме там, де син, у кінці села, там нічого не чіпали. І я там перебувала місяць, поки тут наводила марафет. Найняла людей, батареї купила. Принесли люди батареї, зварили, опалення мені зробили. Позичила грошей, щоб шифер мені купили будівельники. Вони приїхали, заплатила та зайшла до хати жити. Бо інакше де мені жити?

[с. Велика Димерка, Київська обл. ]

Що відбувалося у Великій Димерці?

Як вони заїхали, була перша евакуація. Ми виїхали, а далі вже тут таке коїлося, що я й не знаю. Казали, їх багато було. І тут жили, і там у хатах жили. І от хата на городі, яку вони спалили. В отій хаті другій жили, а ту — спалили. Казали люди, ось тут, за дві хати, позабирали одяг. Телевізори побили. Машинки пральні били, але в мене нічого не били. Танки ось їхали, це ж усе побило. То вже ми понабивали, бо тут була сітка куряча. Отам паркан стояв. Вони їхали та побили. Їздили по кущах, скрізь їхні сліди, сліди танку. Ось. Оце сюди вони їхали, а тоді об’їхали там. Ось їхні отвори. Вони просто їздили, де їм було потрібно. Усе понівечили.

Що з вашим майном?

Льох понівечили, лавочки познімали. Повністю був понівечений дах. Руберойд, шифер, усе злетіло. Вхідні двері побиті повністю. Це я вже нові поставила. Одні мені держава дала. Вісім вікон було побитих. Поріг побитий. Якщо хочете, я вам акт винесу. Тут було усе заасфальтоване, а вони побили усе це.

Що плануєте робити далі?

Ну як, відновлювати усе потихеньку. Які плани… А за який кошт? Інше питання.

Як справи у вашого сина?

Вони повернулися, у них усе ціле. Все гаразд. Це в мене таке. Але там троє дітей, від них допомоги мені немає. Там ще від матері, щоб картопельку якусь дала та моркву.

Чи змінилося ваше ставлення до росіян?

Ставлення змінилося. Тепер я не вважаю їх братським народом. А просто фашистами. Оце таке, що я можу сказати. Якщо вони так з нас знущаються! Вони просто знущаються! І вбивають нас, невинних людей. За що це, ця війна?! Для чого? Хто його знає. Я не розумію! Чого воно таке сталося. Жили собі люди як треба, на тобі. Бог його знає, що воно сталося.

Дана публікація стала можливою завдяки щедрій підтримці американського народу, наданій через Агентство США з міжнародного розвитку (USAID) в рамках Програми “Права людини в дії”, яка виконується Українською Гельсінською спілкою з прав людини.

Погляди та інтерпретації, представлені у цій публікації, не обов’язково відображають погляди USAID, Уряду США або УГСПЛ. Відповідальність за вміст публікації несуть виключно автори та ХПГ. У світі USAID є однією з провідних установ у сфері розвитку, яка виконує роль каталізатора цих процесів та допомагає досягати позитивних результатів.

Діяльність USAID є проявом доброчинності американського народу, а також підтримує просування країн-отримувачів допомоги до самостійності та стійкості та сприяє забезпеченню національної безпеки та економічного добробуту США. Партнерські стосунки з Україною USAID підтримує з 1992 року; за цей час загальна вартість допомоги, наданої Україні з боку Агентства, склала понад 3 млрд доларів США. До поточних стратегічних пріоритетів діяльності USAID в Україні належать: зміцнення демократії та механізмів досконалого врядування, сприяння економічному розвитку та енергетичній безпеці, вдосконалення систем охорони здоров’я та пом’якшення наслідків конфлікту у східних регіонах. Для того, щоб отримати додаткову інформацію про діяльність USAID, просимо вас звертатися до Відділу зв’язків з громадськістю Місії USAID в Україні за телефоном +380 44 521 57 53. Також пропонуємо завітати на наш вебсайт:usaid.gov/ukraine, або на сторінку у Фейсбук: facebook.com/USAIDUkraine

 Поділитися