Коли небо чорніше землі — битва за Дмитрівку

Я Токій Ольга Михайлівна, 54-го року народження, мені 69 років, живу в селі Дмитрівка, Київської області, на вулиці Лісна, 26 А.

Чи пам’ятаєте ви, що відбувалося 24-го лютого 2022-го року?

Пам’ятаю, що донька мені о шостій ранку сказала: “Війна!” Я одразу визирнула у вікно та побачила червоне полум’я зі сторони Василькова. Почалося жахіття. 5-го березня моя донька взяла своїх дітей та поїхала на інший бік села до своєї куми, адже там глибокий льох, а у нас — не дуже. Так я лишилася в будинку сама.

Що відбувалося у наступні дні?

У наступні дні? Перший будинок, який був розбитий, це будинок вчительки Людмили Іванівни. Однак, я не знаю, звідки стріляли та чим, не можу цього сказати. А деякі люди, які евакуювалися з села, залишили мені ключі від своїх будинків, то я увесь цей час годувала їхню худобу та їхніх собак. Також з подругою пекли млинці та роздавали людям. Взагалі, скільки людей залишалося в селі під час окупації, я не знаю, але на нашій вулиці — не більше двадцяти.

Я хочу розповісти про 29-те березня. Цього дня я пішла годувати котів на вулицю, аж раптом чую — сильний гуркіт, моторошний клекіт такий… І тут бачу, як з-за рогу виїжджають три легкові машини, дивлюся — “душмани”. Я стала, перехрестилася, думаю — все! А вони зупиняються та один вигукує: “Слава Україні!” Я кажу: “Героям Слава! А ви хто?” Він сказав, що вони грузини, покликали мене та пригостили цукерками. Це були наші. Потім вони поїхали, а я не встигла повернутися додому, як вулицею почали їхати танки: вони навіть не їхали — летіли. Я нарахувала дев’ять штук. Чи це були наші, чи росіяни — я тоді не знала. Аж тут побачила, як один танк заїхав просто на город сусідки, виявилося, що це таки були наші. Я одразу підбігла до них, це були молоді хлопці. Знаєте, вони так посміхалися, що й не скажеш, що вони воюють. Запропонувала їм їжу, а вони відмовилися, пригостилися лише салом.

Вони побули кілька годин і поїхали. Ми ж на знак вдячності стали перед ними на коліна. А тієї ночі розпочалися страшні обстріли нашого села. Це було жахливо. Дуже багато будинків згоріло. А тридцятого березня знову приїхали на машинах наші бійці, загнали машини на подвір’я та дуже ввічливо попросили, щоб я їм дала ключі від сусідського будинку. Вони хотіли там відпочити. І уявіть, коли наші солдати вже виходили з того будинку, то дали мені вісім тисяч гривень, які знайшли на столі в будинку. Не вкрали, не взяли собі, а передали мені, щоб сусідські гроші не загубилися, щоб я їх зберегла. Хлопці — просто золоті й дуже порядні. Загалом у нашому селі, майже у кожній хаті, де не жили люди, були наші військові.

Чи стикалися ви з російськими військовими під час окупації Дмитрівки?

Особисто я росіян не бачила. Бо вони були на іншому боці села. Дівчата, наші подруги, які там живуть, вони бачили, як їхали росіяни на танках. А у нас їх не було.

Чи відомо вам про воєнні злочини, які росіяни скоювали проти цивільних у Дмитрівці?

У мене тут є знайома, у неї все з хати забрали, але то таке… Подейкують, були згвалтування. Але я особисто не була свідком такого, тож тільки про це чула.

Чи потужні були обстріли Дмитрівки?

Страшні! Ночами, наприклад, чуємо свист, потім вибух. Виходимо з будинку та бачимо, як десь палає, а десь дим іде, небо чорне було. Чорніше чорної землі. Це жахіття було. Важко згадувати. Якби вони сюди зайшли, я б сказала, щоб мене одразу розстріляли, я дуже боялася насильства.

Чому ви не евакуювалися?

А куди я поїду? По-перше, мені фізично дуже складно їхати далеко, а по-друге, як я залишу своє господарство, свій дім, своє село?! Я тут народилася, в школу ходила, одружилася… Куди я поїду? Мені головне, щоб з дітьми все було добре, з моїми онуками і правнуком.

Як ви емоційно все витримали?

Дуже тяжко. Я думала, що не витримаю. 15 років тому у мене був мікроінсульт, досі тиск високий. А головне, щоб діти всі з війни повернулися та швидше настав мир. Що ж це робиться?

Чи змінилося ваше ставлення до росіян?

Дуже! Я навіть не хочу про них чути. І російську мову чути не хочу. Я працювала раніше бухгалтером, документацію вела російською, а зараз, дійсно, не хочу її чути. І артистів їхніх любила… До чого ж все дійшло… Знаєте, щоб війна швидше закінчилася, я би за це віддала своє життя!