Я — Ковінько Валерій. Пенсіонер з інвалідності. Трошки невдало хату будував, впав, зламав обидві ноги.
Літаки прилітали з півночі, з Білорусі. У перший день вони бомбили блокпост удень, ми бачили, як два літаки прилетіли та скинули авіабомби. Потім вони вночі прилітали по двоє, тільки вночі. З п’ятого на шосте березня знову летіли літаки, але не так, як завжди, — одне, друге, третє бомбардування… Я вийшов на вулицю подивитися, чи не зачепило якусь хату. В цей момент ворожий літак прилітає зі сторони Ірпеня й прямо над сусідським будинком дає залп ракетою. Тоді він влучив на перехресті у заправку KLO.
Моя хата залишилася без вікон, усі шибки вилетіли, вибухова хвиля була з усіх боків, все винесло, було дуже багато уламків. Потім у себе на подвір’ї я знайшов запали від ракети, уламки від мін, багато чого… Подарунки, на спогад про варварів.
Коли були дуже сильні обстріли, то ми спускалися до льоху. Стіни в льоху міцні, з дорожнього полотна. Там я поставив розкладачку, взяв ковдри, простирадла, дві бочки питної води. Ми готувалися довго там сидіти, знали, що за тиждень чи два це не закінчиться. А коли вже стало несила сидіти й тероборонівці саме повідомили, що відкрито Ігнатівський міст і вони будуть евакуювати людей, ми вирішили їхати. З одягу нічого не взяли: в чому були, в тому і поїхали. Сіли у свою машину, доїхали до перехрестя, постояли, перехрестилися, газ у підлогу, пролетіли через перехрестя, а там уже тероборона була, там уже все стало спокійніше. Родину в евакуацію я вивіз на Вінниччину.
Кілька будинків моїх сусідів унаслідок прильотів майже повністю зруйновані й непридатні до життя. В одному з будинків міна влучила в газову колонку, загорілася кухня, палало чотири дні. А через те, що не було людей, не було кому гасити, в результаті — вигорів увесь будинок. Ні будинку, ні підвалу — нічого не залишилося.
Ще в один сусідський будинок влучили уламки ракети. Хата вигоріла дуже сильно, крім того, від вибухової хвилі стіна на п’ять сантиметрів зсунулася вбік. Будинок для відбудови непридатний, його треба повністю розбирати. А мешкав у цьому будинку Іванхнюк Павло Васильович з жінкою. Вони пенсіонери. Він сам чорнобилець, і от така біда…
Багато лиха росіяни наробили… Що я про них думаю? Просто не вважаю, що це нація, це мордва якась, люди з лісу. Я не вважаю, що це цивілізована країна, це — варвари!
Зараз Валерій Ковінько живе у Стоянці та доглядає за зруйнованими будинками своїх сусідів.
Ця публікація стала можливою завдяки щедрій підтримці американського народу, наданій через Агентство США з міжнародного розвитку (USAID) у межах Програми “Права людини в дії”, яка виконується Українською Гельсінською спілкою з прав людини.
