Дорога в один кінець, назад — розстріл

В Афгані він воював, позивний “Узбек”. Так каже: “Я якщо нап’юся, то можу і свого вбити, не те що цивільного”. У Богданівці піхота була. Вони і пили, і били, і ґвалтували. У нас здебільшого танкісти були. Траплялися нестерпні, траплялися молодші за мене на рік (мені 23 роки). Сопляки. Вони безграмотні, на Димерку казали “що це у вас за місто”, хоча це село.

Чи могли уявити, що буде повномасштабна війна?

В мене були такі сумніви, різні варіанти були. Але коли це все сталося, коли прокидаєшся зранку від вибухів… Мені перед цим за тиждень наснилося, що реально почали бомбити. І воно якраз за тиждень — це все наяву. Тобто страшний сон, але я прокинутися не можу.

Яким для вас був перший день війни?

Прокинувся, машини усі їздять, метушня якась, нічого в новинах не кажуть… Що робити, ніхто нічого не знає. Панікував. Моніторив новини, сидів вдома, на той момент я вже не працював. Звільнився через власні обставини. Просто спостерігав.

Про евакуацію замислювались?

Ні, не думав. Був упевнений, що все буде гаразд і сюди вони ніяк не дійдуть.

Що було потім?

Розчарування. Шостого березня усе було чутно ближче і ближче. Перестрілки, вибухи. Але я дивився місцеві новини у телеграмі, все нормально, йде зачистка, працює ЗСУ, все буде добре. Ну і я такий на хату вилажу, дивлюся з балкона: чутно, але не видно. Я думаю, ну нормально усе. Я валізу не збираю, думаю, що усе спокійно. І тут восьмого березня о другій годині почалося! Чутно вже не те що перестрілки, а гуркіт танків, що їде колона вже. Ну я сиджу на балконі, дивлюся, дзвоню куму. Кажу: “Куме, тікай! Усе пропало! Ховайся у погреб”. Кум каже: “Та не шуткуй”. Я кажу: “Все, я вже ховаюсь у погреб”. Потім пишу батьку теж: “Ховайся!” Мамі теж: “Тікай, ховайся”. І все, шурхонув у погреб. Бабуся хотіла тікати в ліс, але вже часу не було, поки вона дошкандибає туди. Я кажу, ліс — це взагалі не варіант. Тому що не знаєш, куди йти. І заховались у погреб. Там у нас, звісно, нічого не обладнано [було]. Один табурет і пластиковий стілець. Але росіяни мене змусили вилізти з погреба. Експлуатували мене у своїх цілях. Тоді я нарахував бронетехніки десь 50 одиниць. Так воно і виявилося.

Основна їх маса була в лісочку, за зупинкою Залісся. А так взагалі ховалися під хатами. Ну от, заплигнули ми у погреб, потім до нас підтягнулися сусіди. Сусіди з тієї хати, що розбомблена повністю. Дядько Петро, його дружина та теща. І ще з цього будинку онука була та бабуся. І отак сподівалися, що вони проїдуть, не затримаються надовго. Я ж думав, що вони повз проїдуть, восьмого березня вони заїхали та поперли на Скибин. Але дев’ятого березня їм дали жару, вони повернулися назад і вже почали закріплюватися.

Ми сиділи у погребі до дев’ятого числа. Були налякані, ми думали, це тільки в кіно буває, але воно усе наяву коїлося. Чуємо, як вже до нас у хату вриваються: не можуть вибити двері, вибивають вікна.

Похазяйнували добряче, так скажемо. Ну, а їм що? У них основне — це взуття було, труси, шкарпетки, шапки, куртки. У мене було чотири пари взуття: кросівки гарні. Вони все це забрали і якраз вриваються до погреба. Спершу постукали та запитали, чи є хто живий. Ми не відповіли, бо боялися. Потім вже нахабно зайшли. Дивлюся, солдатик у моїй шапці, у моїх кросівках, думаю: “О-о-о, я вже без кросівок лишився”. Перевірили, [ми] руки підняли, [вони] посвітили, порахували кількість людей і пішли. Телефони вони забирали, якщо помічали, одразу забирали. Вони боялися того, що телефон має випромінювання, яке можуть вирахувати, — й прилетить міна.

Як вони вас експлуатували?

Це вже, здається, було чи 12-те, чи 13-те березня, я хотів тоді усе записувати в блокнот, але якось не до того було. Вони ж побачили, що є трактор, що є МАЗ, самоскид. Самоскид вони не завели, бо там акумулятор сів, а мій трактор їм знадобився. Вони спершу хотіли самостійно його завести, але не вийшло.

Вони мене витягли з погреба, сказали, що у мене варіантів немає. Або — “так”, або — смерть.

Довелося його заводити, запускати та робити те, що вони скажуть. Їм потрібен був шлакоблок, вони загороджували вікна у будинках — там, де в них були штаби. Все село ділилося на сектори, в кожному секторі був свій командир. Певна кількість людей та командир. І от возив я цю цеглу зі свого двору, у бабусі сльози на очах, бо свій матеріал вивозив. Загороджували вікна вони цією цеглою. Потім метал там був підготовлений для ремонту кузова на самоскиді, вони теж його на бліндажі собі використали.

Потім оце ж розстріляна машина, яка намагалася виїхати: чоловік, дружина, теща і собаки. До мене приїжджав брат цього загиблого, він казав, що вони з Нової Богданівки. Його дружина налаштувала, що треба виїжджати. Він знав, що ні в якому разі не можна, але послухав дружину й вони поперли по зустрічній смузі, бо розвернутися було неможливо. Вони поїхали по зустрічній, а їх тупо розстріляли. Чоловік загинув. У дружини все гаразд, а от тещі прострелили руку... Десь на четвертий день, як вони мене експлуатували, я відвіз метал, попросили мене відвезти того чоловіка на кладовище. То ми його завантажили, а у мене мрія була — побачити село.

Я як його побачив, ледь не зомлів. Сильно плакав за тією людиною та за селом. Це жах був. Це руїни.

І вони мене питають: “А це, що, твій брат, що ти так плачеш?” Кажу: “Ні, не мій брат, просто жива людина без зброї, без нічого. Міг бути мій брат, яка різниця? Навіщо ви вбили людину без зброї? Цивільну”. — “Ми стріляли по колесах”. — “Я бачив, що вона впритул, у лобове скло розстріляна”. — “Ну так вийшло, ми ненавмисно”. Тобто їм убити людину — це по приколу, мабуть, було. Відвезли ми його на кладовище, якраз ще не доїхали, почався обстріл, вони мене потягли за зупинку в кінці Залісся, в лісок той. Я тоді побачив ту кількість техніки, яка там окопана. У мене взагалі надії на те, що все це швидко закінчиться, не було. Я думав, це затягнеться надовго: не на тижні, на місяці окупації. Потім обстріл закінчився, ми поховали ту людину. Я кажу: “Треба було хоч номер від автівки взяти й покласти туди, щоб хоч за номером якось визначити потім”. Вони кажуть: “Ну ти ж його знаєш, бачив, розберетесь якось”. Ось так поховали та все.

Як і коли вам вдалося евакуюватись?

Двадцять першого числа ми виїхали. З двоюрідним братом, він мешкає через дорогу, у нас була змога ходити один до одного. Поспілкуватись, побачитись. Чи живі, чи не живі. Ну і більш-менш вже розговорилися з цими солдатами, знайшлися адекватні. У брата була можливість, він заряджав телефон і зміг вийти на зв’язок, щоб отримати якесь повідомлення. Йому повідомлення надійшло від ДСНС, що буде евакуація такого числа, у такий час. Але про Залісся конкретно нічого не було, ніяких коридорів. Довелося самим. То ми домовлялися з солдатами, щоб виїхати. Домовилися.

Вони сказали, у вас п’ять хвилин на збори та дорога в один кінець, назад — ми вас розстріляємо.

Ну і все, а що… Більш втрачати немає чого. Будинок зруйновано, усе майно зруйновано. Важливо було тільки життя.

Будинок ще не спалений був, а потрощений. Якраз в той день, коли ми евакуювалися, це все згоріло. І ось час евакуації, бабусину машину виганяю, вона побита уламками, але на ходу. Бабуся вже давай туди курей пхати, бо це ж мої курочки… Я кажу: “Вам потрібні ті курочки? Тут життя потрібно рятувати!” А вона — ні! Вже згодом якось пішли на компроміс, я курочок тих викинув з машини. Вигнав машину і все. Свою ж машину спорядив.

Нам в принципі непроблематично було виїхати, в тому плані, що не була перерита дорога. А от моєму брату двоюрідному не так пощастило: там стояв танк, вони [росіяни] такого нарили. Довелося ще з лопатами хвилин 20 вимощувати йому виїзд. Я “Славутою” своєю тягнув, ледь його витягнув. Слава Богу. З білими прапорами, на капоті написи: “цивільні”, “діти”. Поїхали у напрямку Богданівки, в центр. У центрі Богданівки формувалася колона. У мене перше враження було, що ми побачили людей, що ми не одні такі.

І от коли люди вже стояли у колоні, російські солдати з демонстративним виглядом, що вони господарі, на танках біля машин ганяли. Кидали під ноги шумові гранати, каталися на мопедах чиїхось, на тракторах.

Тобто використовували все, що їм потрібно. Але у кого був напис “діти” на машині, тим дітям роздавали цукерки, вкрадені з сусіднього магазину. От такі вони. З Богданівки ми поїхали на Рудню, потім Семиполки та через Літківське лісництво, через Літки, Погреби, Зазим’я, київську птахофабрику виїхали в Бровари. Хто хотів на Київ — їхали на Київ. Я завіз у Бровари сусідів, зустрівся з братом, він жив у Києві, та ми поїхали до нього у Київ. Десь два тижні я пожив у нього, а потім, як з’явилася перша можливість потрапити у село, я поїхав сюди.

Що відбувалося у Заліссі після звільнення?

Хата спалена, собачки живі, слава Богу. Хаос, хаос. Усе зруйновано. Десь 80 відсотків, немає жодного будинку, який би навіть не побило уламками. Будинок візуально стоїть, але коли підземний перехід вибухнув — від ударної хвилі та потужного вибуху все одно відбулася деформація. Тобто візуально здається, що будинок цілий, але... Було багато сюрпризів: розтяжок, заміновано багато чого було. Перебувати тут було небезпечно, але я обережно ходив.

Що з вашим майном?

Дах повністю зруйновано. Кухня: там, де було панельне перекриття, вціліло. Там, де його не було, усе згоріло. У сусідньому будинку був вихід на другий поверх, там усе згоріло, перегоріло, через це тепер страждаємо ми. Є ймовірність, що будинок завалиться. Ну ось так все було зруйноване.

Що плануєте робити далі?

Плани? Аби була нормальна робота, нормальна зарплатня. Дай Боже своїми силами, щоб ні від кого не залежати, все привести до того стану, як воно було, а може й краще. І війна щоб скінчилася.

Чи змінилося ваше ставлення до росіян?

Звісно, я до цього знав, що вони такі… Коли поспілкувався з ними віч-на-віч, я зрозумів, що вони реально не відчувають реальність. Вони ось тут, вже в Україні, в селі Залісся й мені розповідають про якихось бандерівців та нацистів. Кажу: “Ви з глузду з’їхали? Бандерівців у нас немає! Ви ж уже бачите все самі наяву”. — “Ні, от ми знайдемо бандерівців, нацистів і їх покараємо”. Кажу: “Ну шукайте”. Тобто настільки їх з’їла ця пропаганда, що вони взагалі не можуть нічого збагнути. Наче їм задали програму, а вони її виконують — бандерівці, нацисти… І все. Безглузді люди.