‘Два тижні я спала на сирій землі’, — мешканка села Залісся

Живу в Заліссі з онуком. Займалася всяким. Тим, чим люди у селі займаються завжди. Город орали, багато городів. Он на городі картопля, можу і вам зараз набрати, повно її. І раптом усього не стало. Я їжджу і на велосипеді, і на машині. Але зараз на машині ще можу, мабуть, поїхати, але на велосипеді не їжджу, бо оце у гіпсі нога була. Це два чи три дні назад зняли гіпс, нога ще не згинається. А на машині до лікарні їздила. Вона у мене повністю простріляна. Через гараж прострілили.

Чи могли уявити, що буде повномасштабна війна?

Не могла! Ми вважали, що Україна, Росія і Білорусь — це брати й сестри. Ми тут живемо вже понад п’ятдесят років, як хто зламається на дорозі, завжди до нас направляли. Дорожня організація поруч, чоловік тракторист, син водій. Бувало скажуть, що зламалася машина. А ми — їдьте туди, вам поможуть. Я росіянам казала: “Забирайтеся звідси! Ми ж були брати і сестри, і будемо братами і сестрами, забирайтеся!” А він: “Я з ким воюю, з тими не товаришую”. Можете уявити?

Восьмого березня 2022-го року Залісся окупували, що тут відбувалося?

Техніки повно було. Я ж вам кажу, тут один танк стояв, у сусіда — другий, через хату — третій. Туди далеко стояли. Страшне. Танків було дуже багато. Їх же повернули, один росіянин мені дорікав. Каже, он у нас начальника у Скибині застрелили. Вони оце повернулись і тут зупинились. Бог його знає, що вони тут робили. Ми тікали у погріб, а вони туди-сюди ходили. В ліс і з лісу. Я носила сусідському собаці їсти весь час. Отак дам йому їсточки, а цей [росіянин] каже: “Не йдіть! Стріляти буду!” Почали мінувати, спалили хату он ту під лісом. Але так, щоб вони аж нестерпні були з нами, я б не сказала.

Де ви ховались?

Аж он там, коло сараю. Можна піти побачити. Два тижні сиділи. Я лежала на сирій землі, на картоплі. Уявіть, картопля розсипалась, тут сусід лежав на тапчані, а там — його теща. Онука примостила на тапчані у кутку. Приходили, перевіряли його, бо 22 роки онуку. Перевірили його, подивилися, все нормально. Телефони позабирали: у мене такий простий [телефон], а у кого хороший, у того забирали. Один раз із нами став балакати старший [росіянин]: в нього випав такий пакетик, як ото сіль, такий квадратний. А я кажу: “У вас он щось випало”. А він глянув і у кишеню сховав. “Це нічого”, — каже. Напевно, то наркотики. Вони, напевно, ще під наркотиками були.

Чи замислювалися про евакуацію?

Не хотіла їхати, не хотіла курей кидати: і господарство, і хату, і все. Я ще виглядала з погреба, кажу: “Слава Богу, машина ціла, гараж цілий”. А потім онук каже: “Бабусю, виїжджаємо”. Вигнали мою машину, вже без вікон. Заднє [скло] вилетіло, переднє пробите, уся машина порвана. Я навіть нічого не взяла, бо не збиралася нікуди їхати. А тоді втекли. Онук забрав сусідів, оце тих, що я прийняла: ми в погребі разом сиділи. Я забрала сусідку, що з тієї сторони була, бо її донька їхала на роботу і сюди вже не повернулася. І отаким чином вибрались. Я поїхала до своєї сестри у Бровари.

Місяці два, напевно, там були, й мені два місяці не казали, що згоріла хата. А ми, виявляється, як виїхали, вона одразу згоріла. З 21-го на 22-ге згоріла наша хата. Горіла дуже сильно. Літня кухня була величезна, тоді виноградник, там комора… Все згоріло! Мене назад не пускали, щоб я не побачила, що хати немає. Он залізо лежить, бачили? Ото з нашої хати. Купа заліза.

У нас було багато матеріалу на хату. Ми думали з чоловіком (у нас троє дітей), хто буде будуватися, то матеріал у дворі лежить. Ми купляли його, на горищі лежав. Онук туди запасні частини від машини також поклав, гуму. Можете уявити, як довго воно горіло. Телевізор у хаті росіяни забрали. У онука забрали навіть кросівки, які він купив. Все позабирали. Коротше, наробили багато чого. І залишилися [ми] ні з чим, ну нічого немає. У мене зубів немає, м’ясорубки ні одної немає. Волонтери приїжджали, питали, що вам привезти? Кажу, м’ясорубку привезіть, немає чим жувати. Нам секатор і пилку привезли, бо весна ж, дерева обрізала. Ой, Боже! Що вони наробили, я не можу вам передати. Не хочу вам передавати, щоб ніхто не знав. Не треба знати. Хай нормальні люди не знають, хай вони знають.

Чи змінилося ваше ставлення до росіян?

Боже, повністю! В мене у Горькому є родичі. Вони все одно не усі однакові, так же? Але змінилося повністю й остаточно. Я їх ненавиджу. І білорусів, і росіян. Білоруси у нас знайомі, до нас заїжджали. Навіть посилки, бувало, просила, вони присилали те, чого у нас не було. А тепер вони не друзі. Вони лише вороги. Вже б ніколи я їх не прийняла, ніколи б не допомогла. Ми були друзями… І оце подумав би хтось, що білоруси та росіяни нападуть на Україну?! Хто б міг подумати? Я — ніколи! Ми з чоловіком 50 років прожили. Золоте весілля нам діти робили. Все у нас було. А тепер залишилися… Гроші, що в нас були, пішли на дах, на те, щоб хоч трохи щось відновити. А тепер як жити, Бог його знає. Бог його знає!