‘Ми виглядали як дикуни — налякані та брудні’

Живу там, з тієї сторони. В тих будиночках, з сестрою, доньками, із зятями. Нас шестеро людей там.

Чи могли припустити, що буде повномасштабна війна?

Та хто ж знав! Ніхто не думав, що воно таке буде. Що сюди підуть ці танки. 24-го лютого подзвонив кум, він вже виїжджав о шостій ранку. Каже: “Кума, війна буде! Готуйтеся”. Почали до погреба стягувати ящики, одяг, воду. Консервація була у погребі. Лавочка, щоб було де сидіти. Вже воно усе було підготовлене. А восьмого березня, вже як вони сюди зайшли (двадцять хвилин на першу було), прийшли танки. І ми одразу до погреба.

Місяць сиділи у погребі. Росіяни тут усюди блокпости поставили. До нас прийшли додому. З автоматами, по воду.

Це добре, що у нас колонка, бо світла, води та газу не було. Так я йду до колонки, кажу Ларисі, сестрі, ти стій на веранді, дивися, щоб їх не було. Вона пішла дивитися, я по відро та йду воду качати. Раптом вони виходять… З автоматом. Я й зараз говорити не можу, як згадаю.

Я так злякалася, що впала. А вони: “Повернися назад!” Ще й дитина вдома. Це ось буде двадцять років. З автоматами зайшли, завели до хати, усе перерили.

— Де ви сидите?

— У погребі.

Та й все. Але, правда, якісь вони були більш менш нормальні, не чіпали, не лякали. Подивилися, чи немає зброї. Та яка ж зброя?! Нас четверо дівчат у хаті. Хлопців, зятів, забрали у полон з собою.

Де їх тримали?

Отам ДЕУ, дорожня служба. Одного в одній хаті закрили, а другого далі повели. Ми попросили їх, щоб відпустили хлопців. Кажуть: “Це ваш другий день народження”. Але відпустили: побитих, звісно, але відпустили. Били, телефони позабирали. Це сестри чоловік і сестри доньки чоловік. Їх забрали на вулиці. А коли прийшли до нас, ми їх попросили, щоб відпустили. Дитина моя сиділа, вони підійшли, вона плаче, труситься, а вони з автоматами до неї. Племінниця також дуже перелякалася. Каже: “Можна я до туалету сходжу?” Ну той провів її прямо до туалету. А до дитини підійшов, отак за ніс взяв і каже: “Не бійся! В мене донька така, як ти. Ми не образимо”.

Ми вийшли сюди на вулицю, вони нам сказали, напишіть на паркані “Люди — мир”, щоб вас не обстрілювали.

Один раз якийсь прийшли, я навіть не знаю хто, ми їх до хати не пустили. Походили вони, я думала, шибки повибивають. А другий раз оце вже до хати зайшли. Танк отут їхав і заглух. Вони туди [показує] поїхали, в них там стріляли, а коли назад верталися, навпроти нашої хати заглух танк. Переночували, а тоді зранку з’їхалися — цей танк забирати. Ми стали, у вікно дивимося, а він дуло повернув прямо до хати. Виліз і хтось йому кричить: “Валєра, не туди! Туди поверни, у бік Броварів, отак”. Він як гахнув, у нас аж шибки повилітали. І я через кімнату в іншу кімнату [вилетіла] від хвилі цієї. І балкон, і усе повисипалося. Отак сиділи до останнього, поки вже першого квітня наші прийшли. Так ми першого квітня змогли виїхати звідси у Бровари. Поселили нас у садочок як переселенців, зробили документи. Там сиділи місяць десь. Поки тут не зачистили, а потім вже повернулись. Почали вікна ставити, усе своїми силами.

Що з вашим майном?

Уламками побило усе. На сараї шифер. Ну а так, щоб сильно [зруйнувало], то — ні. Просто тоді від хвилі повилітали вікна й все. Ну і хата поїхала трохи.

Чи замислювались ви про евакуацію?

Нам же не можна було виїхати звідси. Вийти ж не можна було. Ми не думали, що вони сюди підуть. У кого ще машина була, так, може, могли виїхати машиною. А у нас її немає. І першого квітня ми пішки йшли на Бровари. Не можна ж було виїхати: ані заїхати, ані виїхати. Дійшли ми до Скибина, нас там наші військові забрали, вивезли туди, куди ми сказали. Приїхали до Броварів. Боже, ми як… Ну місяць сиділи у погребі: чорномазі усі, брудні як чорти.

Приїхали, нас підвезли до АТБ, їде машина — фура, привезла товар, а ми як дикуни. У ямку скочили, пригнулися, впали прямо на лавочці біля зупинки. Люди дивляться на нас, а ми налякані.

Якби я ще пару днів тут побула, у мене б і дах поїхав. Так стріляли, так бахкало. І вночі, і вдень. З п’ятої ранку вже починалося: оце ж танк тут стояв, заводиться та давай бахкати. Сусіди просили передати хоч відро води, а на вулицю страшно було вийти, щоб тієї води накачати. Навколо танки стояли. Понад 75 штук їхали. Я як рахувала, так і збилася. Стріляли, ми вже пішли, а вони ще стріляли. У кого машини були, той виїхав. А так лишилися тут одні пенсіонери.

Що плануєте робити далі?

Про роботу мрію. Треба працювати. Ось дитина сьогодні дзвонила, так розказує, що в Броварах бахнуло: біля лікарні, позавчора. Їздили вони, платіжки віддавали за квартиру, до хазяйки. Вона торгує у Броварах, біля лікарні в магазині, каже, вікон немає, нічого немає. Оце таке.

Чи змінилося ваше ставлення до росіян?

Та не потрібні вони тут і навіщо вони тут здалися. Хай вони зникнуть взагалі. Не хочу нічого їм казати, хай ідуть туди за російським кораблем. Вони усі винні. І Путін, і усі на світі. Так знущатися, що хай Господь милує. З людей знущаються, ще й мирних. Ну йди, воюй з військовими, але ж цивільних не чіпай! А так… Та ну їх! Краще б їх і не було. Та й все. Пережили, тепер дай Боже, щоб мир настав.