Меню
• Інтерв’ю   • Голоси війни
Олексій Сидоренко, 28 червня 2023
доступно: in English на русском

‘Ми виглядали як дикуни — налякані та брудні’

Розповідаючи про свою історію, Ірина Ковальчук не може стримати емоцій. Пережитий страх все ще не відпускає жінку. Її зятів забрали в полон і відпустили побитих, а дитина та племінниця сильно злякалися, коли росіяни з автоматами увірвалися до їхньої хати у пошуках зброї.

Живу там, з тієї сторони. В тих будиночках, з сестрою, доньками, із зятями. Нас шестеро людей там.

Чи могли припустити, що буде повномасштабна війна?

Та хто ж знав! Ніхто не думав, що воно таке буде. Що сюди підуть ці танки. 24-го лютого подзвонив кум, він вже виїжджав о шостій ранку. Каже: “Кума, війна буде! Готуйтеся”. Почали до погреба стягувати ящики, одяг, воду. Консервація була у погребі. Лавочка, щоб було де сидіти. Вже воно усе було підготовлене. А восьмого березня, вже як вони сюди зайшли (двадцять хвилин на першу було), прийшли танки. І ми одразу до погреба.

Місяць сиділи у погребі. Росіяни тут усюди блокпости поставили. До нас прийшли додому. З автоматами, по воду.

Це добре, що у нас колонка, бо світла, води та газу не було. Так я йду до колонки, кажу Ларисі, сестрі, ти стій на веранді, дивися, щоб їх не було. Вона пішла дивитися, я по відро та йду воду качати. Раптом вони виходять… З автоматом. Я й зараз говорити не можу, як згадаю.

Ірина Ковальчук жителька с. Залісся, Київська обл.

Ірина Ковальчук жителька с. Залісся, Київська обл.

Я так злякалася, що впала. А вони: “Повернися назад!” Ще й дитина вдома. Це ось буде двадцять років. З автоматами зайшли, завели до хати, усе перерили.

— Де ви сидите?

— У погребі.

Та й все. Але, правда, якісь вони були більш менш нормальні, не чіпали, не лякали. Подивилися, чи немає зброї. Та яка ж зброя?! Нас четверо дівчат у хаті. Хлопців, зятів, забрали у полон з собою.

Де їх тримали?

Отам ДЕУ, дорожня служба. Одного в одній хаті закрили, а другого далі повели. Ми попросили їх, щоб відпустили хлопців. Кажуть: “Це ваш другий день народження”. Але відпустили: побитих, звісно, але відпустили. Били, телефони позабирали. Це сестри чоловік і сестри доньки чоловік. Їх забрали на вулиці. А коли прийшли до нас, ми їх попросили, щоб відпустили. Дитина моя сиділа, вони підійшли, вона плаче, труситься, а вони з автоматами до неї. Племінниця також дуже перелякалася. Каже: “Можна я до туалету сходжу?” Ну той провів її прямо до туалету. А до дитини підійшов, отак за ніс взяв і каже: “Не бійся! В мене донька така, як ти. Ми не образимо”.

Ми вийшли сюди на вулицю, вони нам сказали, напишіть на паркані “Люди — мир”, щоб вас не обстрілювали.

Один раз якийсь прийшли, я навіть не знаю хто, ми їх до хати не пустили. Походили вони, я думала, шибки повибивають. А другий раз оце вже до хати зайшли. Танк отут їхав і заглух. Вони туди [показує] поїхали, в них там стріляли, а коли назад верталися, навпроти нашої хати заглух танк. Переночували, а тоді зранку з’їхалися — цей танк забирати. Ми стали, у вікно дивимося, а він дуло повернув прямо до хати. Виліз і хтось йому кричить: “Валєра, не туди! Туди поверни, у бік Броварів, отак”. Він як гахнув, у нас аж шибки повилітали. І я через кімнату в іншу кімнату [вилетіла] від хвилі цієї. І балкон, і усе повисипалося. Отак сиділи до останнього, поки вже першого квітня наші прийшли. Так ми першого квітня змогли виїхати звідси у Бровари. Поселили нас у садочок як переселенців, зробили документи. Там сиділи місяць десь. Поки тут не зачистили, а потім вже повернулись. Почали вікна ставити, усе своїми силами.

Що з вашим майном?

Уламками побило усе. На сараї шифер. Ну а так, щоб сильно [зруйнувало], то — ні. Просто тоді від хвилі повилітали вікна й все. Ну і хата поїхала трохи.

Уламками побило усе. На сараї шифер. Ну а так, щоб сильно , то — ні. Просто тоді від хвилі повилітали вікна й все. Ну і хата поїхала трохи.

Уламками побило усе. На сараї шифер. Ну а так, щоб сильно [зруйнувало], то — ні. Просто тоді від хвилі повилітали вікна й все. Ну і хата поїхала трохи.

Чи замислювались ви про евакуацію?

Нам же не можна було виїхати звідси. Вийти ж не можна було. Ми не думали, що вони сюди підуть. У кого ще машина була, так, може, могли виїхати машиною. А у нас її немає. І першого квітня ми пішки йшли на Бровари. Не можна ж було виїхати: ані заїхати, ані виїхати. Дійшли ми до Скибина, нас там наші військові забрали, вивезли туди, куди ми сказали. Приїхали до Броварів. Боже, ми як… Ну місяць сиділи у погребі: чорномазі усі, брудні як чорти.

Приїхали, нас підвезли до АТБ, їде машина — фура, привезла товар, а ми як дикуни. У ямку скочили, пригнулися, впали прямо на лавочці біля зупинки. Люди дивляться на нас, а ми налякані.

Якби я ще пару днів тут побула, у мене б і дах поїхав. Так стріляли, так бахкало. І вночі, і вдень. З п’ятої ранку вже починалося: оце ж танк тут стояв, заводиться та давай бахкати. Сусіди просили передати хоч відро води, а на вулицю страшно було вийти, щоб тієї води накачати. Навколо танки стояли. Понад 75 штук їхали. Я як рахувала, так і збилася. Стріляли, ми вже пішли, а вони ще стріляли. У кого машини були, той виїхав. А так лишилися тут одні пенсіонери.

Що плануєте робити далі?

Про роботу мрію. Треба працювати. Ось дитина сьогодні дзвонила, так розказує, що в Броварах бахнуло: біля лікарні, позавчора. Їздили вони, платіжки віддавали за квартиру, до хазяйки. Вона торгує у Броварах, біля лікарні в магазині, каже, вікон немає, нічого немає. Оце таке.

Чи змінилося ваше ставлення до росіян?

Та не потрібні вони тут і навіщо вони тут здалися. Хай вони зникнуть взагалі. Не хочу нічого їм казати, хай ідуть туди за російським кораблем. Вони усі винні. І Путін, і усі на світі. Так знущатися, що хай Господь милує. З людей знущаються, ще й мирних. Ну йди, воюй з військовими, але ж цивільних не чіпай! А так… Та ну їх! Краще б їх і не було. Та й все. Пережили, тепер дай Боже, щоб мир настав.

поширити інформацію

Ця публікація стала можливою завдяки щедрій підтримці американського народу, наданій через Агентство США з міжнародного розвитку (USAID) у межах Програми “Права людини в дії”, яка виконується Українською Гельсінською спілкою з прав людини.

Погляди та інтерпретації, представлені у цій публікації, не обов’язково відображають погляди USAID, Уряду США. Відповідальність за вміст публікації несуть виключно автори.

У світі, USAID є однією з провідних установ у сфері розвитку, яка виконує роль каталізатора цих процесів та допомагає досягати позитивних результатів. Діяльність USAID є проявом доброчинності американського народу, а також підтримує просування країн-отримувачів допомоги до самостійності та стійкості та сприяє забезпеченню національної безпеки та економічного добробуту США. Партнерські стосунки з Україною USAID підтримує з 1992 року; за цей час загальна вартість допомоги, наданої Україні з боку Агентства, склала понад 9 млрд доларів США. До поточних стратегічних пріоритетів діяльності USAID в Україні належать: зміцнення демократії та механізмів досконалого врядування, сприяння економічному розвитку та енергетичній безпеці, вдосконалення систем охорони здоров’я та пом’якшення наслідків конфлікту у східних регіонах. Для того, щоб отримати додаткову інформацію про діяльність USAID, просимо вас звертатися до Відділу зв’язків з громадськістю Місії USAID в Україні за номером +380 44 521 57 53. Також пропонуємо завітати на наш вебсайт: usaid.gov/ukraine, або на сторінку у фейсбуці: fb.com/USAIDUkraine.
Подібні статті

• Інтерв’ю   • Голоси війни

‘Два тижні я спала на сирій землі’, — мешканка села Залісся

Ірина Коваленко відзначила золоте весілля та займалася мирними справами, якими зазвичай займаються сільські жителі. Пані Ірина ніколи не могла подумати, що так звані “брати” прийдуть вбивати та руйнувати будинки. Їй довелося виїжджати з окупації у розстріляній росіянами машині, а коли жінка повернулася, побачила згарище та розруху.

• Інтерв’ю   • Голоси війни

Хвилі літаків та залпи над головою

24-го лютого 2022-го року Валерій Ковінько з родиною виїхали зі столиці до свого будинку в селище Стоянка Бучанського району, сподіваючись, що там буде безпечніше. Село опинилося у сірій зоні: з одного боку — ЗСУ, з іншого — росіяни. Найстрашнішими, каже чоловік, були бомбардування російської авіації.

• Інтерв’ю   • Голоси війни

Коли небо чорніше землі — битва за Дмитрівку

Село Дмитрівка у Бучанському районі Київської області було частково окуповане на початку російського вторгнення. 30 березня 2022 року біля села відбулася вирішальна танкова битва, яку називають прикладом мужності та згуртованості українців. Село було звільнено. Ольга Токій зізнається, що якби росіяни зайшли на її половину села, вона попросила б розстріляти її відразу.

• Інтерв’ю   • Голоси війни

‘Роcіяни бездумно знищують усе навкруги’, — Марія Карандюк, Залісся

Вона народилася 41-го року. Пережила німецьку окупацію та вигнання. Барак, у якому вони жили з матір’ю, мало не спалили німці під час Другої світової. 2022-го року в Україну знову прийшли безжальні загарбники. Наразі мирних українців вбивають росіяни.



Про ХПГ
Хто миКонтактиРічні звітиПолітики ХПГ
Теми
КонституціяПолітикаВпровадження норм європейського праваПраво на життяКатування та жорстоке поводженняПраво на свободу та особисту недоторканністьПраво на справедливий судПраво на приватністьСвобода совісті та віросповіданняСвобода вираження поглядівДоступ до інформаціїСвобода пересуванняЗахист від дискримінаціїСоціально-економічні праваАрміяКримінально-виконавча системаПраво на охорону здоров’яПраво на освітуЕкологічні праваПрава дітейПрава жінокПрава шукачів притулкуГромадянське суспільство
Спецпроєкти
Психологічна допомогаРосійсько-українська війнаГолоси війниДокументування воєнних злочинів в УкраїніПравова допомогаОнлайн-бібліотекаДисидентський рух в Україні. Віртуальний музейІсторії свавільно засудженихГромадянська освітаДовідник юристаПроти катуваньПраво на приватністьГаряча лінія з пошуку зниклих безвісти