Аналітична інформація щодо насильницьких зникнень в Україні

Зникнення відбувалися у Харківській — 1874 випадки, Херсонській — 429 випадків, Запорізькій — 259 випадків, Київській — 131 випадок, Донецькій — 63 випадки, Луганській — 40 випадків, та інших областях. Кількість зникнень, зафіксованих у БД, не може цілком корелювати з систематичністю та широкомасштабністю політики нападів на цивільне населення. Цифра кількості зафіксованих випадків зникнення також залежить і від низки інших факторів, таких як доступність інформації про зникнення у відкритих джерелах, наявність доступу до території місця зникнення, вільність переміщення населення між територіями, дата деокупації території чи тривалість періоду окупації тощо.

Найбільша кількість насильницьких зникнень відбулася на початку повномасштабного вторгнення на територію України. У БД зафіксовано 759 випадків зникнення у березні 2022 року, що складає 26,7 % від загальної кількості випадків зникнення. Надалі кількість зафіксованих випадків поступово зменшувалася, поки у червні — липні 2022 року не досягла приблизно 120 — 160 осіб на місяць, ця кількість зберігалася аж до середини осені 2022 року. Після деокупації частини території України, а саме Харківської та Херсонської областей, кількість насильницьких зникнень на місяць стала не перевищувати 100 випадків і продовжує триматися на цьому рівні досі.

У частині випадків нам не вдалося встановити точну дату зникнення, а лише можливий період. Особливо це стосується тимчасово окупованих територій, де неможливо дізнатися точні обставини, чому людина перестала виходити на зв’язок.

Серед обставин, що ускладнювали документування насильницьких зникнень, була також відсутність мобільного чи іншого зв’язку з тимчасово окупованими територіями, що призводило до неможливості отримувати конкретну та точну інформацію про вчинення злочинів.

Також на тимчасово окупованих територіях не могли діяти правоохоронні органи України та належним чином розслідувати такі злочини проти людяності. Розслідування велося віддалено і було значно обмежене у ресурсах, а тому не могло бути ефективним. Правоохоронні органи просто не мали доступу до місця події, свідків. Навіть після деокупації територій, сліди злочинів вже було майже неможливо відновити у багатьох випадках, а свідки були залякані чи давно покинули територію та проживають за кордоном. Усе це призводило до наявності пробілів у інформації про конкретні випадки насильницьких зникнень.

Серед зниклих було 3204 чоловіки (62 % від загальної кількості зниклих) та 1776 жінок (34 %). Кількість зниклих дітей склала 160 осіб (або 4 %). Із зібраних даних випливає хоч і не явна, але помітна тенденція вчинення насильницьких зникнень проти чоловіків, яких було майже у два рази більше, ніж жінок (62 % чоловіків проти 34 % жінок).

Мотивами вчинення злочинів саме проти чоловічого населення було попередження з їхнього боку агресивного антиросійського опору, якого намагалися не допустити представники російської окупаційної влади. Чоловіки розглядалися як найбільш імовірні ініціатори збройних акцій проти російської влади. Багато хто з них також підозрювався у прямій чи непрямій співпраці з ЗСУ, що загалом набагато рідше інкримінувалося жінкам. Затримані особи були колишніми (у відставці, звільненими) військовослужбовцями, працівниками правоохоронних органів, працівниками органів державної влади, які відмовилися йти на співпрацю з російськими адміністраціями.

Таким чином, через переважання у цих категоріях саме чоловічого населення, надалі це призвело до вчинення незаконних дій саме проти них.

Невелика кількість зниклих дітей вказує на загальну відсутність наміру вчинення саме насильницьких зникнень проти малолітніх чи неповнолітніх. Хоча такі особи могли ставати жертвами злочинів проти людяності, якщо вони підозрювалися також у співпраці з ЗСУ та були віком від 15-16 років. Молодші діти частіше за все зникали разом із батьками.

Жінки, що зникли, нерідко зникали разом із родинами — своїми чоловіками. Також були випадки групового зникнення жінок, зникнення жінок після обстрілу (вивезення поранених у невідомому напрямку і їхнє зникнення). За свідченнями, вивезеним пораненим часто не давали можливості зв’язуватися з родичами місяцями, не дозволяючи увесь час перебування в лікарні повідомляти про себе будь-яку інформацію. Після перебування у лікарні частина затриманих відправлялася до фільтраційних таборів, де також була обмежена у спілкуванні.

За обставинами зникнення ми розділили зниклих на тих, хто зник вдома, у дорозі та за невідомих обставин. Нам вдалося встановити, що вдома зникло 374 особи, а у дорозі — 185 осіб. Зникнення з власної оселі передбачало проведення арешту, якому передував обшук або огляд будинку російськими військовими, які загалом під час такого обшуку або огляду знаходили документи, речі, зброю, яка їм здавалася підозрілою та ставала причиною насильницького зникнення.

З дому також могли зникнути літні люди, яких російські військові забирали у невідомому напрямку, вивозили, а потім ці літні люди не виходили на зв’язок. Подібна доля чекала поранених, у тому числі під час артилерійських обстрілів, вчинених російськими військовими.

Під зникненням у дорозі малося на увазі зникнення на блок-постах під час перевірки документів, а також під час подорожей між тимчасово окупованими населеними пунктами.

В інших випадках обставини зникнення були невідомими чи мало з’ясованими та вимагали додаткової верифікації. Частина людей зникала під час евакуації, намагаючись покинути тимчасово окуповані території. Такі люди могли викликати підозру під час огляду чи обшуку на виїзді з тимчасово окупованої території і потрапити до фільтраційних таборів або бути одразу звинуваченими у вчиненні певних незаконних дій.

Підстави для насильницького зникнення могли бути найрізноманітнішими. Найчастіше такими підставами були доноси. Спершу російські військові мали списки осіб, пов’язаних з органами державної влади, провладними політичними силами, силовими структурами. Таких осіб затримували у першу чергу, і надалі вони зникали. Однак із часом практика зникнень розповсюдилася й на інші категорії осіб.

Відомі випадки затримання та насильницького зникнення осіб, які виражали проукраїнські позиції у розмовах, мали в родині військовослужбовців ЗСУ, зберігали вдома українську державну символіку, розмовляли українською, відмовляючись переходити на російську; відмовлялися співпрацювати, зокрема, проводити навчання дітей, розвозити гуманітарну допомогу, ремонтувати військову техніку тощо; мали підозрілі, на думку російських військових, контакти у телефонах, фотографії, листування, підписки на канали чи групи у соціальних мережах. Усе це могло стати підставою для затримання людини і її зникнення.

Крім того, інколи затримання відбувалися зовсім без причини як елемент політики залякування українського населення.

Особлива увага приділялася татуюванням на тілі осіб. Їх оглядали під час особистого обшуку, і якщо татуювання включали будь-яку національну українську символіку, символіку збройних сил, окремих підрозділів та деякі інші символи, особа могла бути затримана. Також особа могла бути затримана, навіть якщо не мала такої символіки, однак мала татуювання, які російські військові не могли інтерпретувати.

Насильницьким зникненням піддавалися й іноземці, які викликали підозру з боку російських військових. Такими іноземцями могли бути не лише громадяни США чи європейських країн, а й будь-які іноземці, що опинилися на тимчасово окупованих територіях.

У 1136 випадках вдалося встановити, що до зникнення особи були причетними російські військові, а у 32 випадках — інші пов’язані особи, такі як представники “ЛНР” чи “ДНР”, колаборанти з рядів місцевого населення тощо. Нам не вдалося встановити ймовірних винуватців конкретних насильницьких зникнень в абсолютній більшості випадків, однак ми продовжуємо роботу з їх пошуку.

Фізична сила під час затримання була застосована до 998 зниклих осіб. Застосування фізичної сили включало побиття під час затримання, вимагання зізнатися або передати певні речі, вимагання грошей, коштовностей, вимагання здати інших осіб тощо. Таке фізичне насильство вчинялося на очах у інших мешканців населеного пункту з метою залякування. Потерпілих від зникнень вивозили зв’язаними мотузками та з мішками на голові, так щоб особа не бачила, куди її везуть. Про причини затримання на місці не повідомляли, жодних документів не надавали.

Будинки зниклих у цілому розграбовувалися, з них виносилися найбільші цінності, побутова техніка. В деяких випадках насильницькі зникнення вчинялися саме у поєднанні з корисливим мотивом, коли підприємці відмовлялися співпрацювати та добровільно віддавати техніку, транспорт на потреби російських військових.

Серед потерпілих від насильницьких зникнень було ідентифіковано 180 державних службовців (переважно це були депутати міських чи селищних громад, які відмовилися йти на співпрацю), 90 колишніх військових та колишніх співробітників правоохоронних органів та спецслужб, 13 журналістів, 86 волонтерів, які здійснювали перевезення гуманітарних вантажів чи евакуацію цивільного населення.

Державні службовці загалом зникали через те, що вони не йшли на співпрацю з російськими військовими або навіть чинили їм активний супротив. Відомі випадки зникнення державних службовців, які виступали на колективних мітингах на початку війни, коли люди намагалися таким чином зупинити російських військових.

Волонтери підозрювалися у вчиненні коригування на користь ЗСУ, а тому до них ставилися з особливою підозрою.

Політика вчинення насильницьких зникнень загалом не передбачала випадків масового одночасного зникнення цивільних осіб, хоча нам все ж відомо про 226 випадків зникнення населення, коли від двох осіб і більше зникло одночасно, жертвами цих злочинів стали 857 осіб. Тобто в середньому під час інциденту зникало не менше чотирьох осіб одночасно. Переважно це були родини, співмешканці або особи, які разом подорожували між населеними пунктами.

Вчинення насильницьких зникнень, таким чином, по всій території України являло собою одноманітну структуру вчинення злочину. Воно передбачало тимчасову окупацію населеного пункту російською владою та встановлення нею тимчасової адміністрації. Така тимчасова адміністрація за підтримки військових проводила рейди містом чи іншим населеним пунктом для встановлення потенційно небезпечних для російської влади осіб. Списки таких осіб найчастіше були відомими заздалегідь, і до них входили політичні та громадські діячі, колишні військовослужбовці ЗСУ (та члени їхніх родин), колишні працівники правоохоронних органів, судді, прокурори, журналісти, волонтери.

Злочинні дії, таким чином, були спрямовані на придушення як збройного, так і інформаційного опору, запобігання формуванню стійкого партизанського чи іншого руху, який би виражав незгоду з російською політикою. Також обмежувалася будь-яка свобода слова, а отже, діяльність журналістів та громадських діячів ставала підставою для вчинення злочинів.

Після першої хвилі затримань, вчинених проти внесених у список осіб, російські агенти продовжували політику вчинення насильницьких зникнень, приводячи до атмосфери терору серед місцевого населення. Всіляко підтримувалися доноси місцевих жителів одне на одного, їх обвинувачення, передача інформації. Таким чином потерпілими часто ставали невинні люди, які насправді мали конфлікти з сусідами чи іншими близькими людьми. Напередодні початку навчального року (у липні — серпні 2022 року) жертвами насильницьких зникнень також ставали вчителі, які відмовилися викладати програму за російськими навчальними посібниками.

Зникненню передував особистий обшук або обшук чи огляд приміщення, який проводився незаконно. Під час такого обшуку розшукувалися документи, які підтверджують зв’язок з українською державною, владою чи силовими структурами, військова форма, зброя, підозрілі фотографії, розмови, контакти, державна символіка України тощо. Однак навіть якщо такі речі знайдені не були, особа все одно могла піддаватися насильницькому зникненню. Частину затриманих одразу після позбавлення свободи били з метою залякування чи покарання. Чи надавалася потім медична допомога постраждалим, невідомо, оскільки невідома й інша інформація щодо їхнього місця перебування. У випадках коли зниклі були віднайдені, вони повідомляли, що медична допомога їм не надавалася.

Після зникнення родичі потерпілого не мали можливості отримати інформацію ані у місцевої окупаційної влади, ані в офіційних державних осіб Російської Федерації.

Підтвердження перебування зниклого під контролем російської влади могло відбутися через місяці (а подекуди — навіть понад рік) з моменту зникнення. Однак навіть таке підтвердження не містило інформації про точне місцеперебування та стан здоров’я. Тому родичі зниклих все одно продовжували перебувати у стані вакууму, не знаючи спочатку, чи живим залишається зниклий, а потім — у якому він стані та чи застосовувалося до нього насильство. У відповідь на запити органи державної влади Росії не надавали конкретних відповідей, а у більшості випадків — взагалі не відповідали.

Зі своєї сторони, українські державні органи не мають інструментів змусити російську сторону надавати своєчасну та правдиву інформацію, оскільки російська сторона не виконує взяті на себе міжнародні зобов’язання. Такі дії вчиняються умисно, оскільки формальні відповіді від Російської Федерації, які не містять конкретних обставин злочинів, надаються одними й тими самими особами — масовано, у всіх відомих нам випадках. Такі відповіді не відповідають нормам міжнародного та національного права, і це достеменно відомо російському керівництву.

Таким чином, аналіз приводить до думки про широкомасштабність вчинення злочинів проти людяності, враховуючи кількість зафіксованих нами випадків насильницьких зникнень, та систематичність — враховуючи характер планування та ідентичність сценаріїв зникнення.

При цьому виконавці перебували на різних щаблях державної чи військової служби та включали як безпосередніх виконавців, осіб, які контролювали вчинення злочину (військове керівництво), так і посібників. До виконавців також належали особи, які вже після зникнення не надавали правдиву і точну інформацію про долю зниклого, знаючи при цьому, що він перебуває під контролем Російської Федерації.