Вони розмовляли з нами мовою кулеметів: Спогади Євгена Грицяка про Норильське повстання

“25-го травня 1953-го року ми виходимо на роботу. Усі пригнічені; до роботи не приступаємо. Раптом біля 5-ї зони, що знаходилася неподалік від Горстрою, затріщав автомат. Ми чомусь були впевнені, що і на цей раз без жертв не обійшлося. Нарешті довідуємося, що одного вбито, а шістьох поранено. Деякі в’язні, що було приступили до роботи, опустили руки. Уся робота на Горстрою стихійно припинилася. Люди безладно забігали, заметушилися. Активніші в’язні почали викрикувати: ‘Нас убивають! Не будемо працювати! Викликаємо з Москви комісію!’”.

Саме так 70 років тому у Норильську розпочалося перше та найбільше повстання політичних в’язнів у системі спецтаборів ГУЛАГ. Серед учасників — 17 тис. осіб, де 70% — українці, засуджені за “націоналізм”. Повстання тривало 61 день і змусило кремлівське керівництво піти на поступки, похитнувши віру у могутність і непереможність радянської системи у всьому світі. До того ж із всіх табірних повстань це було єдине без застосування зброї. Саме через його ненасильницький характер, як пише дослідниця повстання Алла Макарова, це було “повстання духу — як найвищий прояв ненасильницького спротиву нелюдській системі ГУЛАГ”.

Наведений у першому абзаці уривок, як і всі інші у статті, належить Євгену Грицяку — одному з організаторів Норильского повстання. Він народився у селі Стецевій на Івано-Франківщині. У шкільні роки почав співпрацювати з молодіжною націоналістичною організацією, що готувала молодь до боротьби з окупантами. Після — воював у лавах радянської армії, але у 1949-му році був заарештований за зв’язок з ОУН / УПА та засуджений до страти, яку замінили на 25 років таборів.

Однойменна книга Грицяка про повстання доступна вільно у онлайн-бібліотеці Харківської правозахисної групи. До 70-ї річниці його завершення публікуємо стислу хроніку повстання на основі спогадів Євгена Грицяка.

Українська пісня над Єнісеєм

“Розмістившись у бараках, ми почали гуртуватися в невеликі групи. В одній групі хтось заспівав:

Взяло дівча відра
Та й пішло по воду,
Аж там хлопці-риболовці
Ще й козацького роду.

Пісню негайно підхопили інші, група співаків почала швидко зростати. Тих, хто хотів поспівати, ставало дедалі більше, й незабаром, знову спонтанно, створилася ще одна хорова група. Над Єнісеєм, всупереч всім заборонам, лунала українська пісня. Коли хтось із співаків стомлювався, на його місце ставав інший, і таким чином пісня не стихала до пізнього вечора”.

Так Євген Грицяк описує етапування з Караганди до Норильска політичних ув’язнених. По прибуттю ув’язнених обшукали, пронумерували та помістили в бараки, що були відгорождені від основної зони колючим дротом. В’язні мали працювати на “Горстрої” — зоні тундри, оточеній сторожовими вежами, на якій велося будівництво. Будівництво міста Норильськ.

“Запала холодна полярна зима. Працюємо на дві зміни і без вихідних днів. Змінюємося на робочому місці, так що кожна зміна триває дванадцять годин. Дві години витрачаємо на дорогу туди і назад. Щонайменше дві, а часто-густо й чотири-п’ять годин стоїмо перед вахтою в черзі, очікуючи обшуку. Тут холод пронизує уже до кісток і боляче їх стискає. Стоїмо мовчки; ніхто не випустить з уст жодного слівця, бо дорога кожна дрібка енергії”.

Важкі умови праці та постійне насилля (з боку не лише конвоїрів, а й інших груп ув’язнених, які працювали на керівництво таборів) зрощувало непокору серед в’язнів. Випадок, який стався 25-го травня 1953-го року, був останньою краплею.

Після цього в’язні відмовилися працювати та вимагали приїзду комісії з Москви. Тоді в таборі перестали навіть погрожувати, не те що стріляти. Але план був інший — брати голодом.

Ситуація у зонах — без змін

“За станом на 6-ту годину ранку 30 травня ц. р. у 4, 5, 6 зонах ситуація залишається без змін. Ув’язнені із трьох зон, як і досі, жодних активних дій не виявляють, їжу не приймають”, — це архівна доповідна записка полковника Михайла Кузнєцова.

Згодом голодування припинили, але вмовити в’язнів працювати керівництво табору вже не могло, тож 5-го червня у Норильськ приїхала комісія з Москви. В’язні висунули такі вимоги:

1. Припинити розстріли та всі інші прояви свавілля в тюрмах і таборах.
2. Замінити все керівництво Горлагу.
3. Скоротити робочий день в таборах ГУЛАГу до 8-ми годин.
4. Гарантувати в’язням вихідні дні.
5. Поліпшити харчування в’язнів.
6. Дозволити листування та побачення з рідними.
7. Вивезти з Норильська на материк усіх інвалідів.
8. Зняти з бараків замки та ґрати, а з людей — номерні знаки.
9. Скасувати рішення так званого Особого совєщанія як неконституційного органу.
10. Припинити тортури на допитах та практику закритих судових процесів.
11. Організувати перегляд особових справ усіх політв’язнів.

Реагуючи на ці вимоги, комісія постановила:

1. Замінити керівництво Горлагу.
2. Скоротити робочий день до 8-ми годин.
3. Гарантувати вихідні дні.
4. Дозволити в’язням відсилати по два листи на місяць і мати побачення з рідними.
5. Зняти з бараків замки та грати, а з одягу в’язнів — номерні знаки.
6. Вивезти з Норильська всіх інвалідів.
7. Переглянути всі особові справи засуджених.

Але це був лише перший етап боротьби.

Децимація по-гулагівськи

З цього моменту в насиллі над в’язнями брали участь не лише конвоїри, а й члени комісії. Зокрема голова комісії полковник Кузнєцов застосував до деяких зон табору (зокрема 4-ї та 5-ї) процедуру відсіву, аби придушити ініціаторів та активістів опору. Це відбувалося так: з кожної групи в’язнів, що складається зі ста чоловік, відокремлювали п’ятьох і відводили у невідомому напрямку в тундру.

“Їх усіх перестріляють! — Звернувся я до в’язнів, що прибули з 5-ї зони. — Ми мусимо їх рятувати! Зробімо так: ви підходите до вахти і вимагаєте, щоб вам повернули їх усіх назад. Якщо їх не повернуть, ви не виходите на роботу, а ми, на знак солідарності з вами, також не вийдемо. Треба дати їм відчути, що з нами не можна робити все, що їм заманеться”.

Окрім відмови виходити на роботу, в’язні 4-ї та 5-ї зон розмістили на своїх бараках чорні прапори у пам’ять про тих, кого забрали на розправу. Ці прапори дратували адміністрацію більше, аніж відмова виходити на роботу.

Здатися або померти

Розпочалося активне придушення опору. Спочатку по в’язнях 5-ї зони відкрили кулеметний та автоматний вогонь, який вбив 27 людей. Згодом так само вчинили і з 4-ю та 1-ю зоною. Жіночу 6-ту зону поливали водою під високим тиском з пожежних машин, а 3-ту придушили озброєними солдатами.

Керівництво табору змушувало в’язнів виходити зі своєї зони та здаватися. Ось як цей момент описує Євген Грицяк:

“Назустріч мені вже йшли та йшли зі своїми клунками люди. Ішли квапно, немов боялися спізнитися, і мовчки. Та нараз мені загороджує дорогу один мій земляк і дуже стривожено питає:

— Що ти наробив?

— А що я ще міг зробити? Іншого виходу немає!

— Вихід є: стояти на смерть!

— Але люди не хочуть умирати, втікають.

— Та скільки їх там утекло? Ну, нехай аж півтори сотні, ну, нехай дві. А скільки ще залишилося? П’ять тисяч! Нехай із цих п’ятьох тисяч ще чотири тисячі втече, то тисяча нас набереться таких, що не зрушимо з місця, поки всі не загинемо? Набереться, — відповів він сам собі, — і ми покажемо їм, як ми вміємо вмирати!

— Ні, — відказав я йому, — я нікого на явну смерть не поведу. Вам ще треба жити”.

Грицяк ухвалює рішення про здачу четвертої зони. Останній чорний прапор над табором було зірвано 4-го серпня. Після цього в’язнів розподілили по різних таборах, а активістів Норильського повстання, разом із Євгеном Грицяком, етапували до тюрми у Красноярську.

— Хто був вашим тілоохоронцем? — Допитував підполковник Завольський

— Усі п’ять тисяч в’язнів.

— А конкретно?

— Це і є конкретно.

— Жаль, жаль, що не знайшлося людини, яка прибрала б вас із цього світу, тоді не було б цього всього у Норильську… Та це все мало статися!

Загалом у сутичках з адміністрацією табору загинуло коло двох сотень в’язнів. 1-го липня 1990-го року залишки загиблих при повстанні були перезахоронені у братську могилу на горі Шмідт біля Норильска. Товариство “Меморіал” на цьому місті збудувало каплицю та встановило хрест: “Мир праху, честь імені невинно репресованих, вічна пам’ять і скорбота за тими, хто пройшов ГУЛАГ”.

Переслідування Грицяка після звільнення

У 1954-му році Горлаг ліквідували як табір особливого режиму, а в місто приїхала комісія для розгляду справ ув’язнених, унаслідок чого абсолютна більшість в’язнів Горлагу була звільнена. А в 1960-му році ліквідували ГУЛАГ.

У тюремній камері Грицяк вивчив англійську, а також займався йогою. Згодом переклав з англійської на українську “Повну ілюстровану книгу йоги” та “Автобіографію йога” Парамаганса Иогананда.

Невдовзі він звільняється, але виявилося, що жити у рідному селі Євген більше не може, адже його прописка скасовувалася. Він починає жити у Караганді.

У 1959-му році Президія Верховної Ради СРСР скасовує рішення комісії, що звільнила Грицяка за три роки до цього, мотивуючи це скасування “тягарем злочину” і відновивши тим самим чинність 25-річного строку. Спершу Грицяк навіть не знав, який “тягар” мався на увазі. Лише через 5 років Євген дізнався, що “був обвинувачений у тім, що після звільнення він ніде не працював, не припинив антирадянської діяльності й створив у Вінницькій області організацію українських націоналістів”.

Тоді ж його звільнили, бо “після належної перевірки з’ясувалося, що він сумлінно трудився, ніякою антирадянською діяльністю не займався, ніякої організації не створював, ніяких свідоцтв будь-яких його висловлювань проти радянської влади не зафіксовано; відзначене лише його невдоволення тим, що йому не дозволяють жити в рідному селі”. Він був знову звільнений, але відразу піддався розгнузданому газетному цькуванню.

У 1978-му році, тобто у 25-ю річницю повстання, Євген для самого себе написав “Короткий запис спогадів”, щоб зафіксувати на папері все, що збереглося в пам’яті з тих подій. Але через загрозу з боку КГБ він відправив свій рукопис на Захід, де Осип Зинкевич, директор видавництва “Смолоскип”, з яким Грицяк вчився ще в школі, видав їх окремою книгою. Згодом вийшла друга редакція, доповнена архівними документами та іменами активних учасників тих подій.

Хоч його і звільнили, утиски та погрози продовжувалися, тож він емігрував з СРСР. Але потім все одно повернувся на рідне Прикарпаття, де помер і був похований.

Євген Грицяк у своїй книзі пригадує дорікання у свій бік від шістдесятників: “Ви у свій час щось гарне трошки зробили, але вас зламали каральні органи, і на цьому ви заспокоїлися. А ми, шістдесятники, боролися за всіх часів, писали протести, виступали в пресі”.

“Ми, українські політичні в’язні карагандинських і норильских спецтаборів, виховані й загартовані в рядах ОУН-УПА, а потім і в табірній боротьбі, внесли свій посильний внесок у справу скинення більшовицького ладу, але ми на пальму першості не претендуємо, тому що ми боролися не за пальмову гілку, а саме за УКРАЇНУ!” — відповідає Грицяк.