‘Ти не з нашого регіону, тому маєш померти’

Ми розуміємо, що медицина у країні не на найвищому рівні, тим більше зараз, під час війни. В такі часи рідко згадують про захист прав засуджених до позбавлення волі, які відбувають покарання за рішенням суду. Але український народ бореться не тільки із зовнішнім ворогом, але і з внутрішнім — корупцією. І серед державних структур, які найбільше потребують реформування, на одному з перших місць — тюремна медицина, яка своєю байдужістю і бездіяльністю свідомо і методично, цілеспрямовано і навмисно вбиває українців.

Володимир Рубченко, Віталій Матухно, Іван Ястребов — ці люди були засуджені на болісну смерть через бездіяльність тюремної медицини. Історія повторюється. Тепер юристи ХПГ спільно з партнерами з EPLN і ГО “Захист в’язнів України” знову борються за життя людини. Цього разу йдеться про Мезенцева Микиту Володимировича, засудженого до 7 років і 6 місяців позбавлення волі, хворого на рак четвертої стадії.

Нагадаємо, що на сьогодні в нашій країні немає жодної лікарні закритого типу для лікування онкологічних хворих. Єдине онкологічне відділення було у Львівській багатопрофільній лікарні №19, але воно було тимчасово закрите через брутальні порушення прав людини і неналежні умови утримання пацієнтів. Мезенцева, так само як і Рубченка, який помер через ненадання медичної допомоги, спочатку привезли до Дніпровської багатопрофільної лікарні №4, де немає онкологічного відділення, відповідно і належного лікування.

Нагадаємо, що Уповноважений Верховної Ради з прав людини Дмитро Лубінець у своїй щорічній доповіді в парламенті посилався на нашу публікацію під назвою: “Лікарня схожа на смердючу домовину”. Вона саме про цю горе-лікарню. У цій “лікарні” Мезенцев пробув майже місяць без необхідного лікування. І зараз його перевели до ДУ “Арбузівська виправна колонія (№83)”, де немає жодних перспектив і шансів на лікування, а отже і на життя.

“В мене горять легені” — розповідь із перших вуст

Ми відвідали Микиту в Київському слідчому ізоляторі, де він перебував в загальній транзитній камері. Публікуємо його розповідь.

“Ця хвороба в мене з’явилася після побиття під час затримання: хоч я опору не чинив, мене повалили на підлогу і били ногами. Після цього в мене почали опухати статеві органи. Я не міг зрозуміти, де я перебуваю, втрачав свідомість, мені було дуже погано. В ізоляторі тимчасового тримання в журналі зафіксували тілесні ушкодження. Сказали: здохне і буде менше проблем. Спочатку я перебував в Одеському СІЗО під слідством. Під час слідства і в суді я заявляв про побиття і про погіршення стану здоров’я. В жовтні 2022 року я звернувся до медичної частини СІЗО. Лікар мене оглянув і сказав, що все, мовляв, нормально. Не робили ані УЗІ, ані інших обстежень, прокапали антибіотики і біль нібито почав вщухати. Але за місяць статеві органи знову почали пухнути. У січні 2023 року мене вивезли до цивільної лікарні. Коли мене там оглянули і зробили аналізи, то сказали, що мене необхідно перевести до онкологічного диспансеру.

За місяць мене вивезли в Одеський онкодиспансер. В березні мені зробили першу операцію і сказали, що я не зможу мати дітей. Потім знайшли метастазну саркому в легенях. У мене був внутрішній крововилив, два тижні я кашляв кров’ю. Але я був в Одесі в лікарні під наглядом лікарів, медикаменти надавалися, навіть складні препарати. В Одеському онкоцентрі мені зробили два курси хімієтерапії, але другий курс я до кінця не пройшов. При цьому, коли мене оглядав лікар у цивільній лікарні, я завжди був у наручниках у супроводі 4 конвойних. УЗІ робили в кайданках на руках, навіть коли я ходив в туалет, був прикутий до конвойного кайданками.

Після засудження мене перевезли до Дніпровської багатопрофільної лікарні №4, щоб я пройшов лікарську консультаційну комісію для передачі в суд подання про звільнення через важку хворобу. Там я запитав головного лікаря про ЛКК. І він сказав, що я не з їхнього регіону і взагалі “чому я до них приїхав”… Нібито я самостійно можу їздити, куди захочу! А потім сказав, що хімієтерапію вони мені зробити не зможуть. Майже місяць я там пробув, і лікування мені не надавалося взагалі. Давали “Омепразол” від шлунку. Тримали у камері в жахливих умовах. Там утримують людей як тварин. Брудні стіни, білизна жовтого кольору, смердючі матраци. На прогулянку за місяць вивели тричі. Щоб покликати лікаря, потрібно було чекати дві години. Я був готовий оголосити голодування через те, що мене монотонно і свідомо вбивають.

Моя хвороба підпадає в перелік хвороб, які підлягають звільненню за станом здоров’я.

Тут, у Київському СІЗО, мені один раз на добу дають знеболювальні і зараз я відчуваю фізичний біль і страждання. В мене таке враження, ніби з мене селезінку витягують — такий біль. Вночі я не можу заснути... Я перебуваю в загальній камері, хоча в медичній карті написано, що я потребую постійного догляду лікаря.

Зараз в мене горять легені і температура не падає”.

Ми публічно звертаємося!

Ми публічно звертаємося до керівництва ЦОЗ ДКВС України: врятуйте життя людини!

Ми звертаємося до тих чиновників, які бездумно відправляють на етап смертельно хворих: схаменіться!

У ваших силах і у вашій компетенції ініціювати і провести ЛКК стосовно пацієнта Мезенцева Микити Володимировича і направити матеріали до суду стосовно його звільнення через тяжку хворобу, а не свідомо, навмисно і цілеспрямовано вбивати чергову жертву вашої бездіяльності!