Меню
• Інтерв’ю   • Голоси війни
Іван Станіславський, 07 вересня 2023
доступно: in English на русском

‘Я зрозумів, що мене запросто здадуть’

Ігор Іванович служив у Мурманську в загоні спецпризначення, а пізніше прикордонником. Він повернувся до Маріуполя, бо дуже хотів жити в Україні: народився на Львівщині, завжди вважав себе українцем. Провівши 35 днів у підвалі, 70-річний чоловік втікатиме з остраху, що його здадуть окупантам за проукраїнські погляди.

24 лютого

Початок війни я зустрів вдома. Ми з дружиною жили у квартирі на восьмому поверсі, у мікрорайоні Західний. Я не думав, що Путін нападе на Україну, тому що я прекрасно знав збройні сили Радянського Союзу. То була дуже гнила структура. Я коли служив, то бачив, як виходила на навчання техніка мотопіхотного полку. Танки та БТРи постійно ламалися, кожні 200 метрів вони ставали. І це в Радянському Союзі, де корупції було не так багато, як зараз в Росії. Але Путін все-таки виявився без голови.

25 лютого, об 11 годині ранку, ми з дружиною були вдома. Раптом удар по будинку — у зворотний бік першого під’їзду влучила ракета. На щастя, ми жили в другому під’їзді. Майже одразу прилетіла ще одна ракета, вона влучила в насосну станцію у дворі. Літак, мабуть, запустив дві ракети, я думаю, вони цілилися в насосну, але одна поцілила в будинок. Влучило у восьмий поверх, кілька поверхів посипалося. Після цього ми з дружиною спустилися до підвалу та більше надовго звідти не виходили. Загалом провели там 35 днів. Сильні морози стояли весь березень. Це було якесь прокляття — мінус 7-8 градусів.

Ігор Іванович, місто Маріуполь

Ігор Іванович, місто Маріуполь

У дворі перебувати було неможливо

Уздовж запорізької траси було багато гуртових баз. Ми ходили по них, брали що бачили: десь картоплі назбираєш, десь щось інше знайдеш. Головне було принести води, бо в нашому підвалі одні жінки були і всі пенсіонерки. Одного разу знайшли базу, там була тільки вода. В неї попав снаряд і звідти все виносили. Я тоді притягнув штук вісім баклажок по шість літрів. Більше мене не вистачило. Воно було ніби й не далеко, але все одно тяжко.

Що їли? Здебільшого брали крупу яку-небудь, варили у горнятку і це на весь день. Увечері чаю попити могли. Оце і все, що їли. Готували не на вулиці. Перший під’їзд, куди влучила ракета, було розбито. Там утворилася велика діра. Внизу поміж плит ми поставили мангал і готували. Це нас рятувало, бо у дворі перебувати було неможливо: там і міни летіли, і стріляли. Дрова ходили збирали по двору та околицях.

Остання зміна билася, доки не скінчилися боєприпаси

Поруч із нами був блокпост. Декілька разів, коли виходив у двір, я бачив наших захисників. Молоді хлопці років 20-25. Ходили вони групами, ланцюжками переміщалися та вибивали москальню. Спершу їх міняли кожні три доби, поки їм доставляли ресурси, вони відбивалися. А остання зміна билася, доки не скінчилися боєприпаси. Потім хлопці перевдягнулися, десь поховали зброю та спробували вийти звідти. Одні пішли в наш сьомий будинок, а інші у дев’ятий. Народ в тому будинку був недоброзичливий, було багато проросійських. Наших бійців здали москалям, їх схопили та катували.

Після цього район захопили окупанти. З вікна я бачив, як вони під’їхали двома машинами. Якби я мав у той момент гранатомет, то багато їх там поклав би. Вони почали робити зачистку, ходили перевіряли по квартирах. Один зайшов до нас у підвал, каже мені: “Відкривайте квартиру”. Під дулом автомата повів мене наверх. Походив, подивився та наказав повісити на двері білу ганчірку, щоб було видно, що вже перевірено. Спочатку то були російські війська, а за два дні зайшли ДНРівці. Армія Росії пішла далі, до центру Маріуполя, притискаючи наших захисників до “Азовсталі”. “Азовсталь” бомбили день і ніч. Корабель гатив з моря, сухопутна артилерія — з суші. Ну і літаки завалювали тритонними бомбами, аж все у квартирі теліпалося. А до “Азовсталі” від мене сім кілометрів.

Зруйновані будинки цеху заводу “Азовсталь”, джерело фото: Depositphotos [маріуполь, азовсталь]

Зруйновані будинки цеху заводу “Азовсталь”, джерело фото: Depositphotos

Я зрозумів, що мене запросто здадуть

Як бої пересунулися до “Азовсталі” та наш район перестали обстрілювати, ми вийшли з підвалу. Прийшла моя донька з зятем. Зять сказав, що піде за машиною, якщо та заведеться, то всі поїдемо. “Ти з нами?” — я сказав, що нікуди не поїду. Квартира розбита, вікна та двері — все зламано, потрібно навести лад. Невдовзі зять пригнав машину, виявилося тільки скло пробите в одному місці. Вони та моя дружина поїхали, а я лишився з кішкою.

На початку квітня у нас з’явилася росгвардія та їхня поліція. Сусіди знали, що я налаштований проти Путіна. Я ще в 13-му році казав, що Путін та Янукович — то два х@йла, і обидва закінчать погано. Всі знали, що я зі Львівської області, а значить — “бендера”. Я зрозумів, що мене запросто здадуть, треба тікати, поки не пов’язали. Десь кинуть у підвал і там буду гнити.

Я взяв “кравчучку” на добрих колесах, туди валізу. Два кілометри пройшов по дорозі на Старий Крим до їхнього блокпоста. На блокпості стояли ДНРівці, а поруч, біля заправки — автобуси. Я почав розпитувати у водіїв, як кудись виїхати звідси. Вони пояснили, що кожен день звідси їдуть автобуси до Нікольського. Тут мене побачив деенерівський офіцер і причепився, чому я тут ходжу та рознюхую. Він на мене накричав, а я пояснював, що просто хочу виїхати.

Шлях з Маріуполя до Запоріжжя тривав 11 днів

З Маріуполя мене випустили без проблем, подивилися паспорт і все. Швидко приїхав у Нікольське, але там затримався на цілих шість днів. Там така ситуація була, якщо ти хочеш в Росію — волонтерів купа. А в Україну не вивозили. Один до мене причепився: “Давайте ми вас посадимо, занесемо до автобуса разом із речами”. Спершу я думав поїхати до Ростова, бо бачив, що в бік Запоріжжя доїхати проблема. До того ж в мене сестра живе біля кордону з Росією, на Луганщині. А потім вирішив: яка до біса різниця, що тут, що там — “ДНР”. А я їх терпіти не можу — не витримаю все одно.

І тут знову волонтер причепився, щоб вивезти мене в рашку, я йому кажу: “Та ні, я поїду на Запоріжжя”. Це почув якийсь хлопець молодий, питає: “Ви на Запоріжжя? Я теж туди хочу дістатися”. Він приїхав за мамою з Києва, але не знайшов її. Врешті, опинився в такій ситуації, як і я. Він запропонував пошукати приватну машину та спробувати прорватися. Врешті він знайшов машину і ще одну дівчину, що мала їхати з нами. З кожного водій запросив по шість тис. гривень, але тільки до Бердянська. Ми вирішили їхати.

Виїхали з Нікольського в бік Бердянська, проїхали шість блокпостів, але після Мангушу нас зупинили. Всіх перевірили, проте все одно наказали їхати назад. Ми рушили назад в Мангуш, але в місто нас не пустив попередній блокпост. Довелося вмовляти їх, щоб не лишатися ночувати в полі. Нас все ж таки впустили в Мангуш, там ми провели ще дві ночі. Врешті ми вирішили повернутися з Мангуша в Нікольське і спробувати поїхати селищними дорогами. З боку Українки йшла ще одна дорога на Бердянськ. Нам пощастило, там ми не зустріли жодного блокпоста до самого Бердянська. Перед містом нас перевірили й пропустили. Два дні я пробув у Бердянську, а потім мене вивезли волонтери на Запоріжжя. Врешті мій шлях з Маріуполя до Запоріжжя тривав 11 днів.

Після Запоріжжя я збирався оселитися в Києві у племінниці. Але взяв квиток до Львова про всяк випадок. Коли зв’язався з племінницею, то виявилося, що з Києва вони теж поїхали на Львівщину. Так і я опинився на своїй батьківщині. Наш будинок в Маріуполі не знесли, хоча сусідній під’їзд зруйновано. Проте повертатися назад я не планую.

поширити інформацію

Ця публікація стала можливою завдяки щедрій підтримці американського народу, наданій через Агентство США з міжнародного розвитку (USAID) у межах Програми “Права людини в дії”, яка виконується Українською Гельсінською спілкою з прав людини.

Погляди та інтерпретації, представлені у цій публікації, не обов’язково відображають погляди USAID, Уряду США. Відповідальність за вміст публікації несуть виключно автори.

У світі, USAID є однією з провідних установ у сфері розвитку, яка виконує роль каталізатора цих процесів та допомагає досягати позитивних результатів. Діяльність USAID є проявом доброчинності американського народу, а також підтримує просування країн-отримувачів допомоги до самостійності та стійкості та сприяє забезпеченню національної безпеки та економічного добробуту США. Партнерські стосунки з Україною USAID підтримує з 1992 року; за цей час загальна вартість допомоги, наданої Україні з боку Агентства, склала понад 9 млрд доларів США. До поточних стратегічних пріоритетів діяльності USAID в Україні належать: зміцнення демократії та механізмів досконалого врядування, сприяння економічному розвитку та енергетичній безпеці, вдосконалення систем охорони здоров’я та пом’якшення наслідків конфлікту у східних регіонах. Для того, щоб отримати додаткову інформацію про діяльність USAID, просимо вас звертатися до Відділу зв’язків з громадськістю Місії USAID в Україні за номером +380 44 521 57 53. Також пропонуємо завітати на наш вебсайт: usaid.gov/ukraine, або на сторінку у фейсбуці: fb.com/USAIDUkraine.
Подібні статті

• Інтерв’ю   • Голоси війни

‘Було видно, що місто просто знищують’, — Павло Пономаренко, Маріуполь

Інженер за фахом та митець за покликанням. Російські окупанти зруйнували його район вщент, а потім пройшлися трактором і зрівняли з землею, щоб знищити сліди своїх злочинів. Про життя у блокадному Маріуполі — в інтерв’ю Павла Пономаренка.

• Події   • Інтерв’ю

‘У Маріуполі світ ставав монохромним’

26 серпня відбулася зустріч, під час якої герої книги “Голоси війни. Маріуполь”, маріупольчани, правозахисники і журналісти зібралися разом, аби вкотре згадати місто незламних людей, про яких можна писати нові й нові книги.

• Інтерв’ю   • Голоси війни

З уламком у спині, з тугою в серці

Вона була свідком руйнування Маріуполя, бачила вбитих снайпером сусідів, чула крики людей, що згоріли в будинках. Після поранення Галина Євгенівна принципово не захотіла отримувати допомогу від окупантів. Її рана загоїлася, але туга за домом не відпускає жінку, яка покинула рідне місто.

• Голоси війни   • Інтерв’ю

‘Доки весь світ солодко спить…’

Коли ховали її загиблого сина, вона лежала в реанімації. Прощалася зі своїм хлопчиком по телефону: на цвинтарі до його вушка притулили мобільний. Тепер у мами є ціль: щоб люди не забували імена вбитих війною дітей. Щоб кровопролиття припинилося.



Про ХПГ
Хто миКонтактиРічні звітиПолітики ХПГ
Теми
КонституціяПолітикаВпровадження норм європейського праваПраво на життяКатування та жорстоке поводженняПраво на свободу та особисту недоторканністьПраво на справедливий судПраво на приватністьСвобода совісті та віросповіданняСвобода вираження поглядівДоступ до інформаціїСвобода пересуванняЗахист від дискримінаціїСоціально-економічні праваАрміяКримінально-виконавча системаПраво на охорону здоров’яПраво на освітуЕкологічні праваПрава дітейПрава жінокПрава шукачів притулкуГромадянське суспільство
Спецпроєкти
Психологічна допомогаРосійсько-українська війнаГолоси війниДокументування воєнних злочинів в УкраїніПравова допомогаОнлайн-бібліотекаДисидентський рух в Україні. Віртуальний музейІсторії свавільно засудженихГромадянська освітаДовідник юристаПроти катуваньПраво на приватністьГаряча лінія з пошуку зниклих безвісти