‘У Маріуполі світ ставав монохромним’

Про що мовчать люди, які пережили своє місто?

Як воно: знати, що з кожним днем руйнується щось більше за стіни рідних будинків. Пам’ять? Дитячі спогади? Щасливі відлуння, що блукали кімнатами рідних осель, ховалися у скверах, потопали у морі?

“У Маріуполі світ ставав монохромним”, — каже Оксана Стоміна, маріупольчанка, поетеса, а ще жінка, яка очікує свого чоловіка з російського полону… Не було кольорів. Був лише один кольоровий клаптик — український прапор, який виринав у вікні, мов єдиний маяк поміж мороку нескінченного жахіття.

“Я просто оприлюднив щоденник 8-річної дитини”, — каже Євген Сосновський, фотограф, який ризикуючи життям, вивозив свої фотоархіви з Маріуполя, міста, в якому він прожив усе своє життя. Тоді щоденник важкопораненої дитини вразив увесь світ.

“Люди, які довіряли нам свої історії, позбавлялися тягаря і їм ставало трохи легше”, — каже Євген Захаров, директор Харківської правозахисної групи, який вирішив, що історії маріупольців мають звучати й бути зібраними у книгу.

26 серпня люди, які стали свідками воєнних злочинів Російської Федерації, журналісти, які записували інтерв’ю з цими людьми, працівники київського центру “ЯМаріуполь”, правозахисники і маріупольчани збираються разом. Говорять про книгу “Голоси війни. Маріуполь”, видану Харківською правозахисною групою. У липні цього року книгу вже презентували в київській книгарні “Є”, до цього були презентації у Харкові та у Сумах, та люди й далі мають потребу говорити про неї, бо ці 24 історії…

Важко сказати, чим вони є. Безперечно, зібрані у книзі інтерв’ю є документом епохи. Архівом злочинів, який ще можна буде використати, аби притягти монстра Російської Федерації до кримінальної відповідальності. Та в цій книзі є дещо більше.

Є не вигадана, а справжня історія міста і вчинків містян. Є рідні й знайомі імена, адже людей, які говорять про пережите, знають чимало маріупольців. Є унікальні світлини маріупольського фотографа Євгена Сосновського, який ризикував життям і вивозив ці відбитки світла з міста, що все більше поринало у темряву. Є сповнені символів картини художника Матвія Вайсберга. Є мапи, на яких позначені згадані у книзі місця, та QR-коди, які дозволяють переглянути живу версію інтерв’ю на ютубі. А ще є папір — вологий чи то від морської солі, чи то від сліз, які важко стримати, коли читаєш ці свідчення маріупольців.

“Коли ти біжиш з підвалу у волонтерський центр, а починається обстріл, ти просто стоїш, — каже Оксана Стоміна. — Лягти — це ні про що, це тебе не врятує”. Або інша історія: коли в чоловіка відірвало руку і він взяв свою руку і пішов шукати допомогу...

“З кожним звуком ракети, яка летіла десь поруч, ти відчував, що кожен наступний вибух може звучати вже у твоєму будинку, що кожна наступна ракета може влучити у твою квартиру і ти просто припиниш існувати”, — згадує Євген Сосновський під час зустрічі та розповідає, як у сусідньому будинку на першому поверсі загинув чоловік і маленька дитина, а мати ушпиталили в тяжкому стані. “Проте це були ще квіточки, — згадує пан Євген, — бо кожен наступний день був страшнішим за попередній”. Щобільше, коли росіяни обстрілювали район, де мешкала родина фотографа, там не було ані українських оборонців, ані військових об’єктів. Лише мирні люди, які зненацька стали мішенями в божевільному тирі РФ.

Та жителі Маріуполя лишилися людьми — людьми слова, людьми не на словах. Які пишуть вірші й бачать світло. Згадують і посміхаються. І от ще один маріупольчанин читає вірші літньої пані, яка втратила чоловіка, та не втратила віри у своє місто, загоєне морем. І прості у чесності рими утамовують біль.

Слухати маріупольців без сліз дуже важко. Та доводиться стримувати сльози, бо і плакати напозір трохи соромно. Соромно перед цими людьми, які носять це незнищенне місто в собі, та от дивина: не ховаються за стінами власних спогадів, а навпаки стають ближче одне одному. Так наче їхнє місто утримує їх разом, зводить спільні мости, нові проспекти. Якими крокують вбиті і замордовані. Діти і домашні звірі. Сусіди і люди, яких ще вчора ти не знав, а сьогодні рятуєш. Люди, які рятують тебе й вивозять з рідного міста. Вони змивають чорну кіптяву, коли опиняються у вільній від рашистів Україні. Та в їхніх очах досі виблискують вогники ватри, яку вони розводили на пошрамованих вулицях, наче припікали рани. Спалахують вибухи, що перетворюють дерева й будівлі на тіні. І, як не дивно, жевріє тепло. Пекуче, як ще не засуджений злочин, та сповнене чогось навдивовижу людського. Упевненості, що Україна переможе. Що винні будуть засуджені. Місто відбудоване. А справедливість відновлена. І тоді можна буде дивитися на крижане море, що заколисує біль і поглинає зойки убитих мешканців міста, що стали жертвами геноциду, влаштованого Російською Федерацією в українському місті. Місті Марії.

Вже завтра, 28 серпня, ініціатива T4P (“Трибунал для Путіна”) презентуватиме перший документ із системним обґрунтуванням того, що Росія вчиняє в Україні геноцид. Харківська правозахисна група разом з іншими правозахисними організаціями вперше говоритимуть про обґрунтування геноциду в Маріуполі. Пресконференція відбудеться об 11 ранку в Укрінформі. Детальніше про захід, на якому автори подання до Міжнародного кримінального суду розповідатимуть про різні аспекти геноциду (масові вбивства маріупольців, депортацію дітей, фільтраційні табори і таке інше), а також пояснюватимуть, що означатиме визнання дій Росії геноцидом і як домогтися такого визнання, можна дізнатися на фейсбук-сторінці події.  

Вже сьогодні книгу “Голоси війни. Маріуполь” можна придбати у мережі Книгарень “Є” або замовити безпосередньо у Харківської правозахисної групи.

Певно, її буде нелегко читати. Певно, будуть й інші книги, адже всі історії вцілілих і тих, хто не зміг вижити, мають бути задокументовані. Вже зараз Харківська правозахисна група видала понад 300 голосів війни, що звучать дев’ятьма мовами. “З одного боку, вони дають інформацію для бази даних спільної ініціативи ‘Трибунал для Путіна’, адже люди, які погоджуються на інтерв’ю, або самі постраждали, або були свідками злочинів, — каже Євген Захаров. — З іншого боку, інтерв’ю засвідчують звитягу людей, які прийняли удар РФ і рятували інших, рятували дітей, рятували себе”.

Та прочитати цю першу книгу варто хоча б тому, що це — більше ніж книга. Зазвичай, книги кращі або цікавіші від людей. Принаймні так нам здавалося у дитинстві, коли ми складали пазли добра і зла, чіпляючись за прудкі літери очима. Коли проживали чужі життя й поринали у фантастичні світи, заховані у сторінках. Тоді книги здавалися більшими за те, що може вмістити одна людина.

Після зустрічі з маріупольчанами розумієш, що ці люди мудріші від книг, хоча про кожну і кожного з них можна було б писати цілі томи. Бо хоча вони бачили те, що не має бачити жодна жива істота, вони лишилися людьми. В чорно-білому світі вибухів і нелюдської жорстокості, яка неодмінно має бути покарана, а відтак — здолана. Бо, як неодноразово наголошував Євген Захаров, “справедливість не має терміну давності”.

Світлини Андрія Діденка, одного з авторів зібраних у книзі інтерв’ю, який вміє чути і бачити людей такими, якими вони є. Щирими. Світлими. Й невимовно справжніми.