З уламком у спині, з тугою в серці

Мене звати Артемова Галина Євгенівна. У перший день війни я прокинулася від того, що почула віддалені вибухи. Я мешкала в Центральному районі міста Маріуполя. Почали обстрілювати наш Східний МКР. Я прочитала в новинах, що почався наступ, почалася війна. Це були перші враження. Ми не розуміли, що робити, як воно буде. Але ще магазини, банки, аптеки працювали. Здавалося, що все це буде недовго і завершиться десь за декілька днів, як то було у 2014-му році.

Дуже страшно було 25-го, тому що перестали працювати аптеки та банки.

Але 26-го відкрили магазини і аптеки, які були закриті. Була якась надія у людей, що все налагодиться, були заповнені грошима банкомати. Після 26-го лютого почалися інтенсивні обстріли Східного, люди з Лівого берега почали їхати до центру. Вже не працювали магазини, згодом вони були покинуті, але військові та поліціянти дозволяли людям туди приходити — забирати продукти та ліки. Мабуть, місто вже було оточене.

Скажіть, будь ласка, де ви перебували в моменти бомбардування, коли були оці всі небезпечні події?

Я була вдома, за адресою пр-т Металургів, 87. Ми жили на першому поверсі, тому ми перебували або в коридорі, або в тамбурі. Тільки у 20-х числах березня ми почали спускатися до підвалу. Але я була свідком того, що в наш двір прилітали снаряди. Це були вибухи. У сусідній будинок влучив снаряд, він завалився.

Людей “знімали” російські снайпери, вони лежали на вулиці й було дуже небезпечно їх забирати.

Добре, що було дуже холодно, бо десь тиждень-два наші сусіди лежали просто посеред дороги. Ми не могли їх забрати, на жаль. Також вночі бомбардували, були обстріли. Я не знаю чим, мабуть, це були запальні снаряди, тому що будинки починали горіти. Оскільки це було вночі, люди кричали про допомогу, але допомогти їм ніхто не міг, хоча сусіди були поруч. Люди просто згоряли. Коли це відбувалося, вже не було ніякої допомоги комунальної, тому що в перші дні війни розбомбили повністю ДСНС.

Скажіть, будь ласка, чи постраждали особисто ви внаслідок цих обстрілів? Якщо так, то як це відбулося?

Так, особисто я постраждала, тому що 20-го березня мене було поранено в спину уламком снаряда. Я перебувала вдома. Ми з сусідами намагались якось зберегти те житло, яке ще залишилось. Наш будинок згорів десь на 60%, але вдалося трошечки зберегти щось, деякі квартири. Я почула запах горілого, увійшла в кімнату, але з цієї сторони був обстріл.

Я почула звук пострілу, але не встигла сховатися. І вже коли виходила з кімнати, отримала той осколок.

Медичну допомогу на території, яка була окупована, я не захотіла отримувати принципово. На моє щастя, рана була така, що кров зупинилася і я могла ходити з нею. Медичну допомогу я отримала вже за тиждень, коли виїхала на територію України.

Скажіть, будь ласка, чи доводилося вам безпосередньо спілкуватися або мати контакт з окупантами?

Так, тому що ми перебували на окупованій території. Коли 23-го березня за нами приїхав друг, ми виходили з Центрального району міста Маріуполя через старе кладовище, ми йшли в напрямку Савони: там він зміг залишити машину, щоб нас вивезти. Ми зустрічалися з військовими, ми бачили військових, які їхали на бронетехніці. Вони не проявляли до нас агресії. У всіх чоловіків перевіряли документи. У жінок та дітей документи не перевірялися. Коли ми виїжджали з Маріуполя, на блокпостах була перевірка документів. Знову таки, тільки у чоловіків. Це було 23-го березня.

На територію України ми виїхали 31-го березня. Ми не могли виїхати до цього часу, тому що йшли бої, було дуже проблематично виїхати. Коли ми виїжджали, було від 15-ти до 20-ти блокпостів, де нас зупиняли і перевіряли всіх, хоча нас було дві старі жінки, я і моя дитина — інвалід дитинства. Все перевірялося. Вони намагалися бути ввічливими, тому що у них був наказ. Але запитання щодо деяких фото в моєму телефоні у них виникали. На запитання, чому я так люблю Україну, я не знала, що їм відповісти, тому що поруч стояло п’ять озброєних чоловіків. Коли за тобою ще дитина, мама і двоє людей, які можуть постраждати, ти не знаєш, що в той момент робити. Вони не були агресивними, але водночас не були налаштовані добре щодо нас.

Дуже агресивно себе поводили ополченці “ДНР”. Це я можу сказати.

Оскільки ми виїжджали наприкінці березня, фільтраційних таборів ще не було і фільтрації як такої ще не було. Ми не перебували в місцях скупчення людей, як то було в Бердянську в спортивних залах, в Нікольському, Мангуші. Ми виїхали, нас привезли до батьків нашого друга. Ми жили на хуторі в Запорізькій області. Тиждень ми там перебували, тому не проходили ніяких процедур. Мабуть, тому, що це були дві жінки 80+ і 70+, я і моя дитина зі свідоцтвом про інвалідність, ніякої серйозної перевірки у нас не було.

Скажіть, будь ласка, чи постраждало ваше житло? Зараз в якому воно стані?

На цей час, на 15-те лютого 2023-го року, будівля вже знесена. І вже на тому місці немає нічого.

Скажіть, будь ласка, коли відбудеться перемога, а вона неодмінно відбудеться, чи маєте ви намір повернутися до Маріуполя?

Я з великим задоволенням повернуся додому, тому що я дуже сумую за домом. Мені дуже не вистачає моря, не вистачає людей, не вистачає самого міста.