‘На блокпостах росіяни роздягали та оглядали навіть дівчат’

Я — Соколова Ірина Вікторівна. У перший день війни я з роботи (з нічної зміни) їхала додому. Мені донька зателефонувала і сказала: “Мамо, швидше їдь додому, почалась війна”. Я не повірила. Кажу: “Ти що, яка війна?” Вона каже: “Так, мамо, на нас напали”. Ось так мені запам’яталось.

Де ви жили?

У 17-му мікрорайоні, у місті Маріуполі.

Розкажіть, будь ласка, як далі розвивались події і де ви були весь цей час?

Я вдома була. 24-го все почалось, 26-го я ще на роботу виходила. Тому що я працюю машиністом крана на печах. Потрібно було деталі прожарити й дістати з печей. А потім були нальоти. Пішки додому добиралася. Дзвонила, мене на машині підбирали, так додому повернулася.

І весь цей час ми були вдома. Дивилися з вікон, з балкона. Бачили, як стріляли по околиці. У 17-му мікрорайоні на околиці виїзд до Запорізької області. З одного боку будинок розбили, інший будинок горить. Я не могла зрозуміти, чому саме з того боку. Адже там наші: Україна, Запоріжжя. Ми ще не знали, що нас взяли в кільце. Ось так ми спостерігали, ховались, спостерігали.

У березні, коли був авіаналіт, ми спускалися до підвалу. Не було світла, не було опалення. У нашому дворі є школа, там перебували військові. Вони нам допомагали заряджати телефони, щоб якийсь зв’язок тримати, але зв’язку не було ні з ким взагалі. Якусь допомогу нам давали, привозили воду. І харчування дітям привозили. Молодці.

У березні, здається, 19-го, був авіаналіт. Як завжди — вранці. Будинок наш ходором ходив. Це було дуже страшно. Ми бігли всім під’їздом до підвалу. Були ми в підвалі дні три, напевно. А потім зайшли солдати російські. Нас вивели з підвалу до лікарні. Донька каже: “Мамо, потрібно щось робити, потрібно якось виїжджати”. А як? Ні машини, нічого немає. Багато автівок не виїжджало, ми чули, що їх розстрілювали. Цивільних розстрілювали. Але виходу не було, потрібно було якось виїжджати.

Підігнали автобус. Для тих, хто хотів виїжджати саме на територію України. Вивезли нас у Володарськ (Нікольське). У Володарську ми були дні три приблизно. Думали, як далі? Тому що Оріхів і Пологи були вже захоплені, там йшли бої (насправді Оріхів росіянам захопити не вдалося, — ред.), до Запоріжжя ми ніяк не могли потрапити. Нам потрібно було їхати тільки через Бердянськ. Але до Бердянська ні автобусів, нічого не давали. Люди згрупувалися та найняли приватного перевізника. Ми чули, що у Бердянськ заходять українські автобуси з Запоріжжя. Заїхали у Бердянськ, записалися в чергу на ці автобуси, там було дуже багато людей на виїзд.

Ми були в Бердянську тиждень, потім нам повідомили, що автобуси вже не пропускають у місто, що їх десь затримують. І ми пішки діставалися автобусів цих запорізьких, які нас чекали на околиці Бердянська. Колона була дуже велика. Дуже багато людей, багато автобусів. Біля Василівки нас знову військові російські не пропустили. Тримали нас добу. Потім полями ми виїжджали до Запоріжжя. Так ми добиралися до України.

Скажіть, будь ласка, чи мали ви контакти з російськими військовими? Якщо так, як вони ставилися до вас?

На кожному блокпосту виводили чоловіків. У віці від 18-ти до 50-ти років. Так само жінок молодих і дівчат виводили: роздягали, дивилися шию, плечі, тату. На кожному блокпосту. Ну щоб сильної агресії, такого не було. Нам пощастило, напевно.

Скажіть, будь ласка, чи були ви свідком воєнних злочинів, вбивств чи масових руйнувань, чи може ударів по цивільних, які стояли в чергах по воду, за харчовими продуктами?

Тільки бачила, як Маріуполь бомбили, як наші будинки згоряли. Саме цивільні, цивільні будинки. Ми не могли зрозуміти — чому? За що це все? Частіше все відбувалося вночі. Ніч, вечір. Удень ще якийсь перепочинок був, щоправда, потім вже і вдень починалося. Коли ми сиділи в лікарні, ми чули відлуння війни вже і вдень. Саме до центру Маріуполя росіяни вже заходили.