‘Біжіть вперед. Обернетеся — пристрелимо’

Коли це все почалося, я навіть не міг подумати, що у 21-му сторіччі люди спроможні на таку жорстокість до сусідньої країни, яку вважали братньою — йти та вбивати. Пережив я чимало. До останнього сидів вдома, думав, що наша гвардія впорається з окупантами, які прийшли в Бучу. Але як же я помилявся. Мої, так сказати, пригоди, почалися четвертого березня, коли окупанти прийшли на склозавод. Я прокидаюся зранку (в мене другий поверх), дивлюся вниз з вікна, бачу — ходять солдати з георгіївськими стрічками на уніформі, з автоматами та перевіряють перехожих. Я зрозумів, що — все. Все.

Я тоді сидів вдома тихо як миша. Це мене і врятувало, і — ні. Тому що окупанти прийшли ввечері, десь приблизно о 17:00, постукали у двері, сказали: “Відчиняйте або буде гірше”. Спробували виламати двері, у них не вийшло. Я не подавав жодних ознак, що я у квартирі. І тоді вони спробували виламати двері за допомогою автомата: вони стріляли у двері, у замки. Але, слава Богу, мої двері витримали. Замки заклинило, і я просто залишився у квартирі. З думкою про те, що пережив власну смерть.

Це, звичайно, неприємно згадувати, тому що я вже тоді прощався зі своїми близькими. Тоді ще був інтернет-зв’язок, я просто своїм батькам відправляв голосові, що всіх люблю, всіх обіймаю, прощавайте. Слава Богу, вони тоді не дісталися до мене. Я просто четвертого березня відсидів тихо. П’ятого березня я їх вже не бачив з вікна. І вирішив почекати ще день. Щоб впевнитися, що все тихо. Шостого березня все тихо, нормально. Сьомого березня я роблю спробу втекти зі своєї квартири через балкон. Це було зранку, приблизно о 7:00 ранку.

Я вийшов на балкон, знизу виходили сусіди. Так зрозумів, що нікого немає, тому вони ходять. Я гукнув їх. Сказав: “Люди, допоможіть мені з квартири втекти”. Мені поставили під вікно драбину, кинули мотузку, за допомогою якої я втік. Я почав розпитувати людей, може, хтось виїжджає, хтось тікає. Щоб просто виїхати до Києва, до Хмельницького. Чому до Хмельницького? Тому що я сам родом із Західної України, з Хмельницького. Але, на жаль, нікого не було. Повернутися у квартиру вже було неможливо. Тому я прийняв рішення, що треба просто йти на “міст життя”, який іде з Ірпеня до Романівки, а там вже до Києва. Я трохи походив по своєму району, попитав людей. Ніхто нікуди не їде. Запитав, де стоять окупанти, щоб якось їх оминути.

То було сьомого березня. Я проходив повз металобази, там, де розстрілювали мирних людей. Брали в заручники і розстрілювали.

Там був БТР. Я просто бачив, що він там є, що там окупанти. Тому я звернув звідти на залізну дорогу. І вздовж цієї дороги я вже йшов до Бучанського вокзалу. Там я зустрів ще одного мирного, який хотів теж втекти з Бучі, тому що в його дім влучила ракета. Все-таки разом це все легше переживати, ніж поодинці. Тому ми згрупувалися. Друга звали Максим Бондаренко. Він, як я, теж молодий хлопець. Йому було 26 років.

Ми з ним не дійшли до Бучанського вокзалу. Тому що там вже були окупанти. То було приблизно о 10:00—11:00 годині. Плюс-мінус. Ми з ним вже потім з вокзалу повернулися назад до переїзду, до Яблунського. Там побачив розбитий блокпост наших військових. Бачили сліди їхні, бачили трупи наших військових. Звідти ми пройшли вздовж військкомату бучанського. Там ходили мирні й було більш-менш тихо. Звідти ми вже вийшли на поле. Там поміж вуличок є дорога, яка веде до поля. Полем, металевим мостом можна вийти в Ірпінь. Ми вийшли недалеко, біля Синергії. Там зустріли мирних, які розказали, що окупанти засіли біля Синергії в приватних будинках. Якщо йти Університетською прямо, то можна вийти.

Ми йшли через Ірпінь. Були обстріли, ми бачили трупи. Як мирних, так і військових.

Атмосфера була неприємна, однозначно. Коли тебе можуть вбити — це дуже неприємно. Було близько 12:00, коли ми дійшли до виходу з Ірпеня.

Але там вже були військові Росії, окупанти. Тому ми спробували оминути їх. Через Синергію, через дорогу на Забуччя. Ми їх оминали, грубо кажучи. Зайшли в ліс, обійшли Ірпінь і вийшли на Стоянку: місцеві це називають “водоканал”. Це містечко біля “мосту життя”. Вже тоді була приблизно 15:00—16:00 година. А комендантська починалась о 17:00, здається. Тому ми вже просто почали проситися до мирних, щоб переночувати та наступного дня піти на евакуацію з Ірпеня. Через міст. Але мирні нас не приймали, тому що боялися. Тому ми з Максимом знайшли недобудований дім, в якому були відчинені двері. І були вікна. Там на фанері переночували. Під артобстрілами. В ті моменти заснути було дуже важко. Але можна було легко, за звуками ракет, виявити, через скільки вона бахне.

Наступного дня, восьмого березня, о 8:00 ранку ми прокинулися, поснідали. І вирушили в бік “моста життя”. Але дорогою нас зустріли окупанти. У них був блокпост, щось типу того. Біля дитячого садочка “Смайлик”. Ми їх бачили, але подумали, що на евакуацію можемо пройти вільно. В недобудованих будинках, де було будівництво, були білі мішки з-під сміття: ми їх взяли як білий прапор, щоб нас просто не розстріляли. Підняли догори і просто йшли. Окупанти нас помітили і побігли до нас з автоматами. Спитали: “Ви хто? Куди йдете?” "Ми до мосту життя йдемо”, — ми говорили, звичайно, російською. Вони сказали, що евакуації ніякої немає, ніхто не домовлявся. Попросили у нас телефони, ми їх віддали. Почали перевіряти їх, наші речі, все вивертати.

Вони сказали, що ми навідники, що ми наводимо на них снаряди. Тому вони нам сказали: “Руки за спину, шапку на очі”.

Тоді було доволі холодно й сніг ішов. Руки за спину, шапку на очі й нас повели до їхнього місця розташування. Я не знаю, де конкретно, тому що нічого не бачив. Там нас поставили на коліна обох. Питали: хто, звідки, що тут робимо, куди йдемо. Приставляли стволи автоматів до нас, ножі. Погрожували відрізати вуха, ніс, пальці. Щоб говорили. Били добряче. Після того як вони закінчили нас допитувати, їхній командир сказав: “Відправляємо їх на базу, там командир вирішить, що з ними робити”. Нас посадили на БТР й повезли в ліс — куди саме, я не знаю. Тому що все було закрите, нічого не бачив. На першій базі, на якій я був, нас допитували по черзі. Спочатку Максима, потім мене.

Погрожували відрубати руки, ноги, відрізати вуха, ніс, язик. Знов били. Ще говорили: “Якщо ви говорити не будете, то ми примусимо вас відрізати один одному ноги пилкою”.

Це було страшно. Коли ти стоїш на колінах і тобі це все говорять: тобі розбили ніс, лице, течуть сльози, кров. Це страшно. Коли закінчили допитувати, нас повезли вже на іншу базу. Наскільки я вже потім зрозумів, база була біля Луб’янки в лісі. Туди нас привезли приблизно о 16:00—17:00, вже вечоріло. Там також нас допитували по черзі. Спочатку Максима, потім мене. Максима відвели метрів за 50 від мене, щоб я нічого не чув. Приблизно хвилин 20—30 допитували. Потім я почув постріл. Окупант, який за мною дивився, щоби я не втік, коли лежав на землі, сказав: “Все, твого дружка пристрелили, згадуй все, щоб вижити”. Мене повели, поставили на коліна, підняли шапку, щоб я бачив людей, вони всі були в балаклавах, тому я не можу впізнати когось конкретного.

Вони ставили запитання: “Хто ти? Звідки? Куди йшов?” Запитували розташування наших військ, які я не знав взагалі, я їх не бачив навіть. Запитували, чим були озброєні. У них були думки, що я навідник. Тому запитували, де моя зброя. Що взагалі було дивно — яка зброя! Коли мене перший раз допитували, зброї не виявили, а тут допитують. Запитували, чи знаю я Максима і як давно. Я говорив, що я його не знаю, але вони поставили мене перед фактом: нібито він сказав, що ми разом готувалися в Житомирській військовій базі НАТО. Що ми навідники спеціалізовані. Це я вже потім зрозумів, що це просто, щоб залякати. А тоді було страшно.

Як потім я зрозумів, я стояв перед ямою, в якій лежав начебто мертвий Максим. Мене кинули на нього, я думав, що він мертвий.

На мене націлили ствол автомата і сказали: “Говори, якщо є щось цікаве”. Я взагалі не знав, що сказати. Я не знав, просто не знав. А жити ж хотілося. Слава Богу, мене тоді не пристрелили, просто витягли з ями. І далі вже ставили тупі запитання. А Максима в той час тихо вивели з ями. І завели в іншу яму, в якій ми потім сиділи. Як в’язні. Мій допит закінчився, мене повели до Максима в яму. Я тоді зрадів, що він живий, що я тут не один, що його не пристрелили. Чи нас годували, чи там було нормально? Так, нас годували. Двічі на день, зранку й ввечері. Годували тим, що вони самі їли. Це був борщ, розбавлений водою, рис, каші гречані. Знову запитували, чи ми військові. У Максима було щось зі здоров’ям, я не пам’ятаю, що, а я в цей момент додумався збрехати про те, що в мене проблеми з серцем. У мене в наплічнику була аптечка, якісь були таблетки від всього, по дріб’язку, тому я збрехав, що в мене проблеми з серцем — я не воюю. І це мене врятувало.

Як ми сиділи в ямі, то було жахливо. Тоді йшов сніг. Даху немає, ти просто в ямі 3*3 метри, в якій тобі дозволили розпалити багаття, щоб зігрітися вночі.

Звичайно, того багаття не вистачало на всю ніч. Ми з Максимом просто притискалися один до одного, щоб не замерзнути. Увесь цей час, що ми сиділи в ямі, за нами стежили. Один або два військові. Зранку нам говорили, що нам принесуть чаю, поїсти, щоб ми зігрілися. І це нам допомагало. Увесь день ми просто сиділи в очікуванні. Коли принесли їжу, нам сказали, що до нас наступного дня прийдуть командири. І якщо є щось цікаве, що можна згадати і розказати, то згадайте і розкажіть, коли прийдуть. Але ми весь день просто сиділи в ямі, палили багаття. І нічого не робили. 10-го березня нас зранку відпустили, але відпустили не на волю, а “в расход”, як вони сказали. Ми зібрались, у нас був одяг, не більше. Все, що в нас було, — це ще мій наплічник і наші документи. Нас з цим усім вивезли до лісу.

Перед цим зав’язали руки, закрили очі шапками й повезли в багажнику якоїсь техніки, не знаю якої. Увесь цей час до мого ребра був приставлен ствол автомата. Напевно, щоб не рипався, щоб нічого не зробив. Наче мені щось хотілося робити в цій ситуації. Приблизно хвилин 20 ми проїхали, плюс-мінус.

Нас відпустили в лісі. Руки розв’язали, шапки підійняли й сказали: “Біжіть вперед, підніміть руки й біжіть, не обертайтесь. Обернетеся — пристрелимо”.

“Якщо у вас будуть запитувати наші, хто вас відпустив, то кажіть — нас відпустив Кінжал”. І ми просто бігли. Я, напевно, ніколи не був таким щасливим, що наше життя нам просто взяли й повернули. Хоча увесь цей час я очікував, що це все закінчиться прям зараз. Були постійно такі думки. З лісу по сонцю ми вибігли в Луб’янку, в село, на околиці. Там, підійшли до першого будинку, який ми побачили, дізналися у місцевих, що в селі окупанти, ходять кадирівці і збирають чоловіків. Перевіряють телефони, документи, шукають військових. У нас нічого не було, ми не знали, куди йти. Хіба що до Бучі, а там вже на Київ якось знову. Інших ідей не було. Місцеві нам дали трошки поїсти, попити. Це було класно, тому що нас зранку не годували зовсім. Ми спробували Луб’янку обійти з різних сторін, щоб вийти у Бучу. Але скрізь все проглядалося [російськими] військовими. Тому ми вже у відчаї спробували йти через блокпост у центрі села. Через який, на щастя, йшов зелений коридор.

На блокпості ми зустріли військових, які нас вивезли звідти, з їхньої бази. Вони здивувалися. І сказали: “Ви що, назад до нас захотіли, вам сподобалось? Посидіть, почекайте 5 хвилин, ми закінчимо з хлопцями й вами займемося”. Вони в той час перевіряли документи хлопців, які були з цього села. Ми сиділи, чекали. І бачимо, що через коридор їдуть цивільні автівки. І просимо, щоб вони нас туди посадили. На щастя, вони зупинили автівку й нас посадили. І ми з ними їдемо з Луб’янки до Хмельницького. До речі, кредитні картки, паспорти вони залишили. Наступного дня я в Хмельницьку вже відновив SIM-карту. Поновив телефон і зв’язався зі своїми близькими людьми, з родичами, друзями. Я для всіх наче воскрес з мертвих. Це було щось із чимось.