Переночували вдома востаннє
24 лютого ми були вдома. З родиною мешкали у квартирі в центрі Слов’янська, я була в декретній відпустці четвертий рік. На той час у мене було дві дитини, а зараз вже три. Мій чоловік має інвалідність, але працював на кондитерській фабриці. Що почалася повномасштабна війна, ми дізналися з телевізора. Я не думала, що буде війна, тому ми нікуди не збиралися. Спершу вважали, що це все швидко мине.
Перші дні ми слідкували за подіями тільки з новин, а в березні почався Ізюм та Лиман. Тоді вже стало чути вибухи, іноді навіть свистіли снаряди над головами. Поки ми лишалися у Слов’янську, електрика була, продукти завозилися. Але усюди були великі черги. Так виходило, що щось завозили в один магазин, то туди одразу збігалися люди та скуповували все. Намагалися швидше скупитися та втекти по домах. У місті закривалися банки, всі усвідомлювали, що скоро місто може опинитися на передовій. Сирена повітряної тривоги майже не вимикалася: і вдень, і вночі. Сирена гула, вдалині бахало, всім було страшно. Багато хто почав спускатися до підвалів.
На початку квітня бої йшли вже під Слов’янськом. Більшість часу ми проводили у квартирі. Але в один з днів, коли почало дуже часто літати над головами, ми всі спустилися у підвал. Я побачила, що для маленької дитини, то не є добре. Тоді ми вирішили, що потрібно їхати з міста, і повернулися додому щоб зібрати речі. Ми не стали затримуватися, тому що розуміли, що фронт підходить все ближче і не хотілося ризикувати дітьми. Ми дорослі, це ще так-сяк, а діти — це зовсім інша справа. Переночували вдома востаннє, а вранці сьмого квітня сіли на поїзд. Восьмого квітня були у Львові.
В одному купе їхали 11 чи 12 людей
Коли ми прийшли на слов’янський вокзал, там було дуже багато людей. Він був повністю забитий натовпом: жінки, діти, інваліди. Всі чекали поїзда з Краматорську, який запізнювався на шість годин. Нам сказали, що ми зможемо поїхати, якщо вистачить місць, якщо ні — доведеться чекати наступного поїзда. Ми прийшли дуже вчасно, нам пощастило, за пів години під’їхав поїзд та почалася посадка. Перших пропускали жінок із дітьми.
В одному купе їхали 11 чи 12 людей. Довелося спати з дітьми на одній полиці вчотирьох. Коли під’їжджали до нової зупинки, то вимикалося світло і я починала тремтіти. Це важко морально. Наш поїзд проїхав Краматорськ, а потім три поїзди застрягли в одному місці. Залізничне полотно було пошкоджено обстрілами. Чекали, поки його відремонтують. До Львова доїхали за 26 годин.
Тоді я не думала, чи надовго ми їдемо, чи — ні. Куди був перший поїзд — туди й поїхали. Була лише одна думка: втекти аби куди та аби швидше. Рушили фактично в нікуди, без грошей, без нічого. Ми їхали, аби скоріше втекти, не чути й не бачити ту війну.
Доводиться обирати: або платити за квартиру і не їсти, або їсти та десь шукати безплатне житло
На Львівщині нас спочатку поселили в дитячому садочку, потім відвезли в Стрий, де ми жили в таборі. Потім, через волонтерів, нам знайшли кімнату. Пізніше ми потрапили у програму для переселенців, благодійники оплачували оренду нашого житла. Отак півтора року якось перебиваємось.
У Слов’янську наше житло вціліло, але вертатися додому ми поки не плануємо. Дехто з мешканців міста їде назад, але я побоююсь. Поруч Бахмут. Невідомо, що буде в майбутньому. Зараз фронт відійшов, але потім він може повернутися назад. Поки не закінчиться війна, додому ми не повернемося.
У Львові дуже дорога оренда житла. У нас троє дітей, а чоловік мій з інвалідністю. На виплати для ВПО недовго протягнеш. Можна вижити, якщо не потрібно платити оренду. Отже, доводиться обирати: або платити за квартиру і не їсти, або їсти та десь шукати безплатне житло. Я думаю, що невдовзі ми поїдемо за кордон, не будемо лишатися в Україні. Спробуємо влаштувати своє життя там. Чекати на повернення можна, але хто знає, скільки доведеться чекати?
Ця публікація стала можливою завдяки щедрій підтримці американського народу, наданій через Агентство США з міжнародного розвитку (USAID) у межах Програми “Права людини в дії”, яка виконується Українською Гельсінською спілкою з прав людини.
