Життя ніби фільм жахів

Перший день повномасштабного вторгнення РФ

До війни я ще працювала. О 5-й ранку йшла на роботу до “АТБ”, аж раптом, дивлюся, вся Житомирська траса освітлена, їхало багато машин. Коли я підійшла ближче, зрозуміла, що це, мабуть, війна. Ми зустрілися зі своїми колегами, ніхто нічого не розумів. Подзвонили до свого керівника, він сказав, щоб ми поверталися назад, бо почалася війна. Потім, у кого була можливість, одразу поїхали зі Стоянки, а ми залишалися до 19-го березня. Це були дуже важкі часи, тут таке пекло відбувалося, росіяни розбили “АТБ”, “Сільпо”, “Mary Kay”, ракети літали у нас просто над головами. Не було ані світла, ані газу, водна замерзла.

Кожен день, як пекло

Ми не знали, що на нас чекає, звуки обстрілів були шалені, танки ревіли, страшне, що відбувалося у лісі. І так кожен день, одне й те саме. Одягнений спиш, одягнений встаєш, та й спати було, чесно кажучи, неможливо, вночі ми боялися спати. Ховалися з сусідами по підвалах, правда, часом були такі шалені обстріли, то думали, що з підвалу вже можемо й не вибратися. Ось так ми й виживали…

Не евакуювалися, бо не хотіли покидати свого собаку

У нас не було можливості евакуюватися. По-перше, у нас не було машини, а по-друге, навкруги вже були росіяни. Пішки ми піти не могли, що нам було робити? А вже 19-го березня дочка дала машину і ми поїхали в об’їзд. Коли на блокпостах нас зупиняли, то всі дивувалися, як ми стільки часу протрималися у Стоянці — без їжі, води, світла й тепла. І раніше ми б теж не поїхали, адже у нас був собака, а тварин ніхто не хотів брати в машину. Тож не евакуювалися, а вже, як дочка дала машину, то ми зі своїм собакою змогли виїхати. Коли дочка сказала, що посивіла за два дні, переживаючи за те, як ми тут живемо під обстрілами, то ми вирішили виїхати.

У евакуації ми мешкали у сестри на Житомирщині: там відносно тихо було, іноді літаки пролітали, десь далеко щось вибухало, але набагато спокійніше, ніж в Стоянці. Страшно було, навіть зараз дуже важко це згадувати. Я раніше чула вислів: “кров холоне у жилах”, а тепер я на собі буквально відчувала, що це означає. Гул ракет над головою не забудеться й через роки.Я тільки могла побачити таке у фільмах жахів. Але фільми жахів “відпочивають”, порівняно з тим, що робилося тут.

Воєнні злочини

Знаю, що росіяни закатували людей на Стоянці-2, мародерили, вбивали. Вони ж нікого не жаліють. Мені досі не віриться, що вони таке зробили, але я їх просто ненавиджу. Взагалі їх людьми не вважаю. Хіба ж це люди?! Люди так не можуть вчиняти, навіть звірі так не роблять, як росіяни.

Родичі у Росії

У мене племінниця в Росії живе, ми спілкувалися з нею. Але, коли почалася війна, всі раптово позникали, ніхто не дзвонив, не питав. І досі ніхто не дзвонить і не цікавиться, як у нас справи. У мене навіть бажання немає їх переконувати. Як людину можна переконати, коли в неї свідомість “перевернута”?! Вони не визнають свою провину, думаю, й ніколи не визнають.

Руйнування

Постраждало багато будинків. Є такі, що просто один фундамент залишився, стоять згарища. Майже в кожному будинку є якісь руйнування та збитки. Але головне, щоб люди живі були, а все решта відбудується.

Майбутнє

Усі сподіваються на перемогу. Всі на неї чекають. І вона обов’язково буде. Окупанти мають прийти і нами керувати? Ні! Такого ніколи не буде. Всі підуть і ляжуть грудьми, будемо битися до останнього, буде тільки перемога. Хай не сьогодні, не завтра, але обов’язково буде.