Четвертого числа було неспокійно: сильно бомбили, стріляли. Їхати ми не збиралися. Наші діти поїхали на Лук’янівку, там поруч у них виробництво, а нам залишили онуків. Онукам по шість років. Другого дня діти опинилися в окупації на Лук’янівці. Ми не змогли поїхати. Як можна було поїхати з двома онуками? Ми залишились.
Я з онуками пішла в лазню, бо там ми наче більш захищеними почувалися. Менше скла було, більше захисту. Ми прийшли вранці, а чоловік каже: “У нас щось горить на вулиці”. Був величезний стовп диму, щось горіло. Він каже: “Піду, подивлюсь, можливо, необхідна допомога людям”. Він пішов, ми з онуками снідали. А хвилин за 20-ть така, знаєте, автоматна чи кулеметна черга. Не знаю чому, але я одразу зрозуміла, що чоловіка вбили. Я тоді не думала про себе, думала про онуків. Але оскільки навколо стріляли та бомбили: там і “Гради” летіли, і все підряд, то побігла до сусідів.
З онуками перелізли через паркан і сховались: у них [сусідів] було щось на кшталт бомбосховища в підвалі. А невдовзі я вийшла: все ж таки мені неспокійно було, де чоловік. Я ж нічого не знала. Знаєте, одне діло, коли здається, що наче вбили, а інша справа — я його не бачила. Я онуків залишила сусідам, знову перелізла через паркан, пішла подивитися — де він. Вийшла, а він на дорозі лежить. Убитий. Вони [росіяни] не цілили ані в руку, ані в ногу, щоб попередити людину. Мій чоловік був пенсіонером, 64 роки. Він не брав із собою ніякої зброї, нічого не брав. Він просто вийшов. Можна ж було сказати: “Зайдіть”. Але одразу вбили… Влучили в обличчя — кульове поранення голови. Миттєво стік кров’ю і все.
Він залишався на дорозі, я спробувала його підняти, але не змогла. Подивилася вгору, у нас сусіди вгорі, за два будинки. Думаю, піду до сусідів, нехай хтось допоможе чоловіка затягти. Я підійшла, а вони на тачці трьох дітей, по 25 років приблизно, перевозять у двір. Двоє хлопців і дівчинка. Це на Києво-Мироцькій. Випадок цей давно всі знають. Вони приїхали до батьків. Привезли корм собаці, а батькам їжу, і їх всіх застрелили так само. В голову поранення і все.
Сусіди сказали: “Почекай, ти бачиш, що у нас тут таке горе”. Потім вони допомогли мені занести чоловіка у двір. Щоб не лежав він там, тому що самотужки його підняти я не могла. А за три дні сусіди, у яких я сиділа, допомогли мені закопати чоловіка. Це все, що я можу розповісти про цей випадок.
Нагадуємо, що у Бучі поліція відкрила Штаб документування воєнних злочинів росіян — до його роботи може долучитися кожен.
Ця публікація стала можливою завдяки щедрій підтримці американського народу, наданій через Агентство США з міжнародного розвитку (USAID) у межах Програми “Права людини в дії”, яка виконується Українською Гельсінською спілкою з прав людини.
