Меню
• Інтерв’ю   • Голоси війни
Андрій Діденко, 23 вересня 2023
доступно: in English на русском

‘Мене розстріляли з танкового кулемета’

Віктор Нестерчук їхав велосипедом до Ворзельського пологового будинку за сумішшю для шестимісячної дитини, коли росіяни розстріляли його. Він пролежав зі жгутом три дні, бо росіяни взагалі не давали вивозити жодних поранених до Бучанської лікарні. Попри ампутацію ноги, Віктор вважає, що йому пощастило порівняно з іншими жертвами безжальної російської агресії проти цивільних.

Війна нас зустріла в Ірпіні. 25-го, коли підірвали мости — Романівський і через Варшавку, біля Стоянки. То ми поїхали до сестри жінки у Ворзель. Думали, що там буде безпечніше, ніж ближче до Києва. Але росіяни туди зайшли швидше, ніж окупували Бучу чи частину Ірпіня. То по факту ми в окупації були з 26-го лютого. Відразу вимкнули світло, почала техніка їздити. Зв’язку ніякого не було, тому ми не знали, що відбувається в місті. Але оскільки в мене маленька дитина, довелося поїхати до Ворзельського пологового, щоб взяти якусь суміш, памперси, щоб була якась допомога дитині. Коли я майже під’їхав до пологового, мене розстріляли з танкового кулемета.

Віктор Нестерчук, місто Ірпень

Віктор Нестерчук, місто Ірпінь

Я був на велосипеді, в цивільному одязі. Мені перебили ногу, перебили артерію, але завдяки людям, які не виїхали й там були (недалеко ЖК маленький), мені надали першу допомогу та завезли до Ворзельського пологового. Там не було ані персоналу, щоб зашити артерію, ані крові, щоб перелити. То я так зі жгутом пролежав три дні до восьмого березня, бо росіяни взагалі не давали вивезти до Бучанської лікарні жодних поранених, але поранених там було приблизно 10 осіб. У різному стані були люди.

Мене вивезли, приїхав головний лікар Бучанської лікарні, привіз медикаменти для пологового будинку, бо там все одно народжували жінки, були жінки з малими дітьми. Він привіз медикаменти, а йому дозволили забрати трьох найважчих поранених. Забрали зі мною дівчинку, приблизно 12 років. У неї поранення голови було. Забрали чоловіка з простреленою спиною і забрали мене, бо в мене вже почалося зараження крові. Сказали, що або протягом доби мені нададуть допомогу, або вже все.

Російські танки на Київщині, джерело фото: скріншот відео Національної поліції України

Російські танки на Київщині, джерело фото: скриншот відео Національної поліції України

Мене підтримували, як могли. Восьмого березня швидку з двома БТР звідси прислали до Ворзеля, звідти забрали та восьмого числа мені ампутували ногу. 10-го почалась евакуація. Мене не вивезли, бо в мене був досить низький гемоглобін, десь біля 30. Думали, що я не доїду до Києва. А 11-го, вже коли повністю евакуювалася лікарня, то мене вивезли разом з усіма в Київську обласну лікарню. Там мені провели ще одну операцію. Я там перебував місяць. За місяць мене виписали. Ось така історія.

Жінка з дитиною якимось дивом виїхали з родичами. Бо взагалі майже всіх розстрілювали, а їм пощастило натрапити на строковиків молодих, які їм підказали, куди краще їхати, щоб не потрапити під обстріл. І вони виїхали теж восьмого березня під Білу Церкву. Деяким більше пощастило, деяким менше пощастило. Хтось раніше виїхав, але знаєте, в залежності з чим порівнювати. Якщо брати людей, наприклад, з Яблунської в Бучі, то багатьом з них пощастило менше. Тобто мені дуже пощастило в тому, що поруч були люди, які змогли надати мені допомогу. Бо якби не надали допомогу, то за хвилину—дві, я б стік кров’ю.

поширити інформацію

Ця публікація стала можливою завдяки щедрій підтримці американського народу, наданій через Агентство США з міжнародного розвитку (USAID) у межах Програми “Права людини в дії”, яка виконується Українською Гельсінською спілкою з прав людини.

Погляди та інтерпретації, представлені у цій публікації, не обов’язково відображають погляди USAID, Уряду США. Відповідальність за вміст публікації несуть виключно автори.

У світі, USAID є однією з провідних установ у сфері розвитку, яка виконує роль каталізатора цих процесів та допомагає досягати позитивних результатів. Діяльність USAID є проявом доброчинності американського народу, а також підтримує просування країн-отримувачів допомоги до самостійності та стійкості та сприяє забезпеченню національної безпеки та економічного добробуту США. Партнерські стосунки з Україною USAID підтримує з 1992 року; за цей час загальна вартість допомоги, наданої Україні з боку Агентства, склала понад 9 млрд доларів США. До поточних стратегічних пріоритетів діяльності USAID в Україні належать: зміцнення демократії та механізмів досконалого врядування, сприяння економічному розвитку та енергетичній безпеці, вдосконалення систем охорони здоров’я та пом’якшення наслідків конфлікту у східних регіонах. Для того, щоб отримати додаткову інформацію про діяльність USAID, просимо вас звертатися до Відділу зв’язків з громадськістю Місії USAID в Україні за номером +380 44 521 57 53. Також пропонуємо завітати на наш вебсайт: usaid.gov/ukraine, або на сторінку у фейсбуці: fb.com/USAIDUkraine.
Подібні статті

• Інтерв’ю   • Голоси війни

‘Біжіть вперед. Обернетеся — пристрелимо’

Ростислав Пашинський та його попутник потрапили в полон, коли намагалися самостійно евакуюватись із Бучі. Хлопців били, погрожували відрізати вуха та пальці. Щоб змусити Максима зізнатися, що він — навідник, росіяни імітували розстріл його попутника. Скільки страху довелося пережити двом мирним мешканцям і чим закінчилася ця історія — у нашому репортажі.

• Інтерв’ю   • Голоси війни

‘Мені досі сняться страшні сни’, — керуючий справами Бучанської міськради

Про звірства російських військових у Бучі навіть згодом неможливо говорити без сліз. Дмитро Гапченко, керуючий справами Бучанської міської раді, залишався у місті весь час окупації. В інтерв’ю ХПГ він ділиться спогадами та розповідає про те, що вже зроблено, щоб повернути мешканцям міста хоч трохи миру та впевненості у завтрашньому дні.

• Інтерв’ю   • Голоси війни

‘Я одразу зрозуміла, що чоловіка вбили’

Жителька Бучі Ірина Солова разом із чоловіком та онуками ховалась у лазні від російських бомбардувань. Її чоловік побачив, як щось горить на вулиці, і вирішив вийти, щоб допомогти людям. Як і багатьох мирних жителів міста, беззбройного пенсіонера було вбито російськими солдатами ні за що.

• Інтерв’ю   • Голоси війни

Життя ніби фільм жахів

“Я раніше чула вислів ‘кров холоне у жилах’, а тепер я на собі відчула, що це означає”, — так жителька села Стоянка Тетяна Василенко згадує перші дні повномасштабної війни. Жінка не змогла евакуюватися і майже місяць провела у заблокованому російськими військами селі.



Про ХПГ
Хто миКонтактиРічні звітиПолітики ХПГ
Теми
КонституціяПолітикаВпровадження норм європейського праваПраво на життяКатування та жорстоке поводженняПраво на свободу та особисту недоторканністьПраво на справедливий судПраво на приватністьСвобода совісті та віросповіданняСвобода вираження поглядівДоступ до інформаціїСвобода пересуванняЗахист від дискримінаціїСоціально-економічні праваАрміяКримінально-виконавча системаПраво на охорону здоров’яПраво на освітуЕкологічні праваПрава дітейПрава жінокПрава шукачів притулкуГромадянське суспільство
Спецпроєкти
Психологічна допомогаРосійсько-українська війнаГолоси війниДокументування воєнних злочинів в УкраїніПравова допомогаОнлайн-бібліотекаДисидентський рух в Україні. Віртуальний музейІсторії свавільно засудженихГромадянська освітаДовідник юристаПроти катуваньПраво на приватністьГаряча лінія з пошуку зниклих безвісти