Війна нас зустріла в Ірпіні. 25-го, коли підірвали мости — Романівський і через Варшавку, біля Стоянки. То ми поїхали до сестри жінки у Ворзель. Думали, що там буде безпечніше, ніж ближче до Києва. Але росіяни туди зайшли швидше, ніж окупували Бучу чи частину Ірпіня. То по факту ми в окупації були з 26-го лютого. Відразу вимкнули світло, почала техніка їздити. Зв’язку ніякого не було, тому ми не знали, що відбувається в місті. Але оскільки в мене маленька дитина, довелося поїхати до Ворзельського пологового, щоб взяти якусь суміш, памперси, щоб була якась допомога дитині. Коли я майже під’їхав до пологового, мене розстріляли з танкового кулемета.
Я був на велосипеді, в цивільному одязі. Мені перебили ногу, перебили артерію, але завдяки людям, які не виїхали й там були (недалеко ЖК маленький), мені надали першу допомогу та завезли до Ворзельського пологового. Там не було ані персоналу, щоб зашити артерію, ані крові, щоб перелити. То я так зі жгутом пролежав три дні до восьмого березня, бо росіяни взагалі не давали вивезти до Бучанської лікарні жодних поранених, але поранених там було приблизно 10 осіб. У різному стані були люди.
Мене вивезли, приїхав головний лікар Бучанської лікарні, привіз медикаменти для пологового будинку, бо там все одно народжували жінки, були жінки з малими дітьми. Він привіз медикаменти, а йому дозволили забрати трьох найважчих поранених. Забрали зі мною дівчинку, приблизно 12 років. У неї поранення голови було. Забрали чоловіка з простреленою спиною і забрали мене, бо в мене вже почалося зараження крові. Сказали, що або протягом доби мені нададуть допомогу, або вже все.
Мене підтримували, як могли. Восьмого березня швидку з двома БТР звідси прислали до Ворзеля, звідти забрали та восьмого числа мені ампутували ногу. 10-го почалась евакуація. Мене не вивезли, бо в мене був досить низький гемоглобін, десь біля 30. Думали, що я не доїду до Києва. А 11-го, вже коли повністю евакуювалася лікарня, то мене вивезли разом з усіма в Київську обласну лікарню. Там мені провели ще одну операцію. Я там перебував місяць. За місяць мене виписали. Ось така історія.
Жінка з дитиною якимось дивом виїхали з родичами. Бо взагалі майже всіх розстрілювали, а їм пощастило натрапити на строковиків молодих, які їм підказали, куди краще їхати, щоб не потрапити під обстріл. І вони виїхали теж восьмого березня під Білу Церкву. Деяким більше пощастило, деяким менше пощастило. Хтось раніше виїхав, але знаєте, в залежності з чим порівнювати. Якщо брати людей, наприклад, з Яблунської в Бучі, то багатьом з них пощастило менше. Тобто мені дуже пощастило в тому, що поруч були люди, які змогли надати мені допомогу. Бо якби не надали допомогу, то за хвилину—дві, я б стік кров’ю.
Ця публікація стала можливою завдяки щедрій підтримці американського народу, наданій через Агентство США з міжнародного розвитку (USAID) у межах Програми “Права людини в дії”, яка виконується Українською Гельсінською спілкою з прав людини.
