‘Мені досі сняться страшні сни’, — керуючий справами Бучанської міськради

Мене звати Дмитро Гапченко. Я працюю у Бучанській міській раді на посаді керуючого справами. З самого початку повномасштабної війни, з 24-го лютого, місто Буча й всі мешканці відчули війну, бо було чутно дуже багато вибухів. 24-го числа вже почався штурм Гостомельського аеропорту, розташованого на території Бучанської громади. Сам аеропорт — біля села Беставиця. Тобто всі наші мешканці відчули війну одразу і саме місто опинилося в оточенні окупантів, бо вони дуже швидко дійшли до Бучі.

Вже 25-го лютого почалися перші розстріли мирних мешканців, які намагалися виїхати з міста.

Якщо коротко [говорити] про той період, то у нас було організовано (на базі нашого ЦНАПу й Міської ради) ситуативний центр: дуже довго, поки це було можливо, працювали всі комунальні служби. Влада міста постійно була в Бучі, не виїжджала з окупованої території. Намагалися якомога більше допомагати кожному, хто залишився в місті. Першими коридорами, які були з 10-го по 14-те березня, виїхала більшість людей. Залишилися під час окупації менше 10% людей, яких, звичайно, ми намагалися підтримувати.

Після закінчення окупації першим питанням постало питання допомоги мешканцям, які весь час прожили тут. Дехто без нормальної їжі, без води.

Тому, звичайно, вже з 3-го квітня організували гуманітарний штаб, який допомагав людям. У першу чергу допомагав ліками, бо це була основна проблема. Багато людей померли саме від того, що стресова ситуація, яка була, загострила хвороби й неможливо було отримати ту медичну допомогу, яка була необхідна. Через це загинули багато людей. Крім того, окупанти вбивали на вулицях просто так — без жодних причин розстрілювали людей. Зараз ми встановлюємо багато фактів. Ми хочемо зробити Інститут пам’яті, де про кожну людину, яка загинула, буде історія, бо це людська доля. І взагалі кожен злочин має бути належним чином зафіксовано, щоби всі знали про те, що відбувалося тут під час окупації.

Після деокупації, після звільнення нашої території Збройними силами України, перше питання було — допомога мешканцям і намагання відновити усі руйнування. Передусім приділяли увагу допомозі людям, а потім про майно дбали, щоб люди могли якось продовжувати жити в місті і повертались. Тому багато було роботи проведено по відновленню помешкань чи принаймні консервації руйнувань. Це — як мінімум. Спочатку ми закривали дірки в даху або в вікнах. Потім пішли програми допомоги, які ми отримали від наших міжнародних партнерів, міжнародних донорів, міст-побратимів, які допомагали нам у відновленні та ремонті тих об’єктів, які найбільше постраждали.

На сьогодні більшість питань ремонту вже закрито: це і заміна вікон, і заміна дахів, і якісь невеличкі ремонти, — щоби повністю відновити людям помешкання.

Але залишається ще проблема тих будинків, які повністю було зруйновано. Частину ми вже відновили — це вулиця Вокзальна, де була 27-го числа розбита колона окупантів. Багато було пошкоджених будинків, їх вже відновлено. На сьогодні закінчуються всередині роботи, але вже можна побачити, який вигляд має ця вулиця. Продовжуємо працювати над іншими питаннями, знову ж таки, над відновленням тих будинків, які повністю були зруйновані. Їх ще достатня кількість. На сьогодні, навіть якщо пройтися містом, вже нічого не нагадує візуально про те, що відбулося. Звичайно, залишаються деякі об’єкти, де видно наслідки обстрілів та руйнування, але зруйновані об’єкти вже законсервовані. Їх вже набагато менше залишилося.

Скажу одразу, що у більшості людей, з якими ми зустрічалися під час окупації, була така специфічна риса — вони допомагали одне одному. Тобто не було такого, що кожен сам по собі, в основному всі об’єднувалися. Варили їсти в одному місці, допомагали.

До речі, зараз ми з’ясовуємо деякі обставини загибелі людей, які залишалися в місті: якраз вони могли гинути під час допомоги іншим.

Бо якщо людина знала, що десь є знайомий чи людина, яка потребує допомоги, вона намагалася дістатися цих людей. І таким чином люди потрапляли під обстріли, бо якщо людина пересувалася містом — це було вже небезпечно. Взагалі пересуватися після третього березня було просто небезпечно. Я навіть не кажу про транспорт, просто йти пішки — це вже було небезпечно. У нас є випадки, коли людина виходила на балкон, щоб взяти якусь консервацію на вечерю, і гинула від снайпера, який таким чином вбивав людей без жодної на це потреби.

Змінилося зараз дуже багато, бо всі працюють. Звичайно, зараз на перемогу працюють багато волонтерів, які допомагають фронту та нашим Збройним Силам. Зараз ми знаємо, що трапилось у Каховці. Так само у нас створено центр, куди багато людей привозять допомогу. І ми відправляємо її на Південь, щоб допомогти нашим людям, які опинилися у складній ситуації. Я залишався в місті. Залишався у міській раді. Ми намагалися працювати в нашому колцентрі, який працював цілодобово, максимально довго.

До четвертого березня ми перебували в приміщенні. Після того як ми зрозуміли, що це вже небезпечно, працювали біля приміщення. Вже окупанти пересувалися містом і, звичайно, вони до нас приїжджали. Ми розуміли, якщо будь-хто з нас потрапить до окупантів, — це може бути для них якась користь. Ми не хотіли надавати їм такої можливості, тому ми здебільшого перебували в лікарні, розташованій поруч. І взагалі намагалися продовжувати роботу там, бо там було безпечніше. Ми, скажімо так, видавали себе за лікарів для того, щоб окупанти не розуміли — хто ми.

15-го березня, на жаль, ми потрапили в полон. Врятувало те, що вони не знали, хто я. Вони нас взяли біля Міської ради. Ми пояснили, що тут ще залишки продуктів, ми допомагаємо людям.

Але вони не повірили. Нас було шестеро людей. Троє охоронців міської ради, двоє працівників, я і мій колега Сергій. І ще один волонтер Леонід, який так само допомагав людям. 15-го березня нас перевели в їхній штаб, тут недалеко, й ми просиділи, очікуючи допиту. Як вони самі казали, мав був бути якийсь капітан, який нас мав допитати. І ми чекали. Тоді ми не розуміли, що може трапитися, бо ми ще не знали про ті страшні речі, які відбулися на Яблунській, 144 і в інших районах міста, де просто людей розстрілювали без жодної причини.

Але нам пощастило, що ми не дочекалися цього капітана. Зранку нас спустили до підвалу. Але оскільки вони були зайняті своїми питаннями (зранку частина військових виїхала, частина залишилася біля будинку), нам вдалося втекти крізь арку, яка була біля нашого виходу з підвалу. Звичайно, після цього ми зрозуміли, що будь-які контакти з окупантами взагалі для нас небажані, ми намагалися їх уникати.

Ми не зобов’язані були документувати всі злочини і не було такої можливості, бо це більше питання правоохоронних органів. Але, звичайно, ми зараз хочемо зберегти всю інформацію про людей та обставини їхньої загибелі. На сьогодні у нас є інформація про, як мінімум, 500 загиблих, це вже повністю задокументовано. Крім того, є близько 75 людей, які лежать у секторі невпізнаних, ми ще не знаємо: як вони загинули, хто це.

По деяких людях є часткова інформація, але проводяться зараз подальші пошукові дії і забір ДНК для того, щоб встановити, що це за люди. Ще є інформація про близько 70 людей, але ми не можемо зрозуміти, де людина загинула. Ми знаємо, що вона загинула, а де саме, яка причина смерті і як це відбулося, це питання — в роботі. По факту сьогодні близько 700 людей, які є у нас в базі для вивчення і встановлення усіх цих фактів.

Ми не говоримо про людей, які поранені, бо це взагалі окрема категорія людей. Їх ще більше. Але їх дуже важко встановити, бо інформація про поранення є тільки в них. Дехто, можливо, навіть не звертався до правоохоронних органів, бо поранення були незначні. Ми знаємо декілька таких випадків, подекуди я був свідком такого. Наприклад, в мене друга поранили. Я надавав йому безпосередньо медичну допомогу. Є випадки, про які ми знаємо, тому що нам про них розповідали. Діти поранені є. Ми володіємо інформацією, але ще в процесі, скажімо, опрацювання і документування усіх цих фактів.

Наразі у нас понад п’ять тисяч фактів пошкодженого майна. Що стосується зруйнованих будинків: це понад 200 будинків приватних і декілька будинків багатоквартирних. Точно не скажу, бо цю інформацію знає більше архітектура. Я знаю, що це більше двох багатоквартирних будинків, які повністю треба відновлювати, будувати з самого початку, бо один будинок ущент зруйновано і ми вже повністю прибрали залишки цього будинку. Другий будинок в аварійному стані. По ньому зараз вивчається питання. Про інші будинки зараз не скажу, бо там є декілька будинків, які вивчають: чи можливо їх залишити, чи треба повністю перебудовувати, будувати з самого початку.

Окупація вплинула на людей. У нас працює психологічний центр допомоги, куди люди приходять і отримують психологічну допомогу. Таким чином люди якось приходять до норми.

Особисто про себе скажу: мені треба було приблизно пів року, щоб якось вийти на той рівень спокою, який був до повномасштабного вторгнення. Це проявлялося в стресовій ситуації, я міг не спати декілька ночей, буває, сни сняться страшні. Це, звичайно, накладає свій відбиток, може знадобитися п’ять або більше років для того, щоб якось вийти [на колишній рівень]. Головне, щоб закінчилася війна. Яка, я маю надію, закінчиться нашою перемогою вже найближчим часом. Тоді можливо говорити про якесь психологічне відновлення всіх, бо ми розуміємо, що зараз постійні тривоги й постійні обстріли. Але наші люди вже звикли до цього і намагаються жити в тих реаліях, які є.