‘Нас бомбили щодня’

У нашу групу магазину прийшло смс, що почалася війна. Вийшли на роботу, і тут заїхали орки до нас. За декілька днів, вже не пам’ятаю дати. О 23:00 сказали, що вони в селі. Я зателефонувала керівництву, почали по камерах дивитися, як вони зайшли до магазину і пограбували його один раз, через декілька днів — другий раз. Брали спиртне, бардак залишили нам. Потім голова привів їхнього керівника. Ми показали, що їхні люди наробили, і я почала спілкуватися з ним. З тим керівництвом. Він каже: “Я б сам їх повбивав, цих людей, які бардак такий роблять”.

Паніка, звісно, була в селі. Хліб привозили, доводилося розносити по домах людям, бо обстріли були. Це в магазині я робила. Хлопці мене забирали, супроводжували додому, тому що небезпечно було ходити. І так розносила людям по сусідству [хліб]. Одразу в паніці — не виїжджали. Потім, коли почали вже нас обстрілювати, то дуже багато виїхало. Я одна з останніх, мабуть, виїжджала, у червні. На початку червня вже психіка не витримала. Дуже сильно нас обстрілювали, 300–400 прильотів за день було. І вже психіка не витримувала. Жили ми в підвалах. Був зв’язок з волонтерами, бо у нас у підвалі сидів діабетик, чоловік дуже хворий. Були волонтери, з якими ми зв’язувалися, вони нам привозили ліки всі необхідні. Красно дякую.

Перший прильот був перед будинком 9-го травня. Спереду всі вікна повилітали. Потім у червні чотири прильоти в будинок. Вже перебувати тут, звісно, не можна було. Просто бомбили. Тут нікого не було, вся вулиця була порожня. Ніхто не жив. І вони кожен двір обстрілювали. Це я вам 100% скажу, тому що я сама була тут і бачила, що ніяких військових тут не було взагалі навколо. А з двору у двір кожен квадрат вони обстрілювали. Це з танка, там — з вертольота. Потім я дивилась їхніх репортерів: коли в мене горів сарай з дровами, вони сказали, що вони склад боєприпасів підірвали. Ми довго сміялися всім селом. Не так було. Звісно, смішно, але. Склад боєприпасів у мене вдома і біотуалет, напевно.

Це заклали, тут не було ані дверей, ані вікон. Нічого. Шкоди вони доброї наробили, в мене жодного вікна не залишилось. У дітей дах пробило. І в мене весь дах побитий, понівечений. Баночки, скляночки підставляємо. Тече. Підвал у мене в домі, ховалися там, але дуже страшно було. Я завжди думала, що я смілива така. Але й моя психіка не витримала. Пам’ятаю, як відходили. Я на горищі спостерігала, як вони стояли тут у провулку. Коли відступали, коли вже тікали, бо їм не було куди діватися, вони розвернулись і по селу — просто по нас — гатили. Нашкодить хотіли, ніби це наші били. Я сама бачила, як вони мінометом постріляли, потім сіли на свої БТРи, втекли в провулок і далі на Золоту Балку. Так що вони самі робили провокації. Що це наші стріляють.

Наші зайшли дуже обережно. Правда загинуло наших тут чимало. Ми бачили, як хлопчика вбило там. Біда велика була, звісно. Ми їх зустрічали, але ж хлопці були обережні, вони не хотіли ані нас наражати [на небезпеку], ані себе. Вони тактично з нами поводилися. Зрозуміло, що все село зносило їжу, ми раді були бачити їх. Ми зустріли їх, але росіяни почали бомбити село так, що основна маса виїхала.

Люди почали повертатися. Усі масово повертаються, хоча вони з того берега і нині по нас стріляють. Хочеться вдома жити, у своєму будинку. Під своїм дахом. Коли почалась війна, я ловила себе на думках — це сон чи не сон? Як це може таке трапитись? Я їздила на заробітки в Росію. Навіть думки не було, що можна так один на одного йти війною. Що такі вони нелюди. У нас у селі всі дружні, всі за Україну. Немає такого, щоб я могла сказати вам, що в нас є за Росію. Одну [жінку] чула якусь, але я вважаю, що в неї просто діти в Росії, ото вона сумує за дітьми й таке щось говорить. Безумовно, перемога буде за нами, інакше ми як нація не будемо існувати.

Одного разу пішла дівчина просити помолитися за наших воїнів, а наш священник відмовив. Тоді ми вже почали розуміти, за кого наша церква. Прийшла до мене на роботу одна жіночка, послушниця церкви, вона весь час у церкві, і почала говорити, що Зеленський винуватий. Що Путін тут ні до чого. Що хай Зеленський здохне і війни не буде. Потім вона пропала. Скандал був великий, село зневірилось у цьому священнику і вони всі втекли. Одразу ходили, ховалися, молилися десь у церкві маленькій своїй. Загалом ми одні з перших, які прогнали Московський Патріархат і зробили вже українську церкву. Як не парадоксально, вони ту церкву розбили вщент. Самі ж росіяни.