‘Ми стали безхатьками’
Ми живемо удвох з чоловіком, а діти — у Києві. Жили собі спокійно, робили ремонти, займалися городами, господарством… Навіть і не думали, що нас наздожене таке лихо.
Усе почалося 24-го лютого. Дивилася телевізор і вишивала картину: у мене було дуже багато вишитих картин. Якраз до третьої-четвертої ночі я вишиваю. І тут по телевізору кажуть — війна! Я до чоловіка, кажу: “Вставай! Війна почалася!” А він не повірив. А це ж був четвер, у нас в селі саме ринок. Ми пішли на ринок, люди теж говорять, мовляв, війна почалася. І ми дивимося, йде таке сяйво! Тоді якраз Васильків бомбили. Почалася істерика, усі почали гребти [все], що тільки могли. Росіяни зайшли, здається, 27-го лютого. Так, я виїхала 26-го, а вони 27-го зайшли.
Мої з Житомирщини мали виїхати, бо в них діти малі, а в мене мамі 92 роки, я поїхала до неї. Чоловік залишився тут. Слава Богу, що був зв’язок. Я постійно йому телефонувала, і він розповів, що дуже багато заїхало танків. У нас була відеокамера, вона все записувала. У село заїжджали, а коли виїжджали, вони [росіяни] дуже стріляли. Так стріляли, щоб усі ховалися.
А в березні у нас тут скинули бомбу. Чоловік казав, що у нас дуже хата постраждала. Вікна з тієї сторони, усе повилітало. Кажу: “Нічого, то не страшно”. Ну і так щодня ми з ним розмовляли пару хвилин, бо світла вже не було, газу не було. Потім, 28-го березня, о 13:58 телефонує і каже: “Ми стали безхатьками”. — “Як?” — “Ми стали безхатьками”. Каже, був я в літній кухні, бо там топив і було тепло, раптом почув сильний вибух. Пролетіли “Гради”, частину кухні зруйнували і прямо у хату.
Один “Град” пішов на перший поверх, а другий — на другий. Почало усе диміти, почало усе горіти. Чоловік казав, миттєво все спалахнуло, вскочити до хати вже було неможливо. А ще вітер був сильний, почала горіти он там підстанція електрична, у нас паркан почав горіти з тієї сторони. Усе почало горіти, а він [чоловік] один. У нас ще стояла машина у гаражі, він просто набирав воду та обливав, щоб гараж не спалахнув. І все, залишилися ми так. А вже 30-го березня зайшли наші і я приїхала. Відтоді ми отак і живемо.
Боляче, дуже боляче. Що їм побажати? Тільки пекла! Хіба вони не розуміють, що життя не вічне на землі? Рано чи пізно все одно їм чи їхнім дітям… Наші сльози даремно у землю не впадуть! За те зло, що вони нам зробили. Будинок — то така річ… Дитині було 37 років! Його не повернеш. Вергун Сергій Вікторович, 85-го року народження. Це мого брата рідний син. Племінник мій. Його вбили! Батьки виїхали, він спочатку з Ромою жив у нас. Вони приходили, хоч газу і не було, чоловік їсти готував, і вони з Ромою завжди приходили.
А потім одного дня вони зникли. А куди вони пішли — я не знаю. А потім, вже як ми були у селі, прийшли і сказали нам, що Сергій лежить он там за трасою, на фірмі, прикритий тирсою та пінопластом. Впізнали його тільки по нозі. Все було спотворено. Казали, що йому вистрелили у ліву частину голови. Потім його прикрили тирсою, засипали. Ховали хлопця у зачиненій труні. Там не було на що дивитися.