Меню
• Інтерв’ю   • Голоси війни
Олексій Сидоренко, 27 жовтня 2023
доступно: in English на русском

‘Ми стали безхатьками’

Галина Корецька мешкає разом із чоловіком у селищі Копилів на Київщині. Ледве стримуючи сльози, Галина блукає будинком, якій зруйнували два ворожих “Гради”. Жінка пам’ятає, де лежали картини, які вона любила вишивати, де стояли вазони з квітами. “Але будинок — то таке, — каже пані Галина, — племінника мого росіяни вбили”.

Ми живемо удвох з чоловіком, а діти — у Києві. Жили собі спокійно, робили ремонти, займалися городами, господарством… Навіть і не думали, що нас наздожене таке лихо.

Усе почалося 24-го лютого. Дивилася телевізор і вишивала картину: у мене було дуже багато вишитих картин. Якраз до третьої-четвертої ночі я вишиваю. І тут по телевізору кажуть — війна! Я до чоловіка, кажу: “Вставай! Війна почалася!” А він не повірив. А це ж був четвер, у нас в селі саме ринок. Ми пішли на ринок, люди теж говорять, мовляв, війна почалася. І ми дивимося, йде таке сяйво! Тоді якраз Васильків бомбили. Почалася істерика, усі почали гребти [все], що тільки могли. Росіяни зайшли, здається, 27-го лютого. Так, я виїхала 26-го, а вони 27-го зайшли.

Галина Корецька

Галина Корецька

Мої з Житомирщини мали виїхати, бо в них діти малі, а в мене мамі 92 роки, я поїхала до неї. Чоловік залишився тут. Слава Богу, що був зв’язок. Я постійно йому телефонувала, і він розповів, що дуже багато заїхало танків. У нас була відеокамера, вона все записувала. У село заїжджали, а коли виїжджали, вони [росіяни] дуже стріляли. Так стріляли, щоб усі ховалися.

А в березні у нас тут скинули бомбу. Чоловік казав, що у нас дуже хата постраждала. Вікна з тієї сторони, усе повилітало. Кажу: “Нічого, то не страшно”. Ну і так щодня ми з ним розмовляли пару хвилин, бо світла вже не було, газу не було. Потім, 28-го березня, о 13:58 телефонує і каже: “Ми стали безхатьками”. — “Як?” — “Ми стали безхатьками”. Каже, був я в літній кухні, бо там топив і було тепло, раптом почув сильний вибух. Пролетіли “Гради”, частину кухні зруйнували і прямо у хату.

Будинок пані Галини, вид зсередини

Будинок пані Галини, вид зсередини

Один “Град” пішов на перший поверх, а другий — на другий. Почало усе диміти, почало усе горіти. Чоловік казав, миттєво все спалахнуло, вскочити до хати вже було неможливо. А ще вітер був сильний, почала горіти он там підстанція електрична, у нас паркан почав горіти з тієї сторони. Усе почало горіти, а він [чоловік] один. У нас ще стояла машина у гаражі, він просто набирав воду та обливав, щоб гараж не спалахнув. І все, залишилися ми так. А вже 30-го березня зайшли наші і я приїхала. Відтоді ми отак і живемо.

Так зараз виглядає будинок пані Галини

Так зараз виглядає будинок пані Галини

Боляче, дуже боляче. Що їм побажати? Тільки пекла! Хіба вони не розуміють, що життя не вічне на землі? Рано чи пізно все одно їм чи їхнім дітям… Наші сльози даремно у землю не впадуть! За те зло, що вони нам зробили. Будинок — то така річ… Дитині було 37 років! Його не повернеш. Вергун Сергій Вікторович, 85-го року народження. Це мого брата рідний син. Племінник мій. Його вбили! Батьки виїхали, він спочатку з Ромою жив у нас. Вони приходили, хоч газу і не було, чоловік їсти готував, і вони з Ромою завжди приходили.

А потім одного дня вони зникли. А куди вони пішли — я не знаю. А потім, вже як ми були у селі, прийшли і сказали нам, що Сергій лежить он там за трасою, на фірмі, прикритий тирсою та пінопластом. Впізнали його тільки по нозі. Все було спотворено. Казали, що йому вистрелили у ліву частину голови. Потім його прикрили тирсою, засипали. Ховали хлопця у зачиненій труні. Там не було на що дивитися.

Редакторка: Емілія Приткіна

поширити інформацію

Подібні статті

• Інтерв’ю   • Голоси війни

‘Не дай боже комусь це побачити…’

Антон Сірик — житель села Макарів на Київщині. У перші дні війни населений пункт почала знищувати ворожа артилерія. Частину багатоповерхівки, де мешкала родина, — зруйновано. “Погода така сіра, похмура, собаки бігають, котів роздирають. Шифер валяється, скло, машини розбиті” — так чоловік описує свої перші враження від побаченого.

• Інтерв’ю   • Голоси війни

‘Брата били прикладом автомата по голові…’

Наталя Атрашкова — жителька села Копилів на Київщині. З перших днів повномасштабної війни селище було окуповане росіянами. Пані Наталя вирвалася з пекла, а от її брат — ні. Чоловіка вбили окупанти.

• Інтерв’ю   • Голоси війни

‘Мамони катували мого сина’, — мешканка Грози

Сьогодні про село Гроза на Харківщині знають в Україні та за її межами. П’ятого жовтня російська ракета забрала життя 59-х його мешканців. Люди, що ймовірно навели смертельну зброю на мирних людей, в минулому році катували сина Лариси Шевченко (ім’я змінене з міркувань безпеки).

• Події   • Російсько-українська війна

Страшна віха російського терору

У той час як Європол доєднався до Спільної слідчої групи (JIT) щодо імовірних тяжких міжнародних злочинів, скоєних в Україні, Російська Федерація вкотре вразила безпрецедентною жорстокістю. Учорашній удар по Грозі вже назвали “черговою страшною віхою російського терору”, а удар по Харкову 6-го жовтня приніс нові смерті.



Про ХПГ
Хто миКонтактиРічні звітиПолітики ХПГ
Теми
КонституціяПолітикаВпровадження норм європейського праваПраво на життяКатування та жорстоке поводженняПраво на свободу та особисту недоторканністьПраво на справедливий судПраво на приватністьСвобода совісті та віросповіданняСвобода вираження поглядівДоступ до інформаціїСвобода пересуванняЗахист від дискримінаціїСоціально-економічні праваАрміяКримінально-виконавча системаПраво на охорону здоров’яПраво на освітуЕкологічні праваПрава дітейПрава жінокПрава шукачів притулкуГромадянське суспільство
Спецпроєкти
Психологічна допомогаРосійсько-українська війнаГолоси війниДокументування воєнних злочинів в УкраїніПравова допомогаОнлайн-бібліотекаДисидентський рух в Україні. Віртуальний музейІсторії свавільно засудженихГромадянська освітаДовідник юристаПроти катуваньПраво на приватністьГаряча лінія з пошуку зниклих безвісти