31 жовтня 1961 року тіло Йосипа Сталіна винесли з мавзолею і перезаховали біля Кремлівської стіни. Напис на фронтоні мавзолею заховали за білим полотнищем, на якому було написане інше ім’я. Це сталося до того, як ім’я Леніна було викарбуване у мармурі.
16 березня 2022 року російський літак скинув бомбу на Драмтеатр у Маріуполі. Це сталося після того, як маріупольці виклали напис “ДІТИ” біля входу в театр. Скільки містян загинуло під завалами Драмтеатру — достеменно невідомо. Росіяни не викарбовували імен убитих маріупольців у мармурі й не завжди дозволяли віддати тіла землі. Знищували — разом зі зруйнованими будівлями, спалювали — разом з колишньою історією, в якій не було місця злочинам сталінізму.
Генералісимус вертав до Росії впевненим і важким кроком. У 2021 році 39% опитаних “Левада-центром” вважали його найвидатнішою історичною особистістю всіх часів і народів. Як зауважували соціологи, Сталін був у лідерах від 2012 року, хоча ще у 1989 році першим був Ленін (72%), а Сталін не входив навіть до першої десятки...
Вочевидь, часи змінили “героїв”.
Часи змінили і значення слів, адже знищений росіянами Драмтеатр, що став могилою сотень (якщо не тисячі) людей, дбайливо загорнутий в обличчя російської культури, проявив усю сутність сучасної РФ: відверті й жаскі злочини, загорнуті у відверту й цинічну брехню. Саме вони стали новим культурним кодом країни-убивці. Неважливо, хто на обкладинці: Толстой або Пушкін. За білим полотнищем ховається він — мрець з-попід кремлівських стін.
Людина, яка не лише вкрила купу земель рясними плямами крові тих, хто колись жив на цих землях. Людина, яка лишила по собі дещо гірше: трупні плями вседозволеності. Ці плями розповзаються геноцидом і дозволом на катування, масовими арештами і розстрілами, депортацією і показовими судилищами. Ці плями окупують території та вражають усіх, хто хоча б колись торкнувся такої заманливої й вічно живої ідеї “мені дозволено усе”, яку чимало правителів так хочуть викарбувати у мармурі.
