Те, що нам довелося пережити, сталося на наших очах. Але чому воно так сталося, на жаль, ніхто не знає. Чому у кожний будинок прийшло це горе? Все відбулося миттєво. Секунди, навіть хвилини… Дуже швидко прилетіло. Це була ракета. Вона поцілила в батька. Вона його розірвала. Від ударної хвилі будинок згорів. Й все, що він будував, також згоріло. Згоріли тварини: гуси, кури, свині, кролі. Багато тварин було. Згоріла техніка. Він, бідний, у воронці опинився. Найстрашніше — це те, що його немає. Але він завжди з нами поруч. Ми вважаємо, що він нас захистив: ми — цілі. Але дуже шкода, що його немає.
У той момент ми були в будинку, снідали. Так вийшло, що ми всі вийшли з будинку. Сестра з племінницею та зятем пішли до погреба, батько пішов до сараю з худобою. Я була неподалік від нього. Але коли я підбігла, його вже у воронці не було: тільки речі та частини тіла. Руки, ноги були. Це все ніколи не зітреться ані з пам’яті, ані з серця. Воно все залишиться. Звичайно, що ми коли вдома перебуваємо, завжди це все згадуємо. З болем. Пам’ятаємо його. Ми не оговталися від цього всього. Але ми працюємо, не опускаємо руки. Працюємо, робимо, що можемо. Трішечки посміхаємось інколи, згадуємо гарні моменти.
Наше село опинилося в окупації. Ми вдячні Сидоренко Наталії Петрівні й Сидоренко В’ячеславу Олексійовичу. Після того, як зруйнували наш будинок, вони нас прихистили, допомогли, нагодували, дали речі перевдягнутися. Допомогли батька поховати, зробили йому труну. Ми дуже їм за це вдячні. Вони всім допомагають зараз і допомагали на той момент. Вони нас вивезли з окупації.
Ці всі події 27 лютого 2022 року сталися. А четвертого березня 2022 року ми виїхали. Третього березня тата поховали на кладовищі. Наталія Петрівна з чоловіком, В’ячеславом Олексійовичем, машину дали. Звичайно, це було дуже страшно, тому що росіяни і стріляли, і літали. Але попри все вони допомогли нам по-людськи все зробити. Вони виїжджали четвертого березня, й ми також змогли виїхати. Ми не знали, куди їдемо, чи варто виїжджати? Шок, втрата… Незрозуміло було. Але завдяки їм ми виїхали.
Додому повернулися 16 квітня 2022 року. Повторно забрали батька з морга, бо була ексгумація. Приїхали зі сторони Макарова. Це було жахливо. Коли сюди їхали, ми не бачили, що тут зруйновані будинки. Дорогою бачили згорілі машини. Видно, що були ракети чи касети. Міни були, розтяжки були. Коли повернулися до будинку, побачили зовсім іншу картинку, ніж ту, яку бачили в шоковому стані. Знову це все згадували. Довго не прибирали, бо думали, може, там розтяжки є, але, дякувати богу, там нічого не було. Ані розтяжок, ані мін на нашому подвір’ї не було. Тому ми трішечки відпочили, як-то кажуть, морально та фізично та почали прибирати територію нашого будинку. Помаленьку ми прибрали подвір’я. Дякую людям, які нам допомагали. Це були знайомі та родичі зі сторони батька. Ось так прибрали.
Ми сподівалися, що відбудуємо згорілий будинок. Але, на жаль, в ньому почали руйнуватися стіни. Батько перед Новим роком трішки ремонт зробив. Переклав нову грубу. Це все, на жаль, завалилося. Довелося нам провести демонтаж. Зараз у нас лише фундамент. Але фундамент вже почав руйнуватися. Дивишся на ці руїни — й немає слів, немає емоцій. Ми сподіваємося, що російські агресори понесуть за це покарання, будуть репарації. Сподіваємося, що скоро буде перемога.
Ми зараз відбудували літню кухню. Вона трішечки збереглася. Якби трішки затягнули, то її б теж не було. Нам дали вагончики. Не було світла, звісно, було прохолодно. У нас є дрова, ми топили буржуйку. Ми не покладаємо рук, ми не здаємося. Українці — це сильна нація. Головне — не здаватися. Як-то кажуть, життя попереду. Все одно всі згадують своїх рідних, близьких. Наші рідні все одно нас бачать, за нами дивляться, нам допомагають. У пам’ять про них потрібно не здаватися та йти до перемоги.
Редакторка: Емілія Приткіна
Інтерв’ю опубліковано за фінансової підтримки чеської організації 
