‘Один брат загинув, другого ледве врятували’, — історія мешканки Загальців
Ми щороку, 20 лютого, їздимо відпочивати у Закарпатську область. Залишилася тут мама, діти, а ми поїхали відпочивати. У нас на 26 лютого був квиток додому. Нам сказали: не їдьте, бо тут вже нічого практично немає. Ми там три місяці були, у Сваляві нас поселили у садочку. А інші родичі залишилися, вони сиділи ось тут у погребі.
А тоді вже, мама розказувала, що було занадто важко, і брат приїхав їх забрати. Сказав, щоб за 10 хвилин усі сиділи у машині. Він їх усіх вивіз (20 людей) у Хмельницьку область. Їх там теж поселили у дитячий садочок.
Брат возив сюди гуманітарку. Три рази привозив, а звідси вивозив людей поранених. А тоді вже, каже, я поїду востаннє. У мене і син хотів їхати, зараз він воює. І все. Не приїхав. Був приліт, у нього фірма тут у центрі була — і туди прилетіло. Він згорів живцем. Їх три людини згоріло живцем. А менший брат, якому 38 років, залишився живий. У нього дуже тяжкі поранення були, ми його ледь витягли.
Вони возили вдвох, а тут хлопці були, які допомагали розвантажувати гуманітарку. У них там у центрі була фірма “Ритуальні послуги”. Вони розвантажили все, пили каву — і був приліт. Троє загинули, а двоє залишилися живі. Казали хлопці, що на другий день його забрали. Кістки позбирали там. Це 17 березня було. От таке.
У мене брати їздили сюди двоюрідні, то казали, що тут людей катували. Розстрілювали, жінок розстрілювали. Що хотіли, те і робили, все познищували. Ми приїхали сьомого травня сюди на згарище. Оце ось тут лише одна стінка залишилася і погріб залишився, більше — нічого. Тут у нас альтанка стояла. Згоріло все. Було п’ять кімнат у нас. Кімнати, кухня, ванна. Все було. Я вже казала чоловікові, коли поїхали відпочивати, у дітей є житло, у нас — є, будемо для себе трохи жити. Ну і приїхали, вже для себе пожили. Нічого не залишилося.
Було, напевно, багато прильотів, бо шість чи сім вирв тут було. У нас половина хати була просто дерев’яна, з дуба зроблена, а інше ми вже потім прибудували. Діти росли, ми добудували. Так воно те дерев’яне згоріло, а прибудова залишилася ця. І все, більше нічого немає. Цього року квіточки тут посаджу, хай ростуть. Що робити.
То нелюди! Не люди, а нелюди! Багато людям горя наробили. Син у мене тут був, дзвонив, казав, що по вулиці їдуть наші танки. А тоді вже зайшли ті буряти чи що воно таке. І наробили вони горя. Каже, сиділи вони у погребі весь час, бо діти були маленькі. Літало що ух!
Щоб вони… Що б я їм хотіла сказати? У мене навіть слів немає. Щоб вони це відчули, що ми відчували. Або і гірше ще. Отак дивишся по телевізору, що там показують, вони, напевно, гірші, ніж колись були німці. То нелюди!