MENU
Гаряча лінія з пошуку зниклих безвісти в Україні
Документування воєнних злочинів в Україні.
Глобальна ініціатива T4P (Трибунал для Путіна) була створена у відповідь на повномасштабну агресію Росії проти України у лютому 2022 року. Учасники ініціативи документують події, у яких є ознаки злочинів згідно з Римським статутом Міжнародного кримінального суду (геноцид, злочини проти людяності, воєнні злочини) в усіх регіонах України

Вісім катівень за 21 місяць — географія полону

29.03.2024   
Ірина Скачко
‘Вони весь час нам казали: ми вас міняємо, їдемо на обмін. Я так вісім разів переїжджав з місця на місце, думаючи, що їду на обмін. А привозили на нову ‘прийомку’. Щойно нас вивантажували з автозака, починалося побиття’. Роман Кривуля, військовий механік радіоцентру, колишній атовець, провів у полоні рік і дев’ять місяців.

Ілюстрація: Марія Крикуненко / Харківська правозахисна група

Ілюстрація: Марія Крикуненко / Харківська правозахисна група

— Найбільше у полоні хотілося просто наїстися, — згадує він. — Солодкого хотілося… Все було прісне.

Він розповідає свою історію, доки ми веземо його з Дніпровської лікарні, куди він потрапив після обміну, додому — на Харківщину. Коли почалося повномасштабне вторгнення, Роман був не на службі, а вдома, у селі Липці. Добратися до свого підрозділу просто не встиг: село опинилося в окупації в перші ж години ворожого наступу.

Липці, Черкаські Тишки, Стрілеча

— Я боявся потрапити комусь на очі, щоб не дізналися, що я військовослужбовець. Ходив у цивільному, — згадує він.

До Липців Роман із сім’єю переїхав за кілька років до того. Коли був не на службі, проводив час із дитиною. Друзів і знайомих серед місцевих мешканців не встиг завести.

До рук окупантів потрапив випадково: вони шукали іншого військового, який буцімто жив у сусідній квартирі.

— Я кажу: я не військовослужбовець. Вони на це: “Ага, якщо не ти, то десь поряд живе військовослужбовець, на прізвище П”. Як потім з’ясувалося, його теща жила по сусідству зі мною. Тому я повинен був їх знати. Але я мало бував у Липцях, ніколи його не бачив.

Спочатку чоловіка тримали десь у сараї в сусідньому селі Черкаські Тишки. Потім перевезли до великого підвалу. Роман припускає, що це була психіатрична лікарня у селі Стрілеча. Разом із ним у тій катівні тримали ще кількох людей. Один із них лежав у кайданках третій день.

— У нього вже руки чорні були, навіть не сині. З ним дівчина була. У неї сльози градом: “Молю вас, послабте наручники, будь ласка, в нього вже руки відмовляють!” А тим — байдуже.

Після кількох днів катувань Романа раптом відпустили, забравши всі документи.

— Мене відвезли додому. Один із них каже: “Я тобі даю день на те, щоб ти знайшов П. Якщо ти його не знайдеш, ми прийдемо за тобою”... Без документів якби я і хотів втекти, то десь попався би на блокпості, мене б розстріляли на місці. Я спитав у сусідів. Всі кажуть, що не знають такого військового.

Вже увечері за Романом знову приїхали.

— Під’їжджають “Тигри”. Вилізають росіяни, повністю озброєні по самі вуха. З автоматами, в бронежилетах. Дістають папірець: “Це ти?” Я дивлюсь, а це моє посвідчення учасника бойових дій (Роман служив у АТО — ред.), моя фотка. І понеслося. Усі налетіли на мене. Я намагаюся відбиватися. Били, били... Завели додому. Все перерили, забрали ноутбук дружини, телефони, спиртні напої, все, що бачили, — все забрали. Зв’язали руки за спиною, зав’язали очі, закинули в машину, їдемо. Зупинилися. Вони мене виводять, кажуть: “Іди вперед”. Чую: перезаряджають автомати, пістолети дістали. Кажуть: “Все, молись! Молися в ім’я війни. Російська Федерація моє право на розстріл без суду!” Зачитали, перезарядилися. “Помолився?” — “Та давай, кажу, щось ти дуже багато розмовляєш”. Став, чекаю. Думаю: зараз або в голову прилетить, або в спину. Тиша. Підходить до мене, хапає за комір, розганяє мене і об машину жахнув. Закидає в машину. Каже: “Та ти що, падла, взагалі безстрашний, не боїшся, що тебе розстріляють?” — “А чого боятися? Хто вам завадить це зробити?”

Гоптівка

— Гоптівка — це найстрашніше, що я проходив. В Гоптівці вони якби б убили, то відвезли б, викинули б тіло — і все… На Гоптівці мені поламали ребра, катували струмом — “тапіками”. У кожного свої були тортури. Одному на пальці електроди чіпляли, іншому на ніс, до язика, на вуха. До чого хвора фантазія додумається. Якось мене повели на допит, почали бити, потім посадили до стіни і один почав розказувати, що якщо я надумаю здохнути, то в нього є шприц з адреналіном. Він вже не вперше ним, мовляв, користується, знає, як це робиться. “Я тебе приводжу до тями і продовжуємо тортури далі”. Питали про структуру наших військ. А я звідки знаю, які війська в Харкові? Там їх тьма-тьмуща може бути. Питали, чи є есбеушники знайомі, прикордонники.

Після таких катувань Роман вирішив зізнатися, що він є військовослужбовцем. Каже: сподівався, що тоді буде хоча б шанс на обмін.

— Інакше, думав, замордують до смерті, не повірять, що я в Липцях живу і нікого не знаю. Мене одразу перестали катувати. В камеру завели, більше не займали десь тиждень.

Але згодом окупанти вирішили “зробити” з нього аж майора спецслужб.

— Питають: “Скільки тобі років?” Кажу: “Майже сорок”. “Освіта є?” — “Вища”... “То ти майором вже повинен бути!” — “Та ні, я просто механік приймального радіоцентру…” — “Зв’язківець?” — “Так…” — “В Грузії був?” — “Ні, в мене віза в загранику тільки на Польщу відкрита…” — “Давай між нами: я можу припустити, що ти спецагент?” — “Та можете припустити що завгодно!” — “Все, в мене більше питань немає!”

Наметове містечко, Бєлгородська область

Згодом Романа Кривулю відвезли в наметове містечко для українських полонених у Шебекіному. Тут допитували, але не катували.

— Сиділи у наметі, виглядати з нього не можна. Їжу спочатку приносили. А за тиждень стали виводити в їдальню: шикували один за одним десять осіб, двадцять. Голову не підіймати. Руки за спину. Нікуди не дивитися. На допити водили також з намету в намет. Прокуратура військова приїжджала, ФСБ. Не катували. Подержали, подивилися, підлікували, якщо треба.

У наметовому містечку Роман пробув приблизно 10 днів.

СІЗО в Старому Осколі

— Коли мене привезли у Старий Оскол, я зрозумів, що таке “майор і спецагент”. Лупасили так… Казав один: “Я тобі пальці повідрізаю, я твоїй дружині по фаланзі надсилатиму, я її доведу до божевілля, поки вона тебе всього не отримає!” Бив мене пів години. “Приїде зв’язківець через два-три тижні, якщо ти йому не скажеш все, що потрібно буде, — все, що я тобі сказав, все так і буде!” Кілька днів я сидів і чекав на того зв’язківця, чекав, доки почнуть мене розбирати по запчастинах. Приїжджає зв’язківець і просто ні про що питає: де частина, скільки там людей. Та звідки я знаю, скільки там людей, чи я їх перераховував... Так вони щось записали, я щось підписав. Що саме, не знаю. Він папірцем прикриває і каже: отут розпишись.

Донське, Тульська область

За декілька діб полонених знову кудись повезли. Українці сподівалися — додому.

— Кілька годин їхали на машинах. Думаю: все, їдемо на обмін. Приїхали на аеродром. Хтось каже: о третій годині повинен прилетіти наш літак. Я думаю: слава Богу, нас або в Туреччину повезуть, або в Київ. Прилітає вантажний літак. Летимо годину. Прилітаємо — і понеслося: знову автозаки, спецназівці. Кричать, мати гнуть. Бігом! Поїхали ми в Донське. Як відкрили автозак, за комір хапають, викидають і починають буцати ногами. Потім питають прізвище і носаками женуть через натовп: я біжу, і вони мене доганяють палками, хто чим. Підганяють доти, поки я не забігаю у прогулянковий дворик. “Сідай навприсядки!” Сідаю. І отак навприсядки я сидів із дев’ятої вечора до п’ятої ранку. На холоді. Після такого ноги зовсім не несуть! Потім загнали у приміщення. “На коліна мордою до стіни!” І отак я на коліна упав і ще десь пів години пролежав, поки вони готували зеківську форму, а лікарі свої записи якісь робили. Фотографували. Роздягли наголо. Іди на другий поверх, одягай труси, які на 10 розмірів більші. Одягай форму. Я кажу: та я його не застібну, воно ж на мені не тримається! А він каже: “Труси надіваєш і заправляєш штани в труси”. І починають електрошокером бити, палками гнати до камери. Відкривається камера, залітаю до неї. Просто через поріг, боком, тому що двері на ціпах, тільки боком можна пройти. І вони мене в цей простір з розгону намагаються запхнути. П’ять-десять хвилин — залітає нове тіло. Через 5-10 хвилин — ще нове тіло. І так поки нас 17 осіб не набилося туди.

Розташовану в місті Донське Тульську колонію суворого режиму №1 вважають однією з найбільш жорстоких. Тут українці потерпають від знущань, холоду і голоду. Хворіють на туберкульоз.

— Коли у нас в камері виявили туберкульозників, їх перемістили до іншої камери. Вони там вдвох сиділи. А нас перевірили і вісім місяців давали по п’ять таблеток на день — для профілактики.

Щодня українців били. Але найстрашніше було потрапити до карцеру.

— Слава Богу, я в карцері жодного разу не був. Але сидів з тими, хто бував. Там страх господній. Одна людина могла сидіти в карцері два-три місяці. Щоб розкололася, щось розповіла… Якщо у звичайній камері сімнадцять осіб, то коли б’ють, одному, двом, трьом може пощастити — може, тільки ногами пнуть. А коли ти в камері один, то кожен божий день б’ють.

Роман розповів, що бачив цивільного полоненого, який через побиття і голод втратив розум. Іншого співкамерника “російська дієта” довела до того, що у нього почали “гнити ноги”.

В таких умовах Роман провів 9 місяців. А потім його повезли ще далі від Батьківщини.

Мордовія

Нове місце — старі правила. Знову надія на обмін, але натомість — “прийомка” і побої, що тривали 11 місяців.

— Нам постійно казали: “Ви, тварюки, вбивці, хочете в Європу? На вихід! Ось вам Європа!” І понеслась.

Били за все. Сперся на ліжко замість стояти вдень — побиття. У наглядача поганий настрій? Будуть бити.

— Заходять: “Так, п’ятьох обирайте і на вихід!”. Виходять п’ятеро. Цих п’ятьох або б’ють прямо в коридорі, щоб не на камеру, або виводять у прогулянковий дворик. А там уже і шокери, і палки, і “давай, танцюй, співай пісню”... Наш співає, а той його шокером підганяє. Залізає на лавочку, розганяється і з коліна в голову б’є, щоб дістати, бо само ж воно метр п’ятдесят зростом, а полонений високий. Вибив мені з одного боку два ребра. Я місяць не міг ні дихати, ні спати — нічого.

Катування струмом не припинялося і тут. Тричі Романа били до втрати свідомості.

— Я стою в упорі лежачи. Наказує відтискатися. Я відтискаюся. І той сідає зверху і починає всюди шокером штрикати: п’ятка, стопа, м’язи, по руках, в шию, в голову, усюди. Вже начальник почав його зупиняти: “Все, все, а то в нього зараз серце стане!”

Від поганої якості води полонені хворіли. Через те, що в капцях не дозволяли купатися, багато з них заразилися грибковими захворюваннями. Чистити зуби не дозволяли.

— У мене два роки не було можливості почистити зуби. Не давали чистити. Казали, що “щітки у відпустці”. Або “захворіла щітка”. І так щодня. Знаю, що наші щітки за дверима висять, ні, вони то “у відпустках”, то “на ремонті”, тільки щоб не дати.

Ростовська область

Наприкінці січня 2024 року Романа нарешті повезли на обмін. Саме тоді впав літак, на якому нібито були українські військовополонені. Обмін не відбувся. Українців повезли в колонію в Каменськ-Шахтинському Ростовської області. Тут знову “прийомка”.

— Наголо роздягли прямо на вулиці. Не зважали на те, що було мінус десять десь, сніг лежав. Голий стоїш, викидаєш свій одяг — все, навіть шкарпетки, в купу. Заходиш… Якщо в тебе є наколки, татуювання, то живе місце на тобі буде тільки там, де їх немає.

Втім, лише тут, перед безпосереднім обміном, полонених нарешті нагодували як слід.

— Тарілка на півлітра повна каші! Я такого за два роки жодного разу не бачив! Вона повна була! Я така смачна, що її навіть їсти можна було!

Шість днів перед обміном українці мали змогу нормально харчуватися. З Ростовської області їх нарешті повезли в бік Сумщини, на кордон з Україною.

— Це був уже дев’ятий переїзд. Думаю: знову на якусь нову зону їдемо. Вирішив вже навіть не сподіватися ні на що. Зав’язали нам очі. Звертаються не лайкою, а хлопцями називають. Ми були вражені. Від такого спілкування ми відвикли за два роки! Ми для них були ким завгодно, але не військовослужбовцями, хлопцями, людьми.


Як повідомяє Координаційний штаб з питань поводження з військовополоненими, точно відомо, що в російській неволі залишаються понад вісім тисяч українців — і військових, і цивільних. Місцеперебування цих людей підтверджено. Але десятки тисяч українців залишаються у статусі зниклих безвісти. Згідно з останнім звітом ООН, Росія систематично порушує міжнародне гуманітарне право у питаннях поводження з полоненими: “Свідчення потерпілих показують всю нещадність та жорстокість цього поводження, що завдавало жертвам сильного болю та страждань під час тривалого утримання під вартою. Все це здійснювалося з кричущою зневагою до людської гідності та спричинило довготривалі фізичні та психічні травми”.

Нагадаємо, Харківська правозахисна група створила гарячу лінію щодо зниклих безвісти. Якщо ви є родичем або знаєте про військовополонених, ув’язнених цивільних, зниклих безвісти на окупованій території цивільних, дзвоніть за номером 0 800 20 24 02 (безплатно).

Ми не можемо давати гарантії, що встановимо розташування близької вам людини. Однак за роки нашої роботи нашим фахівцям вдалося знайти понад 30% людей, про яких нам повідомили.

 Поділитися