‘У катівнях “ДНР” били струмом і пиляли зуби’

Коли мене затримали співробітники так званого МГБ “ДНР”, вони почали казати, що я шпигун, і нібито вони знають, що я співробітник СБУ, що я з СБУ співпрацював ледь не з 2014 року. Я не розумів, що коїться. Я, заїкаючись, намагався якось пояснити, що це неправда, ніколи я з ніякими силами оборони України не працював. Але їх не влаштовувала ця відповідь. Взяли кайданки, прикували мене до батареї опалення і пішли. Отак я, в принципі, до ранку біля цієї батареї крутився, намагався поспати, але вони дуже сильно стисли руки, і боляче було до самого ранку висидіти.

Наступного дня вже прийшов їхній старший слідчий — Дмитрій, здається, звали, чи Роман. Він почав вже більше радикально діяти: одразу бити мене в грудну клітину, по обличчю, робити все, щоб зробити мені якомога більш болючіше. І казав, що все так само, що ми все знаємо, ми за тобою слідкуємо вже дуже-дуже давно, ти там агент, підписуй документи. Я зранку ще відмовився. Потім вони принесли “тапік” — це така електромашинка для апарата польового телефонного, вона крутиться і струм випускає. Причепили мені до рук і почали бити струмом. Їм здавалося це весело, вони риготали, кликали колег подивитися.

Воно не те, що боляче, а боляче саме у цій конвульсії, коли в тебе скорочуються м’язи, коли тебе викручують і ти не можеш рухатися. А я в цей момент прикований до стільця і, в принципі, сильно рухатись навіть не можу. Вони міняли постійно місця, де дроти приєднувалися: до грудей чіпляли, до ніг чіпляли. І під вечір я вже підписав все, що мені дали, бо я зрозумів, що я так довго не вивезу. А оскільки вони відмовляються мені і адвокатів давати, і все інше, то шансів на те, що вони будуть якось вчиняти по-правовому, мало.

Коли я все підписав, мені дали попити, знову прикували кайданками до батареї і пішли. Зранку до моєї кімнати зайшли ці два оперативники. Сказали, що ти все підписав, але в нас є протокольна дія — профілактика така. Натягнули мені пакет на голову, повели до іншої кімнати, посадили на залізний стілець, знову прикували. Біля мене стояв якийсь чоловік, який казав, що він приїхав з Росії спеціально заради мене. Що зараз ми будемо або добре спілкуватися, або погано. Я все одно не знав, що на це відповідати, бо я підписав документи, але якщо розповідати про щось, я ж не знаю навіть, що я підписав. Ще навіть трошки сподівався, що вони зараз покатують-покатують і відпустять.

Вони задавали питання, я не міг відповісти — вони мене били струмом, били по шиї руками, по голові. Ну і коли вже вони сказали, що більше питань немає, цей чоловік, що приїхав з Росії, каже, що тепер останнє вже. Мені поставили розпорку якусь в рот. Я не знаю, що це була за штука, але по відчуттях — таке щось типу гуми з металом, що я не міг його закрити. Взяли надфіль і почали пиляти мені зуби. Мені спиляли два зуби під самі ясна. Я втрачав свідомість кілька разів, бо там біль був нестерпний. Це був вже вечір. Він попрощався зі мною, приніс мені шматочок торта. Я так розумію, це було таке знущання, бо коли тобі спиляли зуби, сильно їсти ти не будеш. І повели мене на поліграф в цьому стані. Я не знаю навіщо, бо навіть поліграфолог обурювався: на що ви його привели? Він зараз не те, що казати нічого, він просто в активному стані знаходитись не може.

Але вони його все одно провели. І мені сказали вже оперативники, що ти підписав документи на шпигунство. Це від 10 до 20 років було в їхньому кодексі. Ну і сказали, що сидіти мені гарантовано по максимуму. Потім почали мене обдивлятися. Я так схитрив трошки, щоб мене менше катували далі, я чомусь згадав, що колись читав про порок серця. Я сказав, що в мене порок серця. А їм було дуже лінь везти мене в лікарню, щоб це з’ясувати. А вони просто це занотували. І в наступні рази трошечки менше мене мучили.

Мене упакували в автівку, ми доїхали до промзони, мене вивели і передали якимось людям. Це була “Ізоляція”. Я тоді навіть не знав, що таке місце в природі існує. Ставлять мене на “розпорку” в позу “зірка”. І починають лупцювати по ногам, по спині. Тут оперативники сказали: “Ви обережно, в нього порок серця, не вбийте його”. Мене врятували від їхньої знаменитої прийомки. Коли вони приймають, зазвичай вони людину доводять майже до смерті. Мене на цьому, в принципі, бити закінчили і просто закинули в камеру. А це така камера, що ти знімаєш пакет і бачиш маленьку кімнату, розміром десь 5 на 7. І там 15 людей. Там нема вентиляції, вікон, дуже душно. Там смердить потом і всім на світі. Літають орди мух. І якщо відкриваються двері, — є півтори секунди, щоб надягти пакет, встати, руки за спину і відвернутися від дверей. Інакше будуть бити всю камеру. Ну, принцип Макарєнка, як вони це називали — колективна відповідальність.

Годувати почали на наступний день. Вже принесли їжу: це 25 грамів каші пшеничної і два тонких ломтика хліба. Це весь раціон на день був. І отак я просидів 7 місяців на “Ізоляції”. Постійні побиття, постійні жарти охорони, вимоги їх розважати. Тобто треба було між камерами якісь конкурси їм влаштовувати, гімн Росії їм співати. І, звичайно ж, так, щоб сподобалося. Якщо не сподобається — буде погано. На 6-7 місяць, чесно кажучи, ти вже починаєш трошечки звикатися з обстановкою. І навіть там починаєш якось божевільно, але виживати. Ми почали грати в ігри між собою, щоб вбити час. Бо в день не можна на ліжках ні лежати, ні спати. Годинника ж немає, ти сидиш, поки гудок з заводу не продзвонить, що вам час ”на бокову”.

Постійно терпиш ці катування. І навіть з курінням адаптувалися. Курити можна було тільки на прогулянці. Прогулянка — 3 хвилини вранці. У нас були хлопці, які по 3-4 сигарети викурювали за 10 хвилин. Бо просто в двох руках по сигареті. Я курити там на якийсь час кинув. Перевірили на Ковід в березні 2021 року. І почали перекидати на 97 колонію в Макіївці. Вони взяли там будівлю — ШИЗО колишнє, куди звичайних в’язнів відправляють, якщо вони порушили правила якісь жорсткі. Це така маленька кімната, розміром, мабуть, вшир 2 метри, 4 завдовжки. На 6 людей. Ну, звичайна така камера, як всі звикли бачити в телевізорі. Катували в цей період вже значно менше. Тобто в основному тебе вивозили оперативники, якщо треба було. Охорона просто тебе притискала, принижала і била. Ну і в камерах все одно менше людей, тобто вас шестеро, вам простіше там виживати. Були і якісь поблажки. Дозволили телевізори. У кого були передачі, могли собі дозволити. Передачі були у тих, у кого на суд уже возили.

Сиділи, чекали на обмін. Але обміну не було. І от вже кінець 21-го року, початок 22-го. Всі почали казати, що буде якась війна. Ми вже відчували, що вона і так буде. І ранок 24-го лютого в нас почався з того, що ми чуємо неймовірний грохіт усюди. Бо колонія знаходиться так трошки якраз на позиціях росіян. Ну, де вони дуже довгий момент по Авдіївці стріляли з крупнокаліберної артилерії. Перестало ловити нормальне телебачення. Включилися марафони російських новин. І просто зранку до самого вечора ми бачимо, як летять ракети на територію України.

А у багатьох є родини на цих територіях. У когось вони були в Бучі, у когось — в Маріуполі. І ти просто розумієш, що відбувається щось майже неймовірне. Швидке просування Росії. Ну, ми ж бачили російські новини. Вже охоронці там кажуть, що ми вже в Київ зайшли, ми вже ставимо прапор над районами різними, ми там вже починаємо оточувати центральну Україну, щоб ніхто не вийшов. І ти в це віриш. Тобто ти вже думаєш, що все — остання надія в тебе пропала точно.

Потім почали завозити до нас новозаарештованих людей. Тих, хто допомагали Збройним силам України. Тих, кого взяли в Маріуполі, в Мангуші, у подібних всяких селищах. І ми дізнавалися, що в Росії все не так райдужно, як вони кажуть. Завезли кілька азовців з Азовсталі. Привезли трьох іноземців, яких “ДНР” засудив до смертної страти. Доволі знамениті, вони зараз вже обмінені. Хороші хлопці. Ми дуже намагалися їм допомагати. Навіть з камер скидалися, чим хто міг зайвим поділитися. Одяг там, теплі речі якісь. Бо вікон нема, і взимку не дуже тепло.

На щастя, були і хороші моменти. Наприклад, ми змогли на ці телевізори ловити українські телеканали. Вночі я не спав. Я намагався спати вдень, поки охорона не бачить, а вночі я моніторив українські новини. Дуже погано ловило, але дякую телеканалу “Рада”. Там внизу є така стрічка. І от якщо ти навіть не чуєш, що говориться, бо білий шум, ти по стрічці можеш прочитати новини. І це якось давало таку змогу підбадьоритись. Хтось чинив дуже сильний опір. От, наприклад, я — з принципу брав два пакети, синій і жовтий, і я робив на краю ліжка такий прапор України, імпровізований. Охорона замучилася його спалювати. Вона спалює, а я наступного дня знов роблю. Почав з ганчірок робити жовто-сині прапорці маленькі, зшивати їх і в камери роздавати.

Це було дуже показово, бо коли до нас приїхав “Вагнер” і намагалися нас, “шпигунів” типу, завербувати в армію, — у нас всі відмовились. У нас з нашого СІЗО 193 людини — не пішов ніхто. Коли вже настав момент ближче до звільнення (це був липень 2023 року), я вже оголосив голодування — ще з кількома в’язнями. Ми вирішили так: ви нас або судите, або відпускаєте. Бо самі ж кажете, що ми під російські закони не підходимо. І я от завдяки цьому потрапив у дуже маленьку хвилю, поки Росія не видала наказ усіх відправляти — ну, типу, відпустити за судом, в цей же момент заарештувати знову і відправити десь в Кизил, чи ще якісь там в’язниці на півночі Росії. В оцей момент я і проскочив. Мене випустили на підписку про невиїзд на півроку. Мене просто викликає слідчий і каже: “Все, гуляй”. Віддав мені мій паспорт український, фотографія майже відірвалася.

Я виходжу в Донецьк і все одно не розумію, що робити. У тебе ж нема ні грошей, нічого, і в тебе вже умова: якщо не хочеш знову заїхати до в’язниці — до суботи знайди телефон і будеш повинен мені відзвонюватись через кожні пару днів, відзвітувати, де ти знаходишся. На щастя, я знайшов проукраїнських людей на ринку, які дали мені роботу. Просто випадково, проукраїнських таких людей знайшов.Вони, як дізналися, що я був у полоні, дали мені працювати в їхньому магазині. Техніку продавав на радіоринку. Дали мені телефон, і от, в принципі, я намагався відзвонюватись. Все одно адвокат зі мною вийшов на зв’язок і сказав, що мене, скоріш за все, знову закриють. І я розумів, що треба тікати.

Я спробував через Луганську область, через кордон з Росією, виїхати в Росію, а з неї — в Україну. Але, на жаль, з українським паспортом в’їхати на територію РФ з окупованих територій ти не можеш, якщо в тебе немає закордонного українського. Я повернувся до Донецька. Моя перша спроба втечі не вдалася. І я думав піти через лінію фронту. Я вже розумів, що хоч якось треба втікати. І буквально в день, коли я зібрав речі — рюкзачок невеликий — і почав рухатись в сторону Авдіївки, росіяни почали штурмувати Авдіївку дуже сильно. І там такий шквал вогню був, що я навіть близько підійти до лінії фронту не зміг. Повернувся знову до Донецька. Але, на диво, мене відпустив слідчий під Новий рік. 24 грудня 2023 року мені дали документ, що, перевіривши справу, ФСБ не знайшла доказів моєї провини.

З мене зняли обмеження. Я зайняв грошей і через Білорусь повертався до України. В Києві мені вже не сказали, що мене далі будуть опитувати чи свідчення якісь приймати. Мені просто сказали: ти можеш тепер іти куди хочеш. Оце проблема людей, які повертаються поза обмінами. Волонтери про них не знають, держава про них не пам’ятає. Багато хто втрачений взагалі. Вони не розуміють навіть, як просто телефоном користуватися. У мене цей момент був в адаптації в окупації. Я трошки повернувся до нормального життя і почав подавати документи в Міністерство реінтеграції — тоді ще воно повноцінно існувало — на комісію щодо отримання статусу.

Мені допомогли “Блакитний птах”, фонд “Сім’ї Андріїв”, “ІК-ДЖІ-ЕС-ЕФ”. Зараз я координую три громадські організації. Хочу ще створити свою правозахисну громадську організацію. Співпрацюю з багатьма напрямками уряду. Наприклад, з робочими групами, якимись групами по зміні законодавства, міжвідомчими робочими групами. А також я кейс-менеджер від благодійного фонду “Сім’ї Андрієвих”. У співпраці з Офісом Лубінця ми надаємо первинну допомогу і кейс-менеджмент для людей, які повернулися з обміну. Останні два обміни, де були цивільні особи, я там бігав з ними з моменту, як до них допускають людей. Ми зараз робимо і вкладаємо дуже багато сил, щоб змінити закон, щоб ці люди отримували статуси.