Музей дитинства у недитячі часи

Це інтерв’ю було записане на початку листопада 2025 року. За два тижні до розмови, 22 жовтня, російські дрони поцілили по будівлі, де розташовувалися приватний дитячий садок і Музей дитинства. Вогонь і вода пошкодили частину експонатів. Та Валерій Лейко налаштований оптимістично. Головне, що діти не постраждали, вважає він, а музей обов’язково відновиться. Тим більше на початку свого існування, в 2009 році, він розміщувався і в гаражі, і в квартирі.

— Були виїзні лекції, виставки... А потім у 2018 році в освітньому центрі “Nickname” на Полтавському шляху ми відкрили музей. Там він проіснував до війни... У 23-му році переїхав в Honey Academy. Ну, а потім, на жаль, приліт був, і зараз експонати у трьох точках Харкова знаходяться.

— Як виникла ідея створити Музей дитинства?

— Я, за своєю природою, педагог і обожнюю дитинство як дуже важливий період в житті кожної людини. Якщо діти будуть читати книги, займатися спортом, любити природу, спілкування, мріяти збирати монети, значки, мушлі, то у них не тільки буде цікаве дитинство. А це дитинство буде впливати на майбутнє: діти виростуть хірургами, офіцерами, космонавтами, балеринами…

— Пам’ятаєте 24 лютого 2022 року?

— …О восьмій ранку мені зателефонували з освітнього центру, кажуть: “Ми їдемо на машині, якщо хочеш, приїжджай, забереш найцінніші речі”. Я з ними приїжджаю, заходжу до музею, а він 100 квадратних метрів. І плюс ще 20 квадратів мій кабінет. І там настільки багато речей! Що перше брати? Я взяв колекцію монет, кремнієвий пістоль і марки. Це все, що я взяв. А потім уже протягом наступних тижнів приходив і деякі речі просто пішки відносив додому, тому що для машини тоді не було бензину. Отаким чином я всі речі поперетягував додому. Від музею до мого дому пішки десь година.

— І це ще й під обстрілами?

— Було діло. І я навіть фільмував, де можна було, тому що тоді ж була заборона знімати… Але я розумів, скільки людей виїжджало з Харкова… Треба було щось робити. Десь на 8 березня до нас прямо у двір прилетіла бомба. Повибивало багатьом людям шибки. Тоді ми вирішили, що я тещу і дружину довезу до кордону, вони поїдуть у Польщу до сина, а я буду тут в Україні. Потім я заїхав до знайомих в село Слобода під Коломиєю. Там родина Марчуків — це теж освітяни. Я у них побув пару тижнів і потім зрозумів, що я без Харкова не можу. Я повернувся у Харків і вже 20-х числах березня чудом вийшов на людей, які організували в метро лекції від UNICEF. І я почав щодня ходити на три точки. Були люди, людей 20, які приходили у метро і працювали з дітьми. Хтось викладав математику, хтось з собачкою приходив, театр наш ляльковий приїжджав, приходили якісь барди, якісь фокусники. Тобто було багато людей, які просто хотіли допомогти. Люди самоорганізувалися. Це мені дуже сподобалося. Я майже три місяці був у метро… Ця робота була аж до пришестя Трампа, який все це заборонив, або сказав: “Фінансувати не буду”. Ви знаєте, це дуже приємна така, скажімо, віха життя. В цей час видав книгу. Вона називається “Ціна усмішки. Хроніки музею дитинства”, двома мовами — українською і англійською. Я описав, як все це було. Приємно, що цю книгу в Англії представник нашої міськради вручив Залужному. І ця книга потрапила до бібліотеки Конгресу Сполучених Штатів Америки.

— Кудись, крім метро, приносили свої експонати?

— Я був у бомбосховищах, заходив туди, куди мене пускали. Наприклад, був випадок, коли я прийшов до своєї рідної школи, там у сховищі було дуже багато дітей. Я кажу: “Слухайте, я вчитель, я можу дітям щось таке цікаве розповісти, принести, подарувати”. Це був перший тиждень війни, люди були настільки налякані, що вони спочатку подумали, що якийсь шпигун, перевіряли мої документи. Я кажу: “Та мені ваші діти навіть знають!” Двічі я себе туди пропонував і двічі вони відмовляли, так я до них і не потрапив. А от був один завод поруч зі мною, там жило десь шість сімей. І я щодня до них ходив. І діти були дуже задоволені. Десь через тижня півтора вони всі виїхали звідти. Куди я ще ходив? Коли немає машини і метро не працює, скільки ти можеш пройти? Ну, кілометрів п’ять, не більше. Треба ж до шостої вечора встигнути повернутися додому.

— Чим ви намагалися розважити наляканих дітей?

— …Пам’ятаю на станції метро Гагаріна була дівчинка, їй було чотири рочки, ми її називали Сонечко. Я їй привіз таку іграшкову конячку велику, на ній можна було кататися. Потім привіз поні. Дуже багатьом подобались конструктори, особливо LEGO. Це взагалі йшло на ура. Я приносив їм десь мішків п’ять LEGO. Кажу: “Забирайте, робіть, що хочете”. Це їм дуже подобалося... Також  їм роботи подобались. І дуже сподобалась каліграфія! Я один раз показав їм каліграфію, написав їхні імена і залишив їм декілька чорнильниць і пера. Наступного дня приходжу, а вони вже і Ліну Костенко написали, і “Заповіт” Шевченка! Дівчата, яким було років по 12, дуже красиво це зробили. Ну, і, звичайно, їм дуже подобалося, коли я приходив, наприклад, з монетами. Я ці монети ховав у метро і треба їм було це знайти. Знайшов — монета твоя. У мене було пару мішечків таких, знаєте, кілограм по п’ять монет перед війною, а зараз їх немає. Тобто вони всі розійшлись! Я дітей розважав речами, які розвивають, іграми, де треба думати. Я завжди їм казав: війна рано чи пізно закінчиться, а ваше дитинство повинно бути у вас. І під час цього дитинства ви повинні і якусь цікаву книгу прочитати, і щось намалювати. Наприклад, була дівчина, яка малювала… Черчилля дуже гарно намалювала. Я казав: “Ви повинні між собою обмінюватися інформацією якоюсь цікавою, корисною”. Я їх націлював на розвиток, а не на те, щоб просто сидіти грати в телефон.

Одного разу мене заправили бензином. У мене була “Волга”. І мій товариш, Володя, дістав мені 10 літрів бензину. І от він підходить до “Волги”, починає заливати бензин. І тут вибігає мій сусід з нунчаками! А сусіду вже 85 років! Каже: “Не чіпай! Це Валерія машина, це ж Музей дитинства!”. Думав, що хтось зливає. І от я на цій машині приїжджаю на станцію метро “Захисників України” і кажу дітям: “Давайте якщо вас батьки відпустять, я вас зараз на машині просто по місту покатаю? Коло зробимо — і в метро знову”. Вони ж в основному в метро сиділи. Уявіть собі цих дітей, які просиділи тиждень під землею, і тут їх садять у машину! Їм дуже це сподобалось, вони просто благоговіли! А потім ми взяли батьків і поїхали в Музей дитинства. Було шість дітей і дві мами. І я там подарував їм купу іграшок. Адже було дуже багато людей, які просто віддавали мені іграшки з магазинів. Фірма “Той-Той” подарувала мені мішків десять сучасних дорогих іграшок. Я це все дітям роздавав. Була людина, в якої гараж був просто забитий сучасними гарними запакованими іграшками. Його магазин розбомбило. І він мені каже: “Забирай!” От я дві машини іграшок вивіз у музей. А якось з Покотилівки приїхали діти, їх було людей 30. Я кажу: “Можете вибирати іграшку, яку хочете”. У мене є відео, як вони виходять із цього музею і кожен тримає по дві, по три іграшки. Питають: “Ми вас не обібрали?” Кажу: “Та забирайте, все нормально!”

— Які найбільш цінні експонати у вас є? Може, найбільш старовинні? Іграшки часів Другої світової війни?

— Є пару пістолетиків... Ви знаєте, для мене не є задачею показати, чим гралися, наприклад, сто чи двісті років назад. Просто цими речами я показую, як, наприклад, отакий корабель може привести дитину до того, що він стане колись капітаном або моряком, або, може, вивчатиме океан, море, стане таким собі українським Кусто. Кожна іграшка, кожен фільм, мультфільм, значок, монетка, марка, викликає у дитини якісь мрії, і дитина хоче до цього йти. Я збираю уламки снарядів, ракет і показую дітям, як можна науку повернути. Можна зробити, наприклад,  метал, який буде гарно набувати якоїсь форми, а можна зробити метал, який буде вбивати. Як, наприклад, оці уламки, дуже гострі. Тобто були вчені, які спеціально розробляли такий метал, щоб розриваючись, він дуже сильно ранив людину. Що для мене цінне? Коли ми після прильоту з розвалів виносили речі, мій товариш каже: “Слухай, там же у тебе сучасна гарна іграшка є”. Я відповідаю: “Ти знаєш, хай вона ще полежить, а от трипільську кераміку я винесу!”. Тобто що є важливим? І сучасна іграшка — гарна, але наша історія на першому місці. Тому для мене історія України, речі з історії України — це найважливіше. Ну, а потім вже книги, монети…

— Іграшковою зброєю діти цікавляться?

— Так, у мене є дуже багато дитячої зброї — і сучасної, і радянської. І знаєте, під час війни я помітив, що дівчата люблять зброю. Іноді показую макети зброї. У мене є пару екземплярів — раніше це була бойова зброя, потім її засвердлили. І майже всі дівчата просять: “Можна я потримаю? Можна я поклацаю?”Тобто їм це цікаво. А хлопцям — ні. Я не знаю, з чим це пов’язано… Мабуть, війна якось вплинула.

— Що виховують такі іграшки?

— Ну, знаєте, це залежить від того, як подати. Можеш бути гарним поліцейським, наприклад, гарним офіцером, гарним захисником своєї Вітчизни, а можеш бути маніяком. Тобто як повернеш. Ця іграшкова зброя виховує в дитині, наприклад, вміння гарно стріляти, захищати свій дім, свою країну, всесвіт. А хтось буде загарбником. Хто в що грає. Якщо росіяни грають у “зарницю” і їм треба якогось “укра” спіймати, це одне. А якщо ви йдете, наприклад, на дитячу охоту, це інше. Можна так подати, що ми, мовляв, не вбиваємо зайчика, тому що він гарний, не вбиваємо оленя, тому що він хоче жити, у нього є діти...

— Розкажіть про останній приліт по музею...

— Коли у мене питають, як там у Харків взагалі, я кажу: “В мене є дві квартири, куди поруч прилітало, і було два музеї, де теж прилітало”. 22 жовтня я зранку саме збирався поїхати в музей. Припаркував би машину якраз там, де був вибух, вона б просто згоріла. А дружина каже: “Заїдь на ринок, купи молока”. Я заїхав купити молока, взяв каву і чую — шахед летить через ринок. Дивлюсь: полетів туди, де наш музей, де оце Honey Academy, де садочок. Вибух. Потім буквально хвилини дві — знову шахед туди. І третій! Я вже розумію, що вибухи десь поруч і на машині туди нікого не пустять. Тому я під’їжджаю на гірочку, щоб подивитися — туди чи не туди. Дивлюсь — дуже схоже. Мені телефонує знайома, а в неї якраз син у садочок туди ходив, за моєю рекомендацією, між іншим: “Валера, що там у вас?” Кажу: “Я тільки туди йду”. Доходжу, а там вже охорона, мене не пускають, але я бачу, що все горить. Розумію, що, скоріш за все, експонати теж згоріли або будуть залиті водою. Я стояв з одинадцятої десь до четвертої дня, нікого не пускали. Єдине, що якось заспокоїло, коли хтось вийшов, сказав: “У тебе в музеї в принципі норм. Кораблі стоять” Думаю: “Ну, якщо стоять, значить більш-менш”. Наступного дня на ранок я знову приїхав туди: все у воді, все, що з паперу — книги, документи, — на жаль, пропало. Там же грибок одразу заводиться. Але багато, відсотків 80 речей я врятував, вивіз у три точки. Ці речі тут у теплі, чекають свого зоряного часу. …Дуже багато дитячої літератури було втрачено, деякі платівки старовинні, на жаль. Були  в мене журнали 1910 року німецькі, там такі гарні статті, фото... Вони дуже сильно намокли. Будемо рятувати. Не знаю, як вийде. Я саме недавно купив книгу “Перепис перших переселенців у Харкові”, така товстезна… Там прізвища перших харків’ян. Вона повністю вся мокра була… І от буквально за день Людмила, яка мені допомагала, її висушила. Я кажу: “Ви врятували нашу історію!”