До повномасштабного вторгнення я мешкала у Бородянці, де живу і зараз. 24 лютого, я, як завжди, планувала йти на роботу. Працювала я тоді на аграрному підприємстві. Але ранок почався не так, як зазвичай. Мені зателефонував зять і сказав швидко збиратися, адже почалася війна. Тоді всі розповідали, що, дійсно, їдуть танки. Утім, спершу ми в це не вірили, були впевнені, що до нас вони не дійдуть. Однак 27 лютого ворожа техніка вже почала їздити і у нас.
Коли я виходила гуляти з собакою, чула постріли. Було страшно. Також стали говорити про те, що росіяни з танків розстрілюють ті будинки, звідки на них дивляться з вікон. А одного разу прийшов однокласник моєї доньки і сказав, що з танку влучили в один із будинків, снаряд прилетів просто в коридор, а в той момент там саме перебував батько його дівчини. Він загинув.
Потім ми вже на власні очі побачили, як їхали ці танки. У мене будинок стояв метрів за 30 від дороги. Вони їхали так: у першого дуло дивиться в один бік, у другого — в інший. Немов навхрест. А зверху, на броні, з автоматами сиділи російські військові. Вони починали стріляти, якщо бачили когось у вікні, хто щось знімав. Це було, звичайно, дуже страшно. Якось вже ближче до вечора вийшов мій зять покурити у загальний коридор. Коли повернувся, сказав, що треба виїжджати, адже він почув, як стріляють з “Градів”.
Коли ми вийшли на вулицю, то я побачила, як навпроти нас горів будинок. Наш тоді ще був цілий. Дякувати Богу, і машина була непошкоджена. Ми сіли і поїхали до знайомих, які мешкали на іншому боці Бородянки. Ввечері я піднялася на другий поверх і побачила, як летить літак. У мить зрозуміла, що він скидає бомбу на мій будинок, бо він був якраз у тій стороні.
Ми бачили, як скинули бомбу, а потім почалася дуже сильна пожежа. Вранці ми думали піти подивитися, чи дійсно бомбу скинули на наш будинок, але все ж таки вирішили не повертатися і якнайшвидше евакуюватися. Зрештою вирушили до селища Пісківка. Вже звідти я змогла додзвонитися до своєї сестри, яка залишилася в Бородянці, і вона мені сказала: “Оксано, твого будинку більше немає!”
Моя сестра місяць провела в окупації у Бородянці. Вони намагалися нікуди не виходити. Але до них приходили російські військові. Запитували, чому вони не виїхали? Сестра їм відповідала, що, мовляв, чого вони мають виїжджати, адже тут їхній будинок, тут вони народилися, тут їхні батьки, куди вони мають виїжджати? А він казав: “Ну як куди? До Росії!”
Ми ж тим часом з Пісківки, що у Бучанському районі, поїхали на Закарпаття. Там нас прийняли зовсім незнайомі люди, за що їм велика подяка. А назад повернулися перед Великоднем, коли вже дозволили повертатися. Тоді я на власні очі побачила, що в мій будинок влучила ракета. У нас у будинку загинуло дві сім’ї: одна сім’я — чоловік, дружина і чотирирічна дитина. І також молодий чоловік. Він вийшов подивитися, чи проїхали танки, чи безпечно, а в нього просто вистрелили з автомата, його розстріляли. А сім’я, яка загинула, була в підвалі. Коли влучила бомба, вони опинилися під завалами. Їхні тіла навіть не знайшли.
Після повернення я певний час жила у сестри. Потім зрозуміла, що нас дуже багато, тому що у сестри хоч і приватний будинок, але невеликий. Тим більше там була і сестра з чоловіком, і племінник з невісткою, і я з зятем і донькою. Тож ми ухвалили рішення переїхати до модульного містечка, яке тоді саме відкрилося у Бородянці.
Там пів року жили втрьох в одній кімнаті. Нас — троє дорослих і дві наші собаки. Ми всі проживали в цій кімнаті два на чотири. А потім вже знайомі запропонували нам пів хати. Звісно, це не дуже багато: дві кімнати і кухня. Але все одно не так, як в модульному містечку. Тому ми переїхали в цю половину будинку, де зараз і проживаємо.
Яке в мене ставлення до росіян? А яке може бути ставлення до вбивць? Ці люди прийшли вбивати. Скільки б їм років не було, чи 20, чи 50, вони прийшли вбивати. І все. Іншої відповіді у мене немає.
