Меню
• Інтерв’ю   • Голоси війни
Олександр Васильєв, 10 квітня 2024
доступно: in English на русском

‘Бачила, як літак скинув бомбу на мій будинок’

Оксана Гальченко — жителька Бородянки. Каже, що росіяни гатили з танків по будинках, якщо бачили когось у вікні. Жінка евакуювалася після того, як її оселю було зруйновано, а її сестра місяць провела в окупації, відмовившись від “привабливих” пропозицій окупантів евакуюватися до Росії.

До повномасштабного вторгнення я мешкала у Бородянці, де живу і зараз. 24 лютого, я, як завжди, планувала йти на роботу. Працювала я тоді на аграрному підприємстві. Але ранок почався не так, як зазвичай. Мені зателефонував зять і сказав швидко збиратися, адже почалася війна. Тоді всі розповідали, що, дійсно, їдуть танки. Утім, спершу ми в це не вірили, були впевнені, що до нас вони не дійдуть. Однак 27 лютого ворожа техніка вже почала їздити і у нас.

Коли я виходила гуляти з собакою, чула постріли. Було страшно. Також стали говорити про те, що росіяни з танків розстрілюють ті будинки, звідки на них дивляться з вікон. А одного разу прийшов однокласник моєї доньки і сказав, що з танку влучили в один із будинків, снаряд прилетів просто в коридор, а в той момент там саме перебував батько його дівчини. Він загинув.

Оксана Гальченко, жителька смт. Бородянка Оксана Гальченко, жительница пгт. Бородянка

Оксана Гальченко, жителька смт Бородянка

Потім ми вже на власні очі побачили, як їхали ці танки. У мене будинок стояв метрів за 30 від дороги. Вони їхали так: у першого дуло дивиться в один бік, у другого — в інший. Немов навхрест. А зверху, на броні, з автоматами сиділи російські військові. Вони починали стріляти, якщо бачили когось у вікні, хто щось знімав. Це було, звичайно, дуже страшно. Якось вже ближче до вечора вийшов мій зять покурити у загальний коридор. Коли повернувся, сказав, що треба виїжджати, адже він почув, як стріляють з “Градів”.

Коли ми вийшли на вулицю, то я побачила, як навпроти нас горів будинок. Наш тоді ще був цілий. Дякувати Богу, і машина була непошкоджена. Ми сіли і поїхали до знайомих, які мешкали на іншому боці Бородянки. Ввечері я піднялася на другий поверх і побачила, як летить літак. У мить зрозуміла, що він скидає бомбу на мій будинок, бо він був якраз у тій стороні.

Будинок, в якому мешкала Оксана Гальченко Дом, в котором жила Оксана Гальченко

Будинок, в якому мешкала Оксана Гальченко

Ми бачили, як скинули бомбу, а потім почалася дуже сильна пожежа. Вранці ми думали піти подивитися, чи дійсно бомбу скинули на наш будинок, але все ж таки вирішили не повертатися і якнайшвидше евакуюватися. Зрештою вирушили до селища Пісківка. Вже звідти я змогла додзвонитися до своєї сестри, яка залишилася в Бородянці, і вона мені сказала: “Оксано, твого будинку більше немає!”

Моя сестра місяць провела в окупації у Бородянці. Вони намагалися нікуди не виходити. Але до них приходили російські військові. Запитували, чому вони не виїхали? Сестра їм відповідала, що, мовляв, чого вони мають виїжджати, адже тут їхній будинок, тут вони народилися, тут їхні батьки, куди вони мають виїжджати? А він казав: “Ну як куди? До Росії!”

Рятувальники розбирають завали в зруйнованому російською бомбою будинку у Бородянці Спасатели разбирают завалы в разрушенном российской бомбой доме в Бородянке

Рятувальники розбирають завали в зруйнованому російською бомбою будинку у Бородянці

Ми ж тим часом з Пісківки, що у Бучанському районі, поїхали на Закарпаття. Там нас прийняли зовсім незнайомі люди, за що їм велика подяка. А назад повернулися перед Великоднем, коли вже дозволили повертатися. Тоді я на власні очі побачила, що в мій будинок влучила ракета. У нас у будинку загинуло дві сім’ї: одна сім’я — чоловік, дружина і чотирирічна дитина. І також молодий чоловік. Він вийшов подивитися, чи проїхали танки, чи безпечно, а в нього просто вистрелили з автомата, його розстріляли. А сім’я, яка загинула, була в підвалі. Коли влучила бомба, вони опинилися під завалами. Їхні тіла навіть не знайшли.

Після повернення я певний час жила у сестри. Потім зрозуміла, що нас дуже багато, тому що у сестри хоч і приватний будинок, але невеликий. Тим більше там була і сестра з чоловіком, і племінник з невісткою, і я з зятем і донькою. Тож ми ухвалили рішення переїхати до модульного містечка, яке тоді саме відкрилося у Бородянці.

Модульне містечко у Бородянці Модульный городок в Бородянке

Модульне містечко у Бородянці

Там пів року жили втрьох в одній кімнаті. Нас — троє дорослих і дві наші собаки. Ми всі проживали в цій кімнаті два на чотири. А потім вже знайомі запропонували нам пів хати. Звісно, це не дуже багато: дві кімнати і кухня. Але все одно не так, як в модульному містечку. Тому ми переїхали в цю половину будинку, де зараз і проживаємо.

Яке в мене ставлення до росіян? А яке може бути ставлення до вбивць? Ці люди прийшли вбивати. Скільки б їм років не було, чи 20, чи 50, вони прийшли вбивати. І все. Іншої відповіді у мене немає.

поширити інформацію

Подібні статті

• Голоси війни

Жінка, яка не зламалась. Частина друга

Ми продовжуємо розповідь про директорку лісностінківського ліцею Ларису Фесенко, яка не схотіла вчити своїх дітей під рашистськими прапорами й потрапила за це на 45 днів до російської катівні.

• Голоси війни

‘Вовчик-братикʼ: історія бійця, який вижив у Маріуполі та повернувся до життя

Він приїжджає на акції за свободу військовополонених щотижня вже не перший рік. Чоловік на кріслі колісному, що постійно жартує з оточуючими та розважає дітей, завдяки впізнаваному зовнішньому вигляду став своєрідним символом заходів. Про початок війни, окупацію Маріуполя і життя після ампутації обох ніг розповідає “Вовчик-братик”.

• Голоси війни

‘Били по голові, притуляли пістолет до потилиці й імітували розстрілʼ

100 днів у секретній тюрмі т.зв. МГБ “ДНР”. 13 років колонії суворого режиму. Побиття, імітація розстрілів, переламані ребра, холодний підвал — історія цивільного вʼязня, лікаря-нейрофізіолога Юрія Шаповалова, який дочекався обміну і повернувся додому.

• Російсько-українська війна   • Інтерв’ю

‘Ми повинні продовжувати нашу роботу та не йти на компроміси’, — Михайло Романов

Чи колишні дисиденти в Чехії знали, що Росія катує українських військовополонених? Чи зможе людство колись забути значення слова “геноцид”? Коли саме Росія стала перетворюватися на країну-катівню, та який намір країни-агресора показала повномасштабна війна? Читайте в інтервʼю з Михайлом Романовим, автором дослідження про катування українських військовополонених Росією і людиною, яка не боїться висвітлювати темряву, бо розуміє важливість такої роботи.



Про ХПГ
Хто миКонтактиРічні звітиПолітики ХПГ
Теми
КонституціяПолітикаВпровадження норм європейського праваПраво на життяКатування та жорстоке поводженняПраво на свободу та особисту недоторканністьПраво на справедливий судПраво на приватністьСвобода совісті та віросповіданняСвобода вираження поглядівДоступ до інформаціїСвобода пересуванняЗахист від дискримінаціїСоціально-економічні праваАрміяКримінально-виконавча системаПраво на охорону здоров’яПраво на освітуЕкологічні праваПрава дітейПрава жінокПрава шукачів притулкуГромадянське суспільство
Спецпроєкти
Психологічна допомогаРосійсько-українська війнаГолоси війниДокументування воєнних злочинів в УкраїніПравова допомогаОнлайн-бібліотекаДисидентський рух в Україні. Віртуальний музейІсторії свавільно засудженихГромадянська освітаДовідник юристаПроти катуваньПраво на приватністьГаряча лінія з пошуку зниклих безвісти